Кентавр - Апдайк Джон

Весь наш клас, здається, зібрався довкола нас і дивиться, хоч жодних облич не видно. Пенні все хилиться і хилиться наперед — бідна моя, дурненька, перелякана Пенні. Я раптом відчуваю, що дуже, дуже люблю її. Густий, солодкий мед збирається в паху. Бачу її зеленкуваті в крапочку очі з ідеально круглими, розширеними від страху зіницями; бачу, як мерехтить блискуча волога плямка на тремтячій нижній губі — усе так, як тоді, місяць назад, у темному "б'юїку", коли моя рука опинилась між її теплих, щільно стиснутих колін; вона, видно, не зразу й усвідомила, в чому річ, бо лише за якусь хвилину озвалася благально: "Не треба",— і, коли я забрав руку, глянула на мене так, як зараз. Тільки тоді були сутінки, а зараз усе залито сліпучим світлом, видно навіть дрібнесенькі пори у неї на носі. Пенні якось неприродно заціпеніла; з нею щось діється негаразд.

Моя ліва рука була гаряча і спітніла — так само, як і тоді; кров гупала в жилах, аж здавалося, суглоби розбухають. Тож коли внизу зчинилась гуркітлива метушня — знак, що батько біжить до кухні глянути на годинник,— я ледь не крикнув: "Ще ні, зачекай!"

— Гей, Кассі, скажи малому — вже сімнадцять на восьму! А там ще ціла купа неперевірених контрольних! Я мушу бути

0 восьмій. Зіммерман мене з'їсть.

Ну ось, так я і знав,— і вві сні воно зовсім не видавалося дивним. Пенні розчинилась у дереві. Я притуляюсь обличчям до стовбура — так, це вона. Останнє, що мені сниться — це цупка, порепана кора, і в чорних тріщинках — зеленкаві цяточки моху. Боже мій, це ж вона, вона! Поможи мені, верни мені її!

— Пітере! Ти що — знущаєшся з батька?

— Ні! Я вже не сплю, бога ради.

— Ну, то вставай. Вставай. Чуєш, чоловіче? Зараз же. Я потягнувся, торкнувшись тілом холодних країв ліжка.

Кров утихомирилась. Як зворушливо: вона вже знала, що робиться з нею, вже відчувала, як пальці стають листочками,

1 хотіла сказати мені — по очах було видно, що хотіла,— але не сказала-таки, пожаліла і щезла мовчки, без слова. Таке щось було у Пенні, що я невиразно відчував раніше і збагнув тільки тепер, вві сні,— якась материнська любов; при всьому тому, що вона ще зовсім юна, що тільки недавно ми вперше торкнулись одне одного і я так мало вділив їй тепла,— вона ради мене була готова пожертвувати собою. І я аж незчувся від радощів, сам не знаючи чому. В моєму житті з'явилася нова яскрава барва.

— Зійди і засяй, моє сонечко!

Мати знов перейшла на лагідний тон. Я знав — коли простягти руку, то сіре лискуче підвіконня буде на дотик холодним, як лід. Сонце вже підповзло догори. Рожева смужка польової дороги зажевріла золотом. Лужок поруч з нашим будинком нагадував старий аркуш наждаку, яким колись відчищали зелену фарбу. Половина зими, а снігу нема і нема. Може, й взагалі не випаде. Цікаво, чи вже бували такі безсніжні зими?

— Пітере!

Тепер у маминому голосі чулася непідробна лють, і я, не роздумуючи, вискочив з ліжка. Уникаючи будь-яких неприємних дотиків, орудуючи самими лиш кінчиками пальців — скляні ручки на шухлядах комода обпікали шкіру, мов гранчасті кристали замерзлого аміаку,— став одягатися. Старий фермерський будинок, де ми жили, був переобладнаний лише наполовину. Другий поверх не опалювався. Я скинув з себе піжаму і постояв так з хвилину, відчуваючи себе мучеником — щось на зразок відчайдушного протесту проти нашого переселення в цю хижу. Це була мамина ідея. Мама була закохана в Природу. От я і стояв голий, ніби демонструючи перед світом її нерозсудливість.

І якби світ і справді дивився, він був би шокований,— бо весь мій живіт, неначе його клювала якась велика птиця, був усіяний червоними лусочками завбільшки з монету. Псоріаз. Сама назва цієї алергії — чужа, незвична на язиці, що й не вимовиш — робила її ще більш принизливою. "Приниження", "алергія" — я й досі не вирішив, як це називати. Це не було хворобою, бо спричинював його я сам. Алергеном було для мене майже все: шоколад, картопляні пластівці, крохмаль, цукор, смаженина, нервове збудження, високий тиск, низька вологість, духота, темнота — по суті, саме життя було суцільним алергеном. Мати, від котрої я це вспадкував, називала його "недоліком" — слово, яке мене

обурювало. Зрештою, це ж вона у всьому винна — тільки жінки передають таке дітям. Якби моєю матір'ю був батько, чиє повне велике тіло опливало сніжно-білими складками, я б мав тепер бездоганну шкіру. "Недолік" означав щось, чого бракує, а тут був придаток, щось зайве, придане мені мимо моєї волі. У свої п'ятнадцять років я мав на диво наївне уявлення про те, що таке страждання; я був переконаний, що воно потрібне людям. Довкола я скрізь бачив страждання, а сам його не знав, і ця моя очевидна винятковість здавалась мені лиховісною. Мені ніколи не траплялося зламати руку чи ногу, я був здібний, батьки любили мене неприхованою любов'ю. Марнославство говорило мені, що я великий щасливчик. Отож я дійшов висновку, що мій псоріаз — прокляття. Господь, щоб зробити з мене людину, благословив мене цим періодичним прокляттям, котре то щезало, то знову з'являлося разом з його ж таки порами року. Літнє сонце розтоплювало мої струпи; у вересні шкіра на ногах і грудях була чиста — лишалися, правда, бліді, майже невидимі плямки-зернятка, які, однак, знов проростали за довгу осінь та зиму, і — без вологи, без сонця — починали цвісти. Розквіт припадав на весну, але з весною і сонце набирало сили, обіцяючи зцілення. Січень був просто-таки безнадійним місяцем. Лікті й коліна — найвразливіші місця — були вкриті струпами; на кісточках, в теплих обіймах шкарпеток, лусочки набирались нахабства і зливалися в суцільну рожеву кірку. На руках теж були доволі рясні плями, і я не міг отак з шиком, у дві складки, закасати рукави, як інші хлопці. Та коли я був одягнений, все виглядало нормально. Обличчя, моє бог милував: крім кількох знаків під самим чубом, які я прикривав пасмом волосся, обличчя було чисте. Пальці теж,— тільки на нігтях проглядали непомітні крапинки. Зате у матері нігті з'їла до живого якась жовтувата гниль.

Холод обпікав шкіру; скромні ознаки моєї статі зморщились у туге гронце. Усе, що було в мені здорового й нормального, додавало мені певності — як і заріст, що з'явився,

З*

67

нарешті, і тішив око. Це була жменька кучерявих, ще дуже рідких темно-каштанових волосин з металевим полиском, жорстких, наче пружини, на лимонно-жовтому холоді. Поки їх не було, я сам себе ненавидів; я почувався таким безпомічним, коли в роздягальні, кваплячись прикрити свої плями, бачив, що мої однокласники уже повбиралися в хутряні обладунки.

Руки взялися сиротами; я з силою розтер їх, а тоді, мов той скупар, що розкошує, перелічуючи власні багатства, провів долонями по животі. Річ у тім (і це було моїм найбільшим секретом, останньою краплею в чаші мого сорому), що сама висипка — ледь опуклі острівці в гладкому сріблистому ореолі, шорсткі сузір'я, розсипані по тілу, як жива ілюстрація руху і спокою — давала мені таємну втіху. Зрозуміє мене тільки той, хто знає, як це приємно — відколупати нігтем сухий пластівець і чути, як він відстає від шкіри.

Дивились лише медальйончики на стінах. Я знайшов у комоді пару штанців, де гумка ще сяк-так животіла; теніску натягнув задом наперед.

— Ви мене переживете, тату,— голосно сказав батько внизу.— А моя смерть уже в кишках сидить.

Це було сказано настільки прямо і страшно, що мені самому закрутило в животі.

— Таж дитина, Джордже! — сказала мати.— Припинив би ти цей спектакль.

Голос її віддалявся від сходів.

— Гм? Гадаєш, малому буде прикро?

Перед самим різ двом батькові виповнилося п'ятдесят; він завжди казав, що не доживе до п'ятого десятка. А переступивши цю межу, дав язикові волю, так нібито тепер, коли формально він вже покійник, усе, що б він не говорив, не мало значення. Оця його вседозволеність привида інколи й справді лякала мене.

Я стояв перед шафою і гаяв час. Можливо, передчував, що вибрану зараз одежу доведеться змінити не скоро. Можливо, зволікав, відчуваючи наперед тягар того випробування, яке мене чекало. Ніс, невдоволений моєю нерішучістю, почав свербіти; хотілося чхнути. Солодко "ив переповнений міхур. Я зняв з плічок сірі фланелеві штани, хоч складка на них уже розійшлася. У мене було три пари штанів: коричневі зараз у чистці, а на синіх внизу ширіньки ганебно красувалася безбарвна пляма. Походження її було для мене загадкою, і я завжди почувався несправедливо звинуваченим, коли їх повертали з чистки разом з образливим друкованим ярликом: "За плями, що не виводяться, відповідальності не несемо".

Щодо сорочки, то червона сьогодні, здається, буде найкраща. Я рідко надягав її, бо на червоному тлі виразно було видно білі крупинки, що сипалися з волосся, як лупа. "Ніяка це не лупа", кортіло мені сказати всім і кожному, так ніби це могло служити виправданням. Проте, якщо я пам'ятатиму, щоб не чухати голову, все буде гаразд,— і мій благородний запал виявився сильнішим за всі побоювання. У цей чорний день я принесу моїм однокласникам пурпуровий дарунок, титанічну іскру, оздоблену двома кишенями емблему тепла. Шерстяні рукави вдячно ковзнули на руки. Сорочка коштувала вісім доларів; мама ніяк не могла втямити, чому я її ніколи не ношу. Вона взагалі рідко згадувала про мій "недолік", а коли згадувала, то так уже бідкалась, наче йшлося про неї саму. А в неї, порівнюючи зі мною, можна сказати, нічого й не було, хіба що на нігтях та під волоссям на лобі. Проте я не мав за це зла на неї — вона й без цього страждала доволі.

Батько вів своєї:

— Ні, Кассі, тато повинен мене пережити. Він прожив гарне життя. Тато Крамер заслужив собі, щоб жити вічно.

Ще не чуючи відповіді, я вже знав, як мама сприйме ці слова — як ущипливий натяк на те, що тато її живе надто довго, що не перестає висіти на нас тягарем. Мати моя була впевнена, що батько свідомо допікає старому, аби швидше загнати того в могилу. Чи мала вона рацію? Хоч багато що й підтверджувало її припущення, я однаково в них не вірив. Надто вже надумані вони були і надто безрадісні.

Шум води в раковині під моєю кімнатою свідчив, що мати не здобулася на відповідь. Я міг уявити її зараз: шия від гніву взялася плямами, кутики носа побіліли, і шкіра біля них нервово тремтить.