Кентавр - Апдайк Джон
І Хірон, повен вдячності, вів далі:
— Ти недооцінюєш свого чоловіка. Гефест кмітливий і добрий. І хоч кожне ковадло чи гончарний круг для нього як вівтар, все одно він скромний. Те його злощасне падіння на Лемнос витравило з серця найменші рештки гордині; хай тілом він незугарний, та душа в нього без ґанджу.
— Знаю,— зітхнула вона.— Але як його любити, такого тюхтія? Мені подавай власне з ґанджем. Чи, може, ти думаєш,— спитала вона з очікувальним, ледь зневажливим виразом обличчя, як в учениці, котру зазвичай нічого ніколи не цікавило,— те, що мене тягне до жорстокосердих чоловіків — це комплекс вини за батькове каліцтво? Тобто, що я почуваюся винною і шукаю покути?
Хірон посміхнувся,— він не належав до прихильників цього новомодного вчення. Небо над головою просвітліло. Відчуваючи себе в безпеці, він відважився на маленьке зухвальство й зазначив:
— Є ще одне божество, якого ти не внесла до списку.— Він мав на увазі Арея, найжорстокішого з богів.
Венера крутнула головою, і на мить довкола неї спалахнув оранжевий німб волосся.
— Я знаю, що ти думаєш. Що я не краща за інших. Як же ти запишеш мене, шляхетний Хіроне? "Потенційна німфоманка?" Чи й просто, без церемоній — "вроджена шльондра"?
— Ні-ні, ти не зрозуміла. Я не мав на увазі тебе. Та Венера його не слухала.
— Але ж так нечесної — вигукнула вона, ще тугіше стягуючи рушник.— Чого ми повинні відмовляти собі в тій приємності, яку Парки забули в нас відібрати? Смертні знають радощі боротьби, тепло співчуття, розкіш дерзань... А боги досконалі!
Хірон кивнув: йому, старому придворному, було не в дивину, що ці аристократи можуть преспокійно співати хвалу касті, яку щойно самі поливали брудом. Чи здогадувалася вона, що ця її обойма дрібних шпильок застрягла біля самого серця — самої суті всього того, що справді закидалося богам? Кентавр відчув, що втомився; він ніколи не буде їм рівнею.
Венера виправилась:
_ Досконалі лише в своєму безсмерті. Мені так жорстоко відібрали батька. Зевс грається мною, як кицькою. Справжні батьківські почуття він береже для Афіни й Арте-міди, бо це — його дочки. Вони мають його благословення; їм не доводиться щораз відкривати лоно для тієї гігантської похоті, якою він на мить "благословляє" мене. Ким є Пріап, як не втіленням Його сили без батьківської любові? Пріап — моє найпотворніше дитя, гідне свого зачаття. Діоніс повівся зі мною так, ніби я один з його хлопчиків.
Вона знову торкнулась грудей кентавра, наче хотіла впевнитись, що він не обернувся на камінь.
— Ти знаєш свого батька. Я тобі заздрю. Якби я бачила Урана в лице, чула його голос,— якби не те, що я — останній послід його оскверненої плоті,— я була б така ж доброчесна, як тітка Гестія — єдина з богів, хто мене по-справжньому любить. А її, бач, цураються на Олімпі, звели до рангу домашнього бовванчика.
Прудкі її думки знову змінили напрямок.
— Ти знаєш людей. За що вони зневажають мене? Чому насміхаються з мого імені, малюють мене на стінах вбиралень? Хто ж іще служить їм так, як я? Котрий із богів однією й тією ж рукою дарує їм стільки сили і блаженства водночас? У чому я винна?
— Всі ці звинувачення, моя пані, ти вигадала сама. Потік її звірянь вичерпався, і вона взялася сухо піддражнювати його:
— Наш добрий Хірон. Такий мудрий. Такий розсудливий. Учений, просвітитель наш. Тямущий такий. А чи ти, небоже, задумувався коли-небудь, чиє в тебе серце — людини чи коня?
Хірон знерухомів.
— Кажуть, вище пояса все у мене людське.
— Вибач. Ти добрий, і я відплачу тобі гідною богині монетою.— Венера нахилилась і зірвала квітку анемона.— Бідний Адоніс,— сказала вона, знічев'я перебираючи пальцями зірчасті пелюстки.— Яка бліда була в нього кров! Як у нас.
Вітер спогадів колихнув пухнастою короною її волосся. Вона відвернулась і майже непомітно піднесла квітку до уст; все ще вологі пасма красивими звивинами розсипались по тілі, гладенькому й білому, як ті казкові пухкі сніги, що вкривають схили Олімпу. Стегна під рожевими, ледь шорсткуватими сідницями були всіяні золотистим пилком. Поцілувавши квітку, вона випустила її з рук і повернулась до нього з цілком іншим виразом на розчервонілому обличчі — розгубленим, соромливим, тремким.
— Хіроне,— звеліла вона.— Візьми мене.
Його велике серце бухнуло об ребра; стримав її тремтячою рукою:
— Але ж, пані моя,— все, що нижче пояса, у мене — кінське.
Ураз повеселіла, вона зробила крок уперед, стоптавши фіалки. Рушник упав. Налиті бажанням груди стужавіли і загострились.
— Боїшся, що я не витримаю? Ми, жінки, не такі вже нікчемні, як ти гадаєш. Руки в нас слабкі, зате ми міцні у стегнах. Мусимо бути міцними — між наших стегон коріниться світ.
— Але богиня — і кентавр...
— Чоловіки — це солома, а солома мене не ситить. Годі, Хіроне, не ображай своєї пані. Скинь з себе мудрість, і за мить станеш іще мудрішим.
Охопивши долонями перса, вона підвелась навшпиньки, щоб торкнутись його сосків. Але груди в кентавра були набагато ширші; намагаючись якось прилаштуватись, вона хихотіла від задоволення, а Хірон, хоч який збентежений, мимоволі уявив, як цю проблему можна виразити геометрично.
— Боїшся? — шепнула вона.— Як ти це робиш з Харікло? Як?
Голос його ледь пробився крізь пересохле, зсудомлене горло.
— Це кровозмішення.
— Все на світі — кровозмішення: ми всі народилися з Хаосу.
— Зараз день.
— То й добре — вдень боги сплять. Невже кохання таке потворне, що мусить ховатися в темряву? Чи, може, ти цураєшся мене, бо я — повія? Але ж ти вчений і знаєш, що після кожної купелі я відроджуюсь незаймана. Займи мене, Хіроне, відбери в мене цноту — мені легше без неї.
У пориві не стільки сили, скільки слабкості — так в розпачі тулять до себе охоплену гарячкою дитину — повив він руками неспокійне дівоче тіло, ковзке і безвладне у солодкій млості. Западинка на її спині м'яко вгиналась під пальцями. Різка хвиля пожадання креснула об його живіт; з ніздрів вихопилось іржання. Руки її затислись довкола його шиї, а стегна, спливаючи догори, мов у невагомості, лоскотали між коліньми.
— Коню,— ледь видихнула вона.— Осідлай мене. Я пара твоя. Зори мене.
Від її тіла війнуло терпким ароматом квітів — безлічі різноколірних, понівечених квітів, втоптаних, як у землю, у його власний кінський дух. Він заплющив очі і поплив крізь безформний, теплом налитий простір, засаджений червоними деревами.
Але тілом наче заціпенів. Він згадав про грім. Зіммерман міг усе ще бути в школі,— він ніколи не поспішає додому. Кентавр прислухався, чи є хтось нагорі, і за цю єдину мить усе змінилося. Дівочі руки зіслизли з його шиї. Не озираючись, Венера щезла між кущів; сотні зелених пелюсток закрилися за нею. У любові своя мораль — розважливість почувань завжди для неї образлива. Так само, як тепер, Колдуел стояв на тім самім клаптику цементу, одинокий і розгублений, і так само, як тоді, рушив угору сходами з болючим, бентежним відчуттям, що він — сам не знаючи, як і чому — прогнівив бога, котрий стежить за ним невідступно.
Він піднімався на другий поверх, до свого кабінету. Сходи вочевидь були розраховані на інші — здорові і спритні — ноги; його ж незграбна хода оберталась для нього мукою. З кожним нападом болю погляд його мимоволі нерухомів, прикутий то до панелі, де проїхалась кулькова ручка, то до лискучого поручня, де замість насадки на кінці стирчав лиш заляпаний клеєм стрижень, то до купки піску і пилу, що ствердла на чорну грудку в кутку між сходинами, то до масної від бруду віконної шиби з іржавими поперечинами, то просто до мертвої жовтої стіни. Двері його кабінету були зачинені. Він сподівався почути гамір, але за ними панувала лиховісна тиша. По шкірі перебігли мурашки. Невже Зім-мерман прибіг на шум і тепер сам веде урок?
Страх виявився недаремним. Він штовхнув двері — не далі як за два кроки від нього в повітрі висіло, наче гігантська емблема влади, перекошене Зіммерманове обличчя, заповнивши собою весь простір перед переляканими очима Колдуела. Зловісно задрижавши, обличчя, здавалось, розповзалось дедалі дужче. З-посеред чола владики, тут-таки над грубими скельцями окулярів, кожне з яких побільшувало окремо, вихопилась убивча блискавка і, прорізавши повітря, вдарила в паралізовану жертву. Тиша, серед якої обидва чоловіки дивилися один на одного, була оглушливіша, ніж грім.
Зіммерман обернувся до класу — рівненьких рядів приборканих, наляканих прочуханкою дітей;
— Містер Колдуел великодушно зволив повернутися до нас.
Клас догідливо захихотів.
— Гадаю, що такий вияв відданості своєму обов'язку слід нагородити не надто бурхливими аплодисментами.
І почав перший, граційно поплескуючи в долоні. Руки і ноги в Зіммермана були явно замалі для такого масивного тулуба й великої голови. На ньому був спортивний піджак у крати з підбитими ватою плечима, що ще більше підкреслювало цю його непропорційність. Поверх іронічних оплесків Колдуелові блиснуло в очі кілька самовдоволених посмішок на хлопчачих обличчях. Принижений учитель облизав пересохлі губи. На язиці залишився смак осуги.
— Спасибі вам, діти,— сказав Зіммерман.— Цього цілком достатньо.
Стримані овації відразу стихли. Директор знов повернувся до Колдуела; його асиметричне обличчя скидалося на пихату, скошену вітром дощову хмару високо в небі. Колдуел витиснув з себе беззмістовний звук, що мав означати вияв хвали і захвату.
— Про це ми поговоримо пізніше, Джордже,— діти горять бажанням слухати урок.
Але Колдуел, прагнучи будь-що виправдатись і дістати прощення, нахилився й підсукав штанину — неочікуваний і непристойний жест, від якого клас зайшовся голосним реготом. Правду кажучи, Колдуел потай надіявся на таку чи подібну реакцію.
І Зіммерман це зрозумів. Він зрозумів усе. Хоча Колдуел вмить опустив холошу і витягся в струнку, директор продовжував вдивлятися в його щиколотку так, наче вона була на безконечній віддалі від його очей, що, однак, бачили в безконечність.
— У вас шкарпетки не зовсім однакові,— сказав він.— Це і є причина вашої відсутності?
Клас вибухнув знову. Досконало володіючи собою, Зіммерман виждав, коли голос його зможе перекрити останні бризки сміху.
— Але ж бо, Джордже, Джордже, ви не повинні допускати, щоб ваше цілком похвальне прагнення до охайності йшло урозріз з іншою педагогічною вимогою — пунктуальністю.
Колдуел був настільки відомим нечепурою, та й зараз одяг на ньому був такий явно заношений, що й ці слова викликали бурю сміху, хоча, звісно, далеко не всі оцінили вишуканий сарказм Зіммерманової стилістики.
Директор зробив артистичний жест вказівним пальцем.
— Це що у вас — громовідвід? Вельми передбачливо, як на безхмарний зимовий день.
Колдуел поліз рукою позад себе і намацав холодний, гладенький обрубок стріли, що стирчав із кишені.
