Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

Товариші вирішили забрати його з собою, щоб поховати по-християнському.

Дорогою зустрівся їм селянин, що їхав на возі з будою. Побачивши голих людей, він пожалів їх і сказав лізти в буду. Тут вони позаривалися в сіно й повкривалися порожніми мішками. Трохи зігрівшись, вони подякували Господу Богу. Уленшпігель їхав біля воза на одному рейтарському коні, а другого тримав на поводі.

У Мезьєрі вони зупинилися, їм дали доброго супу, пива, хліба, сиру, а також і м'яса для старих. Дали також і притулок, одягнули і знову озброїли за кошт громади. Всі дякували й обіймали Уленшпігеля, і їхня вдячність була йому приємна.

Двох рейтарських коней він продав за сорок вісім флоринів, з яких тридцять віддав французам.

Мандруючи далі в самотині, він казав собі: "Ось я йду, скрізь бачу лише руїни, кров і сльози й не знаходжу більш нічого. Нечиста сила, видно, мене підманула. Де Ламме? Де Неле? Де Семеро?"

І знову попіл Клаасів бився в його груди.

І він почув голос, тихий, як подув вітерця: "Шукай в смерті, в руїнах, в сльозах".

І він пішов далі.

17

Уленшпігель прийшов до Намюра[186] в березні.

Тут він і здибався з Ламме: той дуже полюбив мааську рибу, а надто форель, найняв човна і рибалив у річці, взявши дозвіл у громади. Рибникам він заплатив за те п'ятдесят флоринів.

Він і продавав, і сам їв рибу і на цьому випас ще більше черево та придбав капшучок червінців.

Побачивши свого друга, який ходив над берегом, шукачи способу перебратися на той бік Маасу, щоб дістатися до міста, він вельми зрадів, повернув свого човна до берега, насилу видряпався по крутому схилу і підійшов до Уленшпігеля. Заїкаючись від радості, він промовив:

— Ось де ти, сину мій во Христі. Еге ж, син, бо ковчег мого черева може вмістити двох таких, як ти. Куди ж ти йдеш? Чого бажаєш? То ти живий? Чи не бачив моєї жіночки? Будеш у мене їсти мааську рибу, це найкраще, що є на цьому земному падолі. Тут уміють робити такі соуси, що оближеш і пальці, і руки по самі плечі. Вигляд у тебе став гордий та пишний, відколи на обличчі з'явилась бойова засмага. Ось нарешті й ти, мій сину, мій Уленшпігелю, веселий волоцюго. — Потім запитав нишком: — А скільки ти уколошкав іспанців? Чи не бачив моєї жіночки де-небудь там, на возі, разом з їхніми повіями? І винце мааське питимеш. Який же це чудовий засіб від запору! Ти бував поранений, сину мій? Отож поживеш тутечки, одразу посвіжішаєш, станеш могутній, як молодий орел. І вугрів наїсися. Ніякісінького запаху мулу! Поцілуй мене, мій череванчику! О господи, який я радий!

І Ламме аж танцював, стрибав, свистів і тягнув танцювати й Уленшпігеля.

Потім вони пішли в Намюр. Біля міської брами Уленшпігель показав свою перепустку, підписану герцогом, і Ламме повів його до себе.

Готуючи обід, він попросив Уленшпігеля розповісти про свої пригоди і, у свою чергу, розповів свої, що почалися з того, як він покинув армію і подався за єдиною дівчиною, яка, видалось йому, була схожа на його жінку. Переслідуючи її, він дійшов аж до Намюра. І він раз по раз питав:

— Чи ти не бачив її?

— Бачив інших, і дуже гарних, — відповідав Уленшпігель, — і вже отут, у місті, де всі, здається, тільки те й роблять, що закохуються.

— А й справді, — сказав Ламме, — вони й мене вже сотні разів хотіли звабити, та я був стійкий, бо моє зажурене серце повне спогадів про мою жіночку.

— Як твоє черево всілякими наїдками, — докинув Уленшпігель.

— Коли я журюся, то мені треба їсти, — відповів Ламме.

— І ти журишся безперестану? — запитав Уленшпігель.

— На жаль, воно так! — відповів Ламме і, витягаючи з казана форель, вів далі: — Ось дивись, яка вона гарна, жирна. М'ясо рожеве, як тіло моєї жінки. Завтра ми покинемо к бісу Намюр. У мене повний капшук флоринів. Купимо собі ослів і подамося верхи у Фландрію.

— Це стане тобі в добрий гріш, — зауважив Уленшпігель.

— Моє серце рветься в Дамме, — там вона кохала мене. Може, вона туди вернулась?

— Що ж, коли тобі так хочеться, то поїдемо завтра, — сказав Уленшпігель.

І справді, другого дня вони сіли на своїх осликів і потрюхикали рядочком.

18

Дув гострий вітер. Сонце, вранці ясне, як юність, раптом насупилося, наче старість. Пішов дощ із градом. А коли він перестав, Уленшпігель обтрусився і мовив:

— Небо насмоктується стільки туманів, що йому треба іноді й відливати.

І знову линув дощ на двох друзів, та ще й з густішим градом. І Ламме заскиглив:

— Нас і так добре мили, чи ж потрібно тепер полоскати?

Сонце блиснуло знову, і вони затюпали далі.

Та ось і втретє вперіщив дощ, а град сипонув так густо й шпарко, що, як сокирою, попідрубував дрібне сухе гілля на деревах.

Ламме заскиглив:

— Ой якби під стріху! Бідна моя жіночко! О, де ви, солодкі поцілунки, теплий вогнику, жирні супи?

І бідолашний товстун заплакав.

Та Уленшпігель мовив до нього:

— Ось ми й ремствуємо, а чи не ми ж самі винні в тому, що поневіряємось? Зараз у нас намокла спина, але той же самий грудневий дощ дасть у травні конюшину. І корови замукають від задоволення. Ми без притулку, а чому не одружимося? Тобто я маю на думці себе й маленьку Неле, таку гарну і добру, яка приготувала б мені тепер смачне м'ясо з квасолею. Нам хочеться пити, на нас ллється вода зверху, а чому ж ми не сиділи вдома і не навчилися якогось ремесла? Ті, що стали майстрами, мають тепер у льохах повні бочки bruinbier'a.

І попіл Клаасів застукав у його серце. Небо стало чисте, засвітило сонце, і Уленшпігель сказав:

— Ясне сонечко, дякуємо тобі, що ти виглянуло і нас пригріло! І ти, попеле Клаасів, грієш нам серця і нагадуєш, що благословенні ті, хто поневіряється заради звільнення рідної землі.

— Хочу їсти, — сказав Ламме.

19

Вони прибились до заїзду, їх повели нагору й дали їм обідати. Уленшпігель відчинив вікно в сад і побачив дівчину, гарненьку, повненьку, з високими грудьми й золотими косами, одягнену в спідничку, білу полотняну кофтинку і чорний фартушок з мереживом.

На мотузці сушилися сорочки й інша жіноча білизна, дівчина то знімала, то вішала її і щоразу оберталась до Уленшпігеля, усміхалася до нього й, нарешті, сіла на мотузку з білизною і стала гойдатися на ній.

У сусідньому дворі кукурікав півень, жінка бавила дитину і, повертаючи її лицем до чоловіка, що стояв поруч, казала:

— Боолкін, всміхнися до тата.

Дитина плакала.

А гарненька дівчина все походжала по садочку і знімала та вішала білизну.

— Це шпигунка, — сказав Ламме.

Дівчина затулила очі руками і, сміючись, подивилася крізь пальці на Уленшпігеля.

Потім підняла обома руками груди, пустила їх і знову стала гойдатися, не торкаючись землі ногами. Білизна маяла на вітрі, і вона немовби крутилася наче дзиґа. Уленшпігель дивився на її голі аж до плечей руки, осяяні тьмяним сонячним світлом. Вона гойдалася і сміялась, усе дивлячись на нього. І він пішов до неї. Ламме — за ним. Уленшпігель шукав у загорожі дірки, щоб пролізти в неї, але не знайшов.

Дівчина, вгадавши його намір, знову всміхнулась і подивилась на нього крізь пальці.

Уленшпігель спробував продертися крізь загорожу, та Ламме затримав його, сказавши:

— Не йди туди, це шпигунка, нас спалять.

Тим часом дівчина гуляла по садочку і, закривши обличчя фартушком, дивилась крізь мереживо, чи скоро прийде її випадковий зальотник.

Уленшпігель знову розігнався був, щоб перестрибнути загорожу, та Ламме вхопив його за ногу і повалив на землю.

— Мотузка, сокира або вогнище! — мовив він. — Це ж шпигунка. Не смій туди йти.

Уленшпігель борюкався з ним на землі. А дівчина, виглянувши з-за загорожі, крикнула:

— Прощавайте, паничику! Нехай Амур завжди гасить ваш любовний запал.

І Уленшпігель почув її глузливий сміх.

— Ах, — вигукнув він, — це для моїх вух гірше копи голок!

Десь грюкнули двері.

Уленшпігель засмутився. Ламме, все ще тримаючи його сказав:

— Ти згадуєш солодкі скарби її краси, які, думаєш, ганебно прогавив. Але ж вона шпигунка. Щастя твоє, що ти впав. Та й я хоч добре насміюся.

Уленшпігель не промовив ні слова, і обидва пішли до своїх ослів.

20

Сівши верхи на віслючків, вони поїхали далі.

Ламме перетравлював свій обід і весело вдихав свіже повітря. Зненацька Уленшпігель огрів його батогом по заду, що випинався на сідлі, як подушка.

— Ой, чого це ти? — жалісно вигукнув Ламме.

— А що таке? — запитав Уленшпігель.

— Чого ж ти б'єшся?

— Коли?

— Та от же щойно огрів мене, — мовив Ламме.

— З лівого боку? — запитав Уленшпігель.

— Та вже ж з лівого, по моїй сідниці. За віщо ти мене так, нахабо поганий?

— А так собі, з дурного розуму, — відповів Уленшпігель. — Я добре знаю, що таке батіг, і не гірше знаю, що таке худа сідниця на сідлі. Та ось побачив твій зад, широкий, товстий, що аж у сідло не влазить, і сказав собі: "Ні пальцями його не вщипнеш, ні батогом не дошкулиш", — але трохи помилився.

Ламме засміявся з такого виправдання. А Уленшпігель вів далі:

— Та я не єдиний на цьому світі грішу з дурного розуму, є чимало телепнів, які випинають свій жир на сідлі. Вони й мене можуть заткнути за пояс. Коли мій батіг завинив перед твоїм задом, то ти завинив куди більше перед моїми ногами, не давши їм побігти до дівчини, що залицялася до мене зі свого садка.

— Ах ти ж негіднику! — вигукнув Ламме. — То це була відплата?

— Зовсім незначна, — відповів Уленшпігель.

21

В Дамме Неле сумувала, живучи в самотині біля Катліни, що все кликала свого полюбовника — холодного диявола. Та він не приходив.

— Ах, Гансе! — зітхала вона. — Мій коханий, ти ж багатий, хіба тобі так важко віддати мені отих сімсот каролю? Тоді Сооткін вернулася б жива з чистилища на землю, а Клаас утішався б на небі. Ти можеш це зробити. Заберіть вогонь, душа хоче вийти! Пробийте дірку, хай душа вийде!

І вона все показувала на те місце, де горіло клоччя.

Катліна була дуже бідна, але сусіди давали їй, хто що міг, — той квасолі, той хліба, той м'яса. Громада їй допомагала іноді грішми. Неле шила багатим городянкам одяг, ходила прасувати білизну і тим самим заробляла якийсь флорин за тиждень.

А Катліна, все зойкала:

— Пробийте дірку, випустіть мою душу! Вона поривається вийти. Він віддасть сімсот каролю.

А Неле плакала, слухаючи її.

22

Тим часом Уленшпігель і Ламме, маючи на руках перепустки, заїхали до невеличкого шиночка, що притулився до одної з порослих лісом скель на березі Маасу.