Кентавр - Апдайк Джон

Звідти на шию скотилася крапля води й поточилася вздовж ключиці. На тлі червонястої дощової хмари лінія шиї кришталево світилася; волосся довкола обличчя розмаялось гривою. Опустивши очі, вона повернулась у профіль. Хірон застиг приголомшений: нутро його забриніло, як струни на арфі. І хоча жаль її з приводу такої принизливої появи на світ був явно нещирий, він, затинаючись, узявся її втішати.

— Але ж мати моя теж народилася з Океану,— сказав він і в ту ж хвилину збагнув, що навіть крихта серйозності у відповідь на її несерйозну самозневагу була з його боку недозволенною вільністю.

Карі очі спалахнули з такою силою, що він умить забув про всю земну знаду її тіла — перед ним стояв небесний диво-твір, уособлення божественного гніву.

2*

35

— Так,— відказала вона,— і мати твоя настільки зненавиділа потвору, яку привела на світ, що вблагала богів обернути її у липу, аби лиш груді тобі не давати.

Він заціпенів: своїм недалеким умом вона враз докопалась до правди, що боліла йому найдужче. Однак, нагадавши про жінку, прощення якій не було, Венера тим самим зміцнила нехіть його до себе самої.

Роздумуючи над цією легендою — там на малесенькому острівці, такому крихітному, що й розгледіти годі, наче сховано його під величезною товщею води, лежало всіма забуте напівгладке, напівволохате головоноге створіння, згусток страху, яким він пам'ятав себе у дитинстві,— роздумуючи над цією історією, схожою на десятки інших, з тою лише різницею, що один неназваний персонаж у ній носив його власне ім'я, Хірон, вже коли був дорослим, опираючись на свій життєвий досвід і знання, виснував в уяві гідний співчуття образ Філіри, дочки Океану і Тетії, не стільки розумної, скільки вродливої, що стала здобиччю свавільного Крона: той, наполоханий пильною Реєю, перекинувся жеребцем і втік, залишивши своє зурочене сім'я визрівати в спотворену плоть у лоні безвинної океаніди. Бідолашна Філіра! Мудрий Хірон бачив її розбухле від сліз обличчя, благально звернене до неба, що поміняло відтоді зоряний малюнок,— обличчя матері, яка благає звільнити її від обов'язку, що був покладений на жінку ще до появи Сторуких, ще тоді, як життєве начало квітковим пилком витало в темряві, і наказував їй бути в любові нивою-годувальницею,— ревно благає оте жорстоке небо простити їй упосліджений плід грубої сваволі, зачатий отак півсвідомо, але як же ганебно солодко! Саме у цю хвилину, на порозі метаморфози, Хірон уявляв її напрочуд виразно,— а в молодості, коли він не раз, охоплений цікавістю і смутком, блукав, придивляючись до липових дерев — мудрий, повний сил буйноволосий юнак з гладкою, лискучою шкірою, не по літах стійкий і в почутті власної гідності^ що казала йому ховати свій біль перед світом, і в своїй рішучості творити добро, через що він і став опікуном не одній сироті без матері,— кожного разу, стоячи під липою, повитий її щедрою ніжною тінню, Хірон сам себе переконував, що в дотику її гілля, в тремтінні серцевидних листочків криється якесь ремство, якась надія на втілення знов у людську подобу, навіть радість, що син її тут і зовсім дорослий,— і від цього, та ще завдяки його доскіпливим спробам проникнення в тихе таїнство медоносного цвіту4 образ в його уяві обростав запахами, ставав відчутний на смак і на дотик і переповнювався щемливою ніжністю та добротою, якими, в хвилини екзальтації, огортала його липа і які він міг би спізнати від живої, справжньої матері, перелиті у чулі слова, у пестощі і спокійну щоденну опіку. В такі хвилини, притулившись лицем до кори, він шепотів її ім'я. Однак, попри всі його болісні намагання знайти мир душі, часто, коли він роздумував над міфом про своє народження, ті зрілі роздуми наливалися раптом гіркою дитячою образою; неза-служена спрага перших днів життя палила горло; і крихітний острівець, навіть не в сотню ярдів завдовжки, де він, перший із племені, якому суджено було жити в печерах, лежав просто неба, здавався йому уособленням всього жіноцтва — обмеженого, плиткого й самолюбного. Самолюбки. Падкі на спокусу, легкі на відразу, вони потім проливають сльози самі над собою, заплутавшись у павутинні почуттів, і лишають свій власний плід гнити десь над водою тільки тому, що на ньому знайшлося декілька кінських волосин! Отож, якщо на оцю дрібнолицю, гостру на язик богиню дивитися крізь одну грань призми, якою стала для нього легенда, то вона гідна жалю, а через іншу — варта зневаги. Так чи так — але велич Венери змізерніла. І він стримано відповів:

— Липа має багато цілющих властивостей.

Чемний докір, якщо їй так хочеться, або звичайна, безневинна констатація медичного факту. Довгі роки боротьби за життя навчили його дипломатії.

Вона пильно дивилася на нього, проводячи рушником по тілу; шкіра її була всипана прозорими краплинами, плечі злегка припали ластовинням.

_ Ти не любиш жінок,— сказала вона. Відкриття це, як

видно, її не дуже втішило. Хірон мовчав.

Венера засміялась; сяйво очей, звідки щойно струменіли багатства іншого, неземного світу, змінилося тьмяним тваринним блиском; недбало загорнувшись у рушник і притримуючи його ззаду однією рукою, вона виступила з води й торкнулася пальцем його грудей. Стривожена хвиля в ставку розійшлася широкими колами, плюснула об невисокий берег, порослий очеретом, нарцисами і фалосоподібними пуп'янками іриса; земля під її вузькими жилавими стопами стелилася килимком, зітканим з моху і тонколистих трав, куди вплелися фіалки та бліді лісові анемони, що виросли з крові Адоніса.

— Як на мене,— голос її намотувався на звивини його мозку у такт обережним кінчикам пальців, що підкручували завитки темного руна в нього на грудях,— як на мене, я була б рада вигодувати істоту, що поєднує в собі шляхетність і розум мужа...— Вона опустила повіки,— бурштинові вії затріпотіли над щоками, обличчя набрало невинного виразу, і він відчув її погляд на власних крижах: — ... з могутнім тілом коня.

Нижня його половина, не завжди покірна його волі, гордо виструнчилась, а задні копита вкарбували в пухкий прибережний дерен два свіжі серпики слідів.

— При поєднанні складників, моя пані, часто губляться достоїнства кожного з них.

Самовдоволена, широка посмішка надала їй вигляду доволі простакуватої, ще молоденької кокетки.

— Так би й було, мій брате, якби голову й плечі ти взяв від коня, а решту — від людини.

Один з небагатьох кентаврів, який постійно спілкувався з освіченими людьми, Хірон чув цей жарт і раніше, та її хвилююча близкість якось так його одмінила, що старий дотеп видався смішним, як ніколи. Він засміявся — заіржав тонко й пронизливо; куди й дівся той стриманий тон старшого за віком родича, яким він досі звертався до неї.

— Боги б не пустили на світ такої потвори,— відказав він.

Венера замислилась.

— Твоя віра у нас просто зворушлива! Що ми такого зробили, чим заслужили таке поклоніння?

— Поклоняються смертні богам не за їхні діла,— продекламував він,— а тому, що вони — боги.— 1, сам не знаючи, чому, легесенько випнув груди, так що дотик її руки став ще відчутнішим. У раптовому збентеженні вона вщипнула його за шкіру.

— Ох, Хіроне,— сказала вона.— Якби тільки ти знав їх, як я! Розкажи мені про них. Я щось пам'яті не маю. Нагадай мені їх поіменно. Імення їхні в твоїх вустах так благородно звучать!

Покірний її чарам, охоплений непереборним бажанням дочекатись тієї миті, коли рушник вислизне з її рук, він співуче почав:

— Зевс, Пан небес, хмаровладний правитель погоди...

— Розпусний баламут.

— Його дружина Гера, покровителька святого шлюбу... —— Минулого разу, як я була в Гери, вона лупцювала

служниць, бо Зевс за останній рік не провів з нею жодної ночі. А знаєш, як він узяв її вперше? Перекинувся в зозулю.

— В одуда,— уточнив Хірон.

— Ні, в зозулю — в дурну, безмозку зозулю, як та, з годинника. Ну, назви ще кількох богів. Вони такі кумедні!

— Посейдон, володар буйногривого моря...

— Старий, одіділий матрос. Борода в нього смердить тухлою рибою. Волосся він фарбує на синьо і має цілу скриню африканської порнографії. Мати в нього була негритянкою — це видно по очах. Далі?

Хірон знав, що тут варто було б зупинитисяуга в глибині душі він полюбляв плітки і мав у собі щось від блазня.

— Світлосяйний Аполлон,— проголосив він,— всевидющий проводир сонця, що своїми дельфійськими пророцтвами спрямовує наше політичне життя, чий всеосяжний дух будить у нас потяг до мистецтва і правопорядку.

— Зануда. Єлейний зануда, що завжди балакає тільки про себе. Мене аж нудить від його марнославства. Він неграмотний.

— Ну-ну, тут ти вже перебільшуєш.

— Неграмотний, кажу. Він дивиться на писане, але не читає — зіниці не рухаються.

— А сестра його, красуня-мисливиця Артеміда? Що її навіть звір, нею впольований, обожнює?

— Ха! Та вона ще жоднісінького звіра не вполювала! Тільки хихоче по кущах з ватагою дівиць, чиє так зване дівоцтво жоден лікар в Арка дії...

— Цить, дитино! — Кентавр простяг руку і в тривожному поспіху ледь не торкнувся її вуст. Він почув за спиною слабке вуркотання грому.

Венера сахнулась, здивована. Тоді глянула на небо поверх його плеча і засміялася, розуміючи. Це був невеселий сміх — роздратований, надто довгий, визивний смішок, від якого обличчя її наче скостеніло, а прекрасні риси хижо загострились — у них вже не було нічого жіночого. Щоки, шия, чоло збагровіли, і вона закричала в лице Небесам:

— Так, Брате, я святотатствую! Ось вони, боги твої — слухай: просторікувата синя панчоха, стара баба, від якої тхне кашею, злодійкуватий волоцюга, п'яний скоморох, похмурий, вічно невдоволений, брудний, кривий і рогатий, жалюгідний підмайстер...

— Твій чоловік! — урвав її Хірон, запобігаючи ласки високого неба. Він був у нелегкому становищі, знаючи, що поблажливий Зевс ніколтгне скривдить своєї юної тітки. Але в злобі може вдарити в безвинного її співрозмовника, чий статус на Олімпі хисткий і непевний. Хірон знав, що Зевс заздрить його близькості з людьми — творець роду людського, він сам ніколи не спускався до них, хіба що в звіриній а чи пташиній подобі, чинячи гвалт. І справді, ходили чутки, що Зевс бачить у племені кентаврів той небезпечний поріг, за яким існування богів може видатись цілком недоцільним. Але небо, хоч і стемніло, більш не озивалося.