Кентавр - Апдайк Джон
Це все через дружину, подумав Колдуел.
— Диви,— сказав він,— що мені ті кляті діти зробили.— І виставив ногу на крило автомашини, підгорнувши штанину.
Механік схилився над стрілою, помацав пальцями оперення. У шкіру на суглобах глибоко в'ївся бруд, пучки, масні від мастила, на дотик здавались шовковими.
— Сталева,— ствердив він.— Твоє щастя, що пройшла наскрізь.
Він посигналив, і, деренькочучи по чорній нерівній підлозі, до них під'їхала невеличка тринога на коліщатах. Гаммел узяв звідти кусачки для дроту — з ліктевим упором, щоб був кращий захват. Охоплена страхом свідомість Колдуела вислизнула і попливла, наче повітряна кулька з неуважної дитячої руки. Запаморочений розум намагався зобразити кусачки графічно, як діаграму сил: виграш в силі дорівнює прикладеному зусиллю мінус сила тертя, помноженому на відношення плеча важеля АО (О — вісь ножиць) до плеча ОБ (Б — точка стику блискучих ріжучих країв), помножити його на ще один виграш у силі за рахунок ліктевого упору та на ще один — від твердої, робочої Гаммелової руки,— сила напружених м'язів і жорстких пальців, збільшена п'ятикратно: Вс X Вс X 5Вс = міць титана. Гаммел нахилився, так що Колдуел міг би опертись на його плече. Але, не впевнений, чи саме цього від нього чекають — а ризикнути боявся,— Колдуел так і лишився стояти, дивлячись у стелю. Гар та павутиння, що осіли на сучкуватих дошках, розмалювали її під оксамит. Коліном він відчував, як здригається механі-кова спина кожного разу, коли зривалися кусачки, відчував крізь шкарпетку дотик металу до шкіри. Крило під ногою похитувалося. Плечі Гаммела напружились, і Колдуел зціпив зуби, щоб не закричати, бо кусачки, здавалось, вгризалися не в метал, а в його власний нерв, що виступав із тіла. Клац! Зримий спалах болю пронизав його наскрізь і запалахкотів у голові, та тут плечі Гаммела обм'якли.
— Кепська справа,— сказав механік.— Я гадав, вона порожня всередині... Ходи-но туди, до верстака.
На тремтячих ногах — здавалось, тонких і хитливих, як велосипедні спиці — Колдуел рушив за ним і слухняно поставив ногу на ящик з-під кока-коли, що його механік видобув з-поміж закіптюженого мотлоху під верстаком. Намагаючись забути про стрілу, яка, мов подряпина на нижній половинці ока, скрізь його переслідувала, Колдуел зосередив погляд на кошику з поламаними насосами. Гаммел підтягнув за шнур оголену електричну лампочку. Вікна зовні були зафарбовані; на простінках висіли низки гайкових ключів, круглоголові молотки з ручками, обмотаними ізоляційною стрічкою, електросвердла, викрутки у ярд завдовжки, ще якісь хитромудрі, гнуті і кручені, інструменти, про назви і призначення яких він і уявлення не мав; акуратні мотки старого, уживаного дроту, штангенциркулі, кліщі і — то тут, то там, у нішах чи й просто, де було вільне місце, прикріплені пластирем чи приклеєні до стіни — пошарпані й пропалені, старезні рекламні плакати. На одному сиділа кішка з піднятою лапою, на іншому казковий велетень даремно силкувався розірвати патентований приводний пас. "ТЕХНІКА БЕЗПЕКИ — НАСАМПЕРЕД",— гласив один плакат, а ще один на віконній шибі: "БЕРЕЖІТЬ ІНШИХ ВАМ НІХТО НЕ ДАСТЬ".
Як матеріальний вияв торжества матеріального світу, поверхня верстака була всипана гумовими шлангами, мідними трубками, графітними стрижнями, залізними колінами з різьбою, банками мастила, дерев'яними брусками, ганчірками, застиглими краплями металу і різним запиленим сміттям. Весь цей мотлох на столі, разом з інструментами, час від часу освітлювався сліпучими спалахами світла з того краю верстака, де двоє робітників клепали щось на зразок декоративного пояса для жінки з тонким станом і пишними стегнами. Гаммел натягнув на ліву руку азбестову рукавицю, а з купи на столі добув чималий шматок бляхи. Надрізавши його до половини, одним метким, спритним рухом перетворив його у конусоподібний щиток і настромив на стрілу позад Колдуелової щиколотки.
— Так тебе пекти менше буде,— пояснив він і клацнув пальцем незахищеної руки.— Арчі, можна газовий різак на хвилинку?
Один з помічників обережно, щоб не заплутатись у причіпних шлангах, приніс ацетиленовий пальник. Це була чорна довгаста трубка, що плювалася полум'ям, зеленкуватим по краях. Між носиком пальника і струменем полум'я видні-лась порожня прогалина. Колдуел панічно затис щелепи. Живий нерв. Стиснувся увесь перед неминучим болем.
Болю не було. Якимсь дивом він опинився в центрі величезного знеболюючого ореолу. Довкола нього — по стінах, по верстаку — стрибали налякані трикутники тіней. Притримуючи щиток рукою в рукавиці, Гаммел, мружачи очі без захисних окулярів, вдивлявся в розжеврену шиплячу серцевину Колдуелової щиколотки. Обличчя його — мертвотно-бліде, химерно спотворене ракурсом — світилося одержимістю. Колдуел побачив пасмо бляклого сивого волосся, що вибилося йому на чоло і зникло, розчинившись у хмарці диму. Помічники мовчки спостерігали. Здавалось, кінця цьому не буде. Колдуелові починало робитися гаряче, а в тих місцях, де бляха торкалася ноги, відчутно припікало. Він заплющив очі і десь під самим тім'ям бачив, як стріла корчиться й тане, випускаючи молекулу за молекулою. Щось маленьке, металеве дзенькнуло об підлогу. Лещата, що досі затискали стопу, розійшлися. Він розплющив очі Пальник погас; жовте електричне світло видавалося брунатним.
— Ронні, будь добрий, дай мені мокру ганчірку,— сказав Гаммел. І пояснив: — Не виймати ж її гарячою.
— Золоті в тебе руки,— сказав Колдуел. Голос його прозвучав несподівано тихо, і похвала вийшла якась нежива. Дивився, як Ронні, одноокий плечистий хлопчина, споліскує масну ганчірку у відерці з чорною водою, що стояло віддалік під другою такою ж голою лампочкою. Відблиски світла у збуреній воді борсались і випорскували, мовби рвалися на волю. Ронні подав ганчірку Гаммелові; той, присівши, приклав її до металевого обрубка. Холодні цівки потекли Колдуелові у черевик, і разом з шипінням до нього донісся легенький приємний запах.
— Почекаємо трошки,— сказав Гаммел і лишився сидіти навпочіпки, обережно притримуючи штанину над раною.
Колдуел піймав на собі погляди трьох помічників — третій щойно виліз з-під автомашини — і принижено посміхнувся. Тепер, коли мить полегшення була вже близько, обізвалося інше почуття — розгубленості. Та у відповідь на його посмішку всі троє насупились. Для них це було те ж саме, якби автомобіль раптом заговорив. Колдуел відвів очі й почав думати про щось дуже далеке: про зелені поля, про Харікло, молоденьку ще і податливу, про Пітера, як той був малим хлоп'ям, і він катав його на дитячому кріселці з коліщатами і кермом по хіднику попід каштанами, підштовхуючи ззаду довгим розсошком. Вони жили надто скромно, щоб дозволити собі справжній дитячий візок; отак хлоп'я навчилося кермувати — чи не зарано? Він завжди думав про малого, коли мав на те час.
— Ну, Джордже, тепер тримайся,— мовив Гаммел.
Стріла, різонувши болем, вислизнула з рани. Гаммел підвівся розчервонілий — чи то від вогню, чи від задоволення. Троє недорікуватих помічників миттю обступили його, штовхаючись один поперед одного, і розглядали сріблястий стрижень, замазаний кров'ю. Щиколотка, звільнившись нарешті від свого тягаря, якось наче обм'якла; у черевик натікала поволі теплувата рідина. Біль змінив барви, перейшов у світлішу, цілющу частину спектру. Тіло знало. Серце і далі нило, але нило ритмічно, у такт живій природі. Гаммел нахилився і підняв щось з долівки. Понюхав і вклав те щось, що ще дихало жаром, Колдуелові в долоню. То був наконечник стріли. Тригранний і так гостро заточений, що грані плавно вгиналися усередину. Здавалося неймовірним, щоб ця маленька, тонкої роботи річ могла спричинити стільки лиха. Колдуел помітив, що від нервового і фізичного напруження долоні в нього вкрилися плямами; чоло змокріло від поту.
— Нащо ти його нюхав? — поцікавився він.
— Чи часом не отруєний.
— Та чого б він мав бути отруєний, правда?
— Хто його знає. Тепер такі діти, що...— І додав: — Нічим ніби не пахне.
— Ні, вони на таке не здатні,— наполягав Колдуел, перебираючи в пам'яті уважні, ввічливі обличчя — Ахілл, Геркулес, Ясон, Асклепій...
— Звідки у них гроші беруться? Ось що хотів би я знати,— мовив Гаммел наче для того, щоб відвернути його від важких думок. Тоді підніс до очей обрізок і витер кров об рукавицю.
— Якісна сталь,— зауважив він.— Це дорога стріла.
— А хто ж їм, поганцям, дає, як не батьки? — сказав Колдуел. Він почув себе краще; в голові проясніло. Урок,— він мусить іти на урок.
— Дуже вже тепер усі грошовиті стали,— з ноткою неприязні сказав старий механік.— Яку б залізяку отой Детройт не випустив — усе скуплять.— Лице його знов посіріло, набрало свого звичного ацетиленового відтінку; тонкорисе і зморщене, як листок зім'ятої фольги, сповнившись тихим стражданням, воно стало майже жіночим, і Колдуел занепокоївся.
— Скільки я тобі винен, Еле? Мушу вже йти. Зіммерман мене з'їсть.
— Ніскільки, Джордже. Не будем про це. Я й так радий, що зумів помогти.— Він засміявся.— Не кожного ж дня доводиться висмикувати стріли з живого тіла!
— Мені буде незручно. Я звернувся до фахівця по фахову допомогу...— Він удав, що шукає гаманця у внутрішній кишені.
— Не треба, Джордже. Це ж хвилинна робота. Не будь дріб'язковим, сприйми як послугу, та й годі. Віра каже, ти один з небагатьох, хто їй життя не труїть.
Колдуел відчув, як у нього здерев'яніло обличчя: цікаво, наскільки Гаммел свідомий того, через що його Вірі труять життя... Треба йти.
— Еле, я тобі дуже, дуже вдячний. Справді.
Якби то знаття, що його робити з отією вдячністю! Отак проживеш життя у місті, і людей, буває, в ньому любиш, а сказати їм про це не скажеш, бо соромишся.
_ На,— сказав Гаммел.— Цього не береш? — І простягнув йому лискучий стрижень. Наконечник Колдуел вже раніше механічно вкинув у бокову кишеню пальта.
— Ні, хай йому біс! Лиши собі.
— Мені воно нінащо. Такого добра в майстерні повно-повнісінько. А ти покажи Зіммерманові. Куди це годиться, щоби вчитель у школі терпів подібне свинство!
— Ну добре, Еле, твоє зверху. Дякую. Дуже тобі дякую.— Сріблистий обрубок був надто довгий і стирчав із кишені, мов автомобільна антена.
— Вчителя оберігати треба від таких дітей.
