Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

І голосно звернувся до судновика: — Коли ти Силач Пір, то я Тіль Уленшпігель. А оце наші осли — Єф і Ян, що вміють краще ревіти, ніж ти, бо це їх природна мова. А на твою душогубку ми лізти не бажаємо. Хіба це судно — це ночви, що перекинуться від першої хвилі. Та й пливе воно боком, наче краб.

— Атож, наче краб, — підтакнув Ламме.

Судновик тоді гукнув до нього:

— Що ти там бурмочеш крізь зуби, шматок сала?

Ламме, розсердившись, крикнув:

— То ти, недовірку поганий, будеш ще глузувати з моєї постаті? Знай, що це сало моє власне, належить мені, воно від доброго харчу, тоді як ти, старий, іржавий цвяху, завжди, мабуть, живився лише гнилими оселедцями, свічковим лоєм, таранячою лускою, як видно з твоїх кощавих ніг, що світяться крізь діряві штани!

— Ух, і дадуть вони зараз один одному гарту! — радісно говорили зацікавлені перехожі й робітники.

— I-а! I-а! — репетував і далі судновик.

Ламме хотів злізти з осла, набрати каміння і жбурляти в нього, та Уленшпігель сказав:

— Не кидай каміння!

Судновик щось шепнув на вухо хлопчикові, що стояв біля нього і ревів разом з ним. Той швиденько відв'язав човна і, вміло орудуючи багром, попрямував до них. Під'їхавши до берега, він випростався і гордо гукнув:

— Мій baes питає вас, чи насмілитесь ви з'явитися до нього на судно і там прийняти з ним бій, чи навкулачки, чи й ногами. Ці добрі люди будуть за свідків.

— Згода, — відповів Уленшпігель поважно.

— Ми приймаємо бій, — бундючно сказав Ламме.

Був саме полудень. Робітники з гребель, шляховики, корабельники, жінки, що поприносили полуднати своїм чоловікам, діти, що прийшли подивитися, як їхні батьки будуть їсти квасолю та варене м'ясо, — усі сміялися, плескали в долоні на думку про бій, що ось має відбутися, і весело дожидалися, коли забіяки порозбивають собі голови або хто-небудь із них, на загальну радість, шубовсне в річку.

— Сину мій, — сказав нищечком Ламме, — таж він одразу поспихає нас у воду.

— Як піддасишся, то поспихає, — відповів Уленшпігель.

— Товстун злякався, — загомоніли в юрбі.

Ламме, все ще сидячи на ослі, обернувся і кинув на них сердитий погляд, аж усі зареготались.

— Ходімо на судно, — мовив Ламме, — тоді вони побачать, чи я злякався.

У відповідь на ці слова вибухнув знову глузливий регіт. Тоді Уленшпігель сказав:

— Ходімо на судно.

Злізши зі своїх ослів, вони віддали повіддя хлопчикові, а той лагідно поплескав їх і повів до будяків.

Потім Уленшпігель узяв багор, звелів Ламме сісти в човен і поплив до судна, куди по канату вибрався спершу спітнілий і засапаний Ламме, а за ним Уленшпігель.

На судні Уленшпігель нахилився, ніби для того, щоб зав'язати черевика, але сам прошепотів тим часом кілька слів до судновика, який, усміхнувшись, подивився на Ламме, а потім засипав його раптом прокльонами, став ображати, обзиваючи його ледацюгою, що аж запух ганебно від сала, скніючи по тюрмах, papeter'ом — лантухом з кашею, ненажерою і запитав:

— Товста кит-рибо, а скільки бочок ворвані з тебе вийде, як тебе заколоти?

Раптом Ламме, не сказавши ні слова, кинувся на нього, як скажений бик, звалив на палубу і почав лупцювати щосили, проте не вельми дошкуляв йому, бо від жиру був кволенький у руках. Судновик оборонявся про людське око, а Уленшпігель примовляв:

— Цей негідник таки поставить нам випивку!

А перехожі й робітники, що дивилися на бійку з берега, говорили:

— І хто б то міг подумати, що цей товстун таке втне!

З берега плескали йому в долоні, а він усе гамселив кулаками, наче глухий. Судновик тільки прикривав обличчя. Нараз усі побачили, що Ламме вперся коліном у груди Силача Піра, одною рукою вхопив його за горло, а другою замахнувся.

— Проси пощади, — крикнув він несамовито, — бо інакше полетиш за борт свого корита!

Судновик захрипів на знак того, що не може говорити, і на мигах показав, що просить пощади.

Тоді Ламме великодушно підняв свого супротивника, який відразу схопився на ноги, повернувся спиною до глядачів і показав язика Уленшпігелеві, що аж за живіт хапався від реготу, дивлячись, як Ламме переможно походжає по палубі, заломивши набакир свій берет із пером.

І всі, хто юрмився на березі — чоловіки, жінки, дівчата, дітлахи, — плескали щосили в долоні, гукаючи:

— Хай живе переможець Силача Піра! Це могутній чоловік. Чи бачили, як він гатив його кулаками і як ударом голови повалив його на обидві лопатки? Тепер вони вип'ють змирщину! Силач Пір вже несе з трюму вино й ковбасу!

І справді, Силач Пір виліз нагору, несучи дві склянки і великий дзбан білого мааського вина. І Ламме випив з ним змирщину.

Ламме, веселий від своєї перемоги, від випитого вина й ковбаси, запитав Піра, показуючи на густий чорний дим, що валив із залізного димаря, що то за печеня готується у нього в трюмі?

— Бойова закуска, — відповів, усміхаючись, Силач Пір.

Тим часом робітники, жінки, діти розійшлися хто куди — той на роботу, той додому, і негайно всюди мов на крилах пролинула чутка, що з'явився якийсь товстун на ослі в супроводі молоденького прочанина, також на ослі, і цей товстун чи не дужчий за самого Самсона, треба його берегтися і краще не зачіпати.

А Ламме пив і переможно поглядав на судновика. Аж той зненацька сказав:

— А чи не занудились часом ваші осли на березі?

Потім, підвівши своє судно до пристані, він зійшов на берег, узяв одного віслюка за передні й задні ноги і поніс, як Ісус ягня, на палубу. Те саме він зробив і з другим віслюком, нітрохи не захекавшись, а потім сказав:

— Вип'ємо!

І вони випили. Ламме не міг отямитися від подиву, не розуміючи, як це він переміг такого могутнього чоловіка, і тепер лише крадькома поглядав на нього, без усякої пихи, боячись, як би тому не спало на думку схопити його, як оце зараз він схопив осла, і жбурнути в Маас, щоб помститися за свою ганьбу.

Але судновик, усміхаючись, весело запросив його випити ще, і Ламме, підбадьорившись, знову гордо й самовпевнено став дивитися на нього.

А судновик і Уленшпігель реготали.

Тим часом осли, дуже збентежені тим, що стоять на ґрунті, зовсім не схожому на пасовисько, понурили голови, звісили вуха і від страху не могли пити. Тоді судновик наказав принести їм по торбі вівса, якого, щоб не переплачувати погоничам, він сам купив для коней, що тягли його барку-

Побачивши торби з вівсом, осли проревли подячну молитву на все горло, але тільки тоскно дивилися на корм, не сміючи й ступити, щоб не посковзнутись на палубі.

Судновик звернувся до Ламме та Уленшпігеля:

— Ходімо на кухню.

— Це ж бойова кухня, — стривожено сказав Ламме.

— Хоч кухня й бойова, але ти не бійся, мій переможцю.

— Я й не боюся і йду слідом за тобою, — мовив Ламме.

Коло стерна став хлопець.

Спускаючись, вони скрізь бачили мішки з зерном, квасолею, горохом, капустою, морквою та іншими овочами.

Судновик, відчинивши двері до невеличкої кузні, сказав:

— Через те, що ви люди хороброго серця і знаєте спів жайворонка — вільної пташки, і войовничий крик півня, і ревіння сумирного працівника — осла, я покажу вам мою бойову кухню. Така маленька кузня є на кожному судні, що плаває на Маасі. Вона ні в кого не викликає підозри, бо тут лагодять залізні частини для барки. Але чого не всюди знайдете, то це чудових овочів, які лежать у мене в трюмі.

Тоді він відсунув каміння, що лежало на підлозі трюму, підняв кілька мостин, витяг в'язку аркебузних стволів і, піднявши їх, наче пір'їну, поклав назад на місце. Потім показав їм залізні наконечники для списів, алебард, леза мечів, торбинки для куль і пороху.

— Хай живе гез! — вигукнув він. — Тут і біб, тут і підлива. Приклади — це баранячі стегна, наконечники для алебард — це салат, аркебузні стволи — це бичачі кістки на юшку свободи. Хай живе гез! Куди мені доставити цю поживу? — запитав він Уленшпігеля.

Уленшпігель відповів:

— У Німвеген, де ти навантажиш свою барку ще більше, і то справжніми овочами, які тобі принесуть селяни з Етсена, Стефансверта й Руремонде. Ті також заспівають, як жайворонок — вільна пташка, а ти їм відповіси бойовим криком півня. Ти підеш до лікаря Понтуса, що живе на березі Ньюве-Вааля, і скажеш йому, що приїхав до міста з овочами, але боїшся, щоб вони не пов'яли. А коли селяни поїдуть на базар, то нехай заправлять таку високу ціну, щоб ніхто нічого не купив, а далі він тобі скаже, що робити із зброєю. Я гадаю, що він накаже спуститися вниз по Ваалю, Маасу і Рейну, хоч це й не зовсім безпечно, і виміняти овочі на сіті, щоб потім піти з гарлінгенськими риболовецькими суднами, де є багато моряків, що знають, як співає жайворонок. Далі треба пливти попід берегом, обминаючи мілини, аж до Лауер-Зее. Тут ви маєте виміняти сіті на залізо і свинець, переодягнути своїх селян в одежу, яку носять у Маркені, Фліланді чи в Амеланді, рибалити недалеко від берега і не продавати рибу, а солити про запас, бо річ відома: для випивки свіже, а для війни солоне.

— Тоді вип'ємо за це, — сказав судновик.

І вони знову піднялися на палубу.

Та Ламме раптом зауважив сумно:

— Пане господарю, у вашій кузні горить такий славний вогник, що на ньому вмить можна було б зготувати смачне рагу. Та й юшки я б охоче посьорбав.

— Зараз дам тобі чогось посьорбати, — відповів судновик.

І він швиденько зготував йому жирний суп, в який поклав добрий шмат солонини.

Сьорбнувши кілька ложок, Ламме мовив до судновика:

— В горлі мені пересохло, язик пече: це зовсім не те, що зі свіжиною.

— Хіба ж не знаєш? Для випивки свіже, для війни солоне, — зауважив Уленшпігель.

Судновик знову налив повні склянки і сказав:

— Я п'ю за жайворонка — пташку свободи.

Уленшпігель відповів:

— А я за півня, що кличе на війну.

Ламме сказав:

— Я п'ю за мою дружину, щоб вона ніколи не зазнала спраги, моя кохана.

— Ти попливеш у Емден Північним морем, — сказав Уленшпігель судновику, — це наш притулок.

— Море надто велике, — зауважив судновик.

— Зате просторе для бою, — відповів Уленшпігель.

— З нами Бог, — сказав судновик.

— Хто ж тоді зможе нас подолати? — додав Уленшпігель.

— Коли ви їдете? — запитав судновик.

— Зараз, — відповів Уленшпігель.

— Щасливої дороги й попутного вітру. Ось порох і кулі.

І, поцілувавшися з ними, він позносив їхніх віслюків, як ягнят, на спині і відпровадив їх обох на берег.

Уленшпігель і Ламме сіли на своїх ослів і поїхали в Льєж.

— Сину мій, — запитав дорогою Ламме, — чому цей чоловік, маючи таку силу, дозволив, щоб я його так жорстоко відлупцював?

— А для того, — відповів Уленшпігель, — щоб тебе боялися скрізь, де ми будем проїздити.