Кентавр - Апдайк Джон

Знову на світі похолодніло. Деякі земноводні втекли назад у море, інші почали відкладати яйця на суші. А з них вилупились рептилії, що протягом двох годин — з восьмої до одинадцятої ранку, поки Земля не нагрілася ще раз — панували над живим світом. П'ятдесятифунтові плезіозаври тинялися по морях; в повітрі лопотіли, наче поламані парасолі, птерозаври. На суходолі під цими гігантськими безмозкими двигтіла земля.

За наперед умовленим сигналом всі хлопці у класі взялися гудіти. Губи ні в кого не рухались, очі безневинно блукали по кімнаті, але клас перетворився на повний медового нахабства вулик. Усе, що залишалося Колдуелові — це плисти далі.

— Бронтозавр важив тридцять тонн, з них дві унції припадало на мозок. В анатозавра було дві тисячі зубів. У трицератопса — гофрований кістяний шолом довжиною в сім футів. У королівського тиранозавра були малесенькі передні лапи і зуби, як шестидюймові бритви — через це його вибрали президентом. Він поїдав усе — і живих тварин, і падаль, і обгризені кості...

Задзвенів перший дзвінок. Чергові стрімголов кинулися з класу: один з них наступив на анемон, що лежав у проході, і квітка пронизливо заскімлила. Двоє хлопчаків зіштовхнулися в дверях і почали битися, штрикаючи один одного олівцями. З носів їм текло, зуби скреготіли. Зіммерман якимсь чином ухитрився стягнути з Іріди Осгуд блузку разом з ліфчиком, і груди її світилися над партою, як два непорушні, стиглі, соковиті місяці, що зійшли біч-о-біч.

— Ще дві хвилини! — крикнув Колдуел.— Голос у нього тоншав, наче десь у голові йому підтягували струну.— Всім сидіти на місцях! Про вимерлі види ссавців і льодовикові періоди поговоримо на наступному уроці. Коротше кажучи, годину тому, слідом за квітучими рослинами і тваринами Землею заволоділи наші віддані друзі, ссавці, а хвилину тому, хвилину тому...

Дайфендорф витягнув Беккі Дейвіс в прохід, а та хихотіла, вириваючись з його довгих волохатих рук.

— ... хвилину тому...— втретє викрикнув Колдуел, як тут хтось жбурнув йому в обличчя пригорщу металевих кульок. Він кліпнув, затулившись правою рукою, як щитом, і подякував богу, що не дістав по очах. Інших вам ніхто не дасть. Шлунок його пересіпувало в унісон пораненій кісточці.

— ...із такої собі мавпочки, котра скакала по деревах і в котрої у цих особливих умовах виробився відповідно перспективний бінокулярний зір, сформувалися придатні для хапання руки з відставленими великими пальцями і високо-розвинена кора головного мозку,— з маленької мавпочки, схожої на тих, що їх у наш час віднайшли на Яві...

Спідниця у дівчини була зіжмакана й задерта вище пояса. Сама вона тицьнулась носом у парту, а Дайфендорф збуджено бив копитами у вузькому проході. Судячи із сонно-зосередженого оскалу на обличчі, він таки доп'яв свого. По класу рознісся сморід, як у стайні. Колдуел знавіснів. Ухопивши зі столу блискучий обрубок стріли, він у кілька кроків прорвався крізь дратівливу стрілянину підручників, що з ляском закривалися, і — раз! два! — всипав, всипав-таки цій смердючій скотині по голому тілі. Це ти поламав мою решітку! На спині у Дайфендорфа заяріли дві білі смужки. Колдуел з жахом дивився, як вони поволі наливаються кров'ю. Будуть синці. Пара розсипалась, мов обірваний з дерева цвіт. Дайфендорф підвів на нього малесенькі карі очиці, налиті слізьми; дівчина з підкреслено байдужим виглядом підбивала пухке волосся. Краєм ока Колдуел бачив Зіммерма-нову руку, що завзято шкребла по папері.

Приголомшений, рушив назад до дошки. Господи, він же не хотів ударити його аж так сильно. Поклав стрілу в коробочку для крейди. Обернувся лицем до класу й заплющив очі. В червоній темряві біль розпростував липкі, вологі крила. Колдуел відкрив рот,— ненавидів, усім своїм єством він ненавидів те, що сам щойно тут розповів.

— Хвилину тому з'явилася тварина, здатна тесати кремінь і добути вогонь, з'явилася здатна передбачити смерть трагічна істота...

Заскреготів дзвінок; по всіх коридорах просторого будинку прокотився гуркіт; хвиля млості захлеснула Колдуела, але він втримався на ногах, бо дав собі клятву, що скінчить:

— імення якій — Людина.

II

Батько з матір'ю розмовляли. Тепер я часто прокидаюся серед тиші — поруч тебе,— прокидаюся, охоплений страхом, після сновидінь, від яких всередині залишається гіркий присмак безвір'я (цієї ночі мені снилося, що Гітлер — божевільний старий із сивими патлами і висолопленим язиком — живий, об'явився в Аргентіні). А тоді мене будили голоси моїх батьків — голоси завжди піднесені й жваві, навіть коли батьки не сварилися. Мені щойно приснилося дерево — під звук їхньої розмови я із стовбура, що стримів догори, став хлопцем, що лежить у ліжку. Було мені п'ятнадцять років, а рік ішов 1947-й. Того ранку говорилося про щось незвичайне,— що саме, я дібрати не міг, але мав таке відчуття, наче під час сну ковтнув щось живе, а тепер воно прокинулося і сидить у мені неспокійним клубочком страху.

— Не журися, Кассі,— сказав батько.— Голос у нього був якийсь відчужений, ніби він повернувся до матері спиною.— І так щастя, що я стільки прожив.

— Джордже, якщо це ти просто аби полякати мене, то таким не жартують,— відповіла мама. Все, сказане нею, настільки часто збігалося з тим, що мені хотілося почути, аж я й сам інколи думав її голосом; та й тепер, хоча збігло вже стільки часу, не раз мені здається — звичайно коли щось вигукну,— ніби я чую з власних уст мамин голос.

По-моєму, я вже знаю, про що мова: батько гадає, він хворий.

— Не бійся, Кассі,— сказав він.— Не треба боятися. Я ж не боюся.— Голос його бляк з кожним словом.

— Боїшся,— сказала вона.— А я собі думала — чого це він весь час встає з ліжка? — голос у неї теж був ніякий, безбарвний.

— Я чую це паскудство в собі,— сказав він.— Воно ніби згусток отрути. І годі його збутися.

Ця деталь, здається, її стурбувала.

— Такого не відчувають,— сказала вона нарешті; голос у неї зробився тоненький, як у покараної дівчинки.

Зате батьків набрав сили:

— Ніби отруйна змія, що обвилася довкола кишок. Бр-р-р!

Лежачи в ліжку, я уявив собі, як батько вимовляє оте "бр-р-р": голова його трясеться, аж щоки підскакують, а губи зливаються в одну миготливу пляму. Картина вийшла такою живою, що я посміхнувся. Розмова їхня — так, ніби вони знали, що я прокинувся — доходила кінця, жваві тони пригасали. Малесенька крихта їхнього життя, невиразна і зворушлива, наче сніжинка, яку я ненароком підгледів, щойно розплющивши очі і ще будучи наполовину деревом, сховалася під звичну оболонку отих їхніх по-клоунськи безглуздих суперечок. Я повернув голову, що поволі звільнялася від сну, і глянув у вікно. В куточках верхньої шибки проросло кілька морозяних листочків папороті. По той бік польової дороги під першим промінням сонця руділа на розлогому полі стерня. Сама дорога здавалася рожевою. Голі стовбури дерев на сонячній стороні взялися білиною, а гілля дивно відсвічувало червоним. Усе довкола скував мороз; пара телефонних дротів, здавалося, вмерзла навіки у голубий лід небес. Стояв січень. А, сьогодні понеділок!

Я починав дещо розуміти. В кінці кожного тижня, перед тим, як знову іти до школи, батькові треба було збиратися з силами. А що за різдвяні канікули він зовсім розслабився, то тепер мусив підтягнутися, несамовито підкручуючи гайки. "Довгим перегоном" називав він період між різдвяними і великодніми канікулами. На минулому тижні — першому тижні нового року ^— сталося щось, що його налякало. Батько вдарив учня в присутності Зіммермана — це було все, що він нам розповів.

— Тільки не перебільшуй, Джордже,— сказала мама.— Поясни до пуття, що ти відчуваєш?

— Я знаю, де я цю заразу підхопив.— Він мав звичку не так говорити з матір'ю, як розігрувати перед нею свої почуття, наче перед незримою публікою.— Кляті дітиська. Я наковтався їхньої ненависті, і тепер вона, як павук, сидить у мене в кишках.

— Це не ненависть, Джордже,— сказала мама.— Це любов.

— Ненависть, Кассі. Я стрічаюся з нею щодня.

— Ні, це любов,— наполягала вона.— Вони хочуть любити одне одного, а ти стоїш їм на заваді. Як тебе можна ненавидіти? Ти — ідеальна людина.

— Вони мене чорно ненавидять. Раді б зі світу звести, то й зводять. Трах, бах — і нема його. Пішов на сміття.

— Якщо це справді серйозно,— сказала мама,— я б на твоєму місці негайно пішла до доктора Аплтона.

Як тільки мій батько добивався від когось співчуття, він одразу ставав грубим і вередливим.

— Не піду я до цього шельми. Він мені правду скаже.

Мати, мабуть, відвернулася, бо замість неї заговорив дідусь.

— Правда — н-не гріх,— сказав він.— Брехати тільки диявол любить.

Голос його поруч з їхніми прозвучав статечно, але тихо, так наче це велетень озвався звіддалік.

— Диявол і я, тату,— відповів батько.— Я люблю брехати. Я брешу щодня. Мені за це платять.

По голих мостинах у кухні заляпали чиїсь кроки. Це мама простувала до сходів, що вели на другий поверх — у протилежному по діагоналі кутку будинку стояло моє ліжко.

— Пітере! — гукнула вона.— Ти вже не спиш?

Я заплющив очі і пірнув назад у своє тепле кубельце. Нагріта ковдра м'яким ланцюгом тягнула мене додолу; солодкий перестояний нектар у роті заколисував до сну. Під повіками червоним негативом відбився узор лимонно-жовтих шпалер, де з дрібних темнавих медальйончиків визирали обличчя, наче хижі котячі морди. І знов повернувся той самий сон. Ми з Пенні сидимо під деревом. Верхні ґудзики її блузки розстебнуті — перлисті такі ґудзички, і розстебнуті так само, як тоді, ще перед різдвяними канікулами, коли ми сиділи в чорному "б'юїку" на стоянці під школою і під коліньми у нас дзижчала пічка. Але зараз — білий день, і цілий ліс струнких дерев довкола, пронизаних сонячним світлом. Голубувата сойка — нам чітко видно кожну її пір'їнку — висить у повітрі нерухомо, наче колібрі, хоч крила у неї складені, тільки око дивиться сторожко намистинкою з чорного скла. Коли вона рухається, то скаче, мов опудало на ниточці; і все-таки це справжнісінька, жива сойка.

— Пітере, пора встава-ати!

Рука Пенні у мене на колінах, і я гладжу її нижче ліктя. Гладжу довго й терпеливо, але терпіння мені щораз меншає. Рукав її шовкової блузки закасаний, і я бачу зеленаві прожилки під шкірою.