Балакучий згорток - Даррелл Джеральд
Діти, який же я радий, що ми з вами зустрілися!
– Ми теж раді! – сказала Пенелопа.
– А тепер треба розробити план, – нагадав Папуга. – Ось що я пропоную. Якби ви були такі добрі та заховали нас із Дульчібеллою (у клітці) десь побіля дороги, а опівночі повернулися, тоді б ми всі разом помандрували до села Дайкофта і попросили пані Гортензію підвезти нас до Входу в Міфологію. А звідти вже ми попливемо човном. Як вам такий досконалий план?
– Супер! – вигукнув Саймон і посміхнувся.
– Ми з Саймоном беремо на себе зброю і спорядження, – заявив Пітер.
– А Пенелопа відповідатиме за харчі та речі першої необхідності.
– О Боже, – Саймон здригнувся від несподіваної думки, – але ж скільки часу займе ця подорож?
– Кілька днів, я б сказав, – відповів Папуга. – А що?
– А як же твій тато, Пенні? – спитав Саймон. – Як йому це пояснити?
– Дуже просто, – заспокоїла його Пенелопа. – Він якось казав мені, що коли ви двоє приїдете, то ми могли б узяти намет і всі разом влаштувати собі на пляжі кемпінг на кілька днів. І тепер нам залишається тільки сказати, що ми приймаємо цю ідею та влаштовуємо кемпінг. Словом, покладіться на мене.
– Отже, вирішили. Час братися до роботи, – діловито сказав Пітер.
Діти обережно винесли клітку на пагорб і заховали в заростях мирту. Відтак вони попливли назад, до рідного берега, випустили повітря з човна і понесли його додому. Як Пенелопа й обіцяла, дядечко Генрі не заперечував проти їхнього наміру влаштувати кемпінг на пляжі.
– Зараз саме місяць уповні, – розповідала Пенелопа, – й ми зможемо провести кілька ночей там, на березі, а тобі зовсім нема чого за нас хвилюватися.
– Так, я не хвилюватимуся, – відповів дядечко Генрі. – Я у вашому віці дуже любив такі місячні ночі на пляжі. Чудові були часи! Бажаю вам гарно розважитись.
Усі троє дітей пішли до спальні хлопчиків готувати і пакувати спорядження. Саймон змайстрував три списи – тісно примотав загострені кухонні ножі до бамбукових палиць. А Пітер зробив катапульту з рогатої маслинової гілки та міцної гумки, яку йому дала Пенелопа. А ще вони взяли з собою три ліхтарики, компас і скриньку з речами першої необхідності, де зберігалися всілякі пластирі, бинти, вата і три великі коробки сірників. Папуга запевнив, що коли вони дістануться до Кришталевих Печер, оселі Г.Г., їжі буде вдосталь. Тому діти прихопили харчів стільки, щоб вистачило на одну добу, й тих, яких не треба готувати: родзинок, горіхів і шоколаду. А тоді посідали на ліжка в очікуванні півночі.
І щойно пробило північ, вони покрадьки вибралися з дому та попрямували вниз місячною стежкою, несучи з собою і зброю, і спорядження, і найважливішу річ – човен. Підійшовши до миртових кущів, де залишився Папуга, вони помітили дивне світіння, ніби від туристського багаття, а коли підкралися ближче, то побачили, що Папуга запалив дві свічки у канделябрах на клавесині і награє якусь тиху, ніжну мелодію, а Дульчібелла ледь чутно йому підспівує. Це була така зворушлива і мила сцена: відблиски свічок на ґратах золотої клітки, клавесин із палісандрового дерева, увесь цей мініатюрний інтер'єр, приємна музика та солодкий, ніжний голосок Дульчібелли – аж дітям стало шкода турбувати Папугу, хоча вони й розуміли, що це їхній обов'язок.
– Ага, ось і ви, – промовив Папуга, щойно вгледів їх, обірвав мелодію гліссанто крил зліва направо по всій клавіатурі та опустив кришку клавесина. – Ну, значить, уже час вирушати.
Діти підняли клітку (Папуга вмостився на ній згори) та рушили до села Дайкофта, розташованого за милю звідти. Минуло зовсім небагато часу, поки вони ввійшли в село і продовжили свій шлях тихими вузькими вуличками, аж поки опинилися біля маленької залізничної станції, а там, на невеличкій платформі з двома ручками – спеціально, щоб за них триматися, – застигла у всій своїй красі Мадам Гортензія, більше схожа на дуже велику яскраву іграшку, ніж на справжню машину.
– Так, це вона, – зрадів Папуга. – Здається, вона трохи поіржавіла, відколи я бачив її востаннє. Але можливо, це просто ефект місячного світла.
– Ні, жодної іржі! – заспокоїла його Пенелопа. – Вона була добре змащена і вигляд мала просто чудовий, коли я її бачила; вона гарно збереглася.
– Добре, – сказав Папуга, – тоді я піду і спробую розбудити нашу стару панну.
З цими словами він випурхнув уперед і опустився на бампер Мадам Гортензії.
– Мої вітання, Гортензіє, люба моя капустянко, вставати час, – загукав Папуга. – Розплющуй свої великі очі та рушаймо з нами!..
Прокидаючись від глибокого сну, Мадам Гортензія видала різкий пронизливий крик, від якого наляканий Папуга мало не звалився з бампера.
– Р-р-рятуйте! Р-р-рятуйте! – волала Мадам Гортензія. – Нападники знову тут!
– Тут, – сказав Папуга, – заспокойся. Бо ціле село піднімеш на ноги.
– О, Мон Дью, це ти, – промовила Мадам хрипкуватим голосом із помітним французьким акцентом. – Мон Дью, ось воно, моє життя, наповнене страхом, коли довкола самі злодії, як тоді, серед ночі.
– І як ти гадаєш, хто це був? – поцікавився Папуга. – Може, Ракета Стівенсона завітала до тебе з візитом?
– О мон Папуже, – посміхнулася Мадам Гортензія, – ти завжди жартуєш. Ти й сам добре знаєш, що така чудова машина, та ще й у такому досконалому стані, як я, привертає до себе увагу, нест-се па? Якось уночі мені вже доводилось гукати на допомогу. Тут з'явилися двоє чоловіків із Лондонського Наукового Музею, вони хотіли – як би це сказати? – викрасти мене. Але я почала кричати, кричати – і селяни мене врятували. Кажу тобі, паротяги, такі як я, не мають у житті спокою. Я ж не з тих тупих дизельних машинерій.
– Звісно, ні, – запевнив її Папуга. – Як же це? Ти, поза всілякими сумнівами, найпрекрасніший маленький паротяжик, який мені тільки доводилось бачити, і я готовий прибути на перший твій поклик, ти знаєш.
– О Папуже, – зітхнула Мадам Гортензія, – ти завжди вмієш сказати жінці щось приємне, ти такий галантний, такий приємний, мон браве Папуже.
– А тепер, – сказав Папуга, – дозволь познайомити тебе з моїми друзями, ось вони: Пітер, Саймон і Пенелопа.
Мадам Гортензія пильно оглянула дітлахів.
– Хлопці симпатичні, пристойні, – сказала вона нарешті, – особливо той, чорнявий: він схожий на мого першого машиніста. А дівчинка?…Кгм, якась сіренька… і вся голова в іржі – бідолашна дитина…
– Це моє волосся, і, уявіть собі, такий у нього колір, – обурилася Пенелопа.
– Ну-ну, ми тут не влаштовуємо конкурсів краси, – заспокійливо промовив Папуга. – Ми прийшли сюди просити твоєї підтримки, Гортензіє, дорогенька.
– Для тебе, мон браве Папуже, я готова на все, – сказала Мадам Гортензія.
– Добре, – кивнув Папуга. – Тоді відвези нас у Міфологію.
– Що? – вигукнула Мадам Гортензія. – Встати зі свого насидженого місця, теплого і затишного, та їхати кудись у долину? Мені, пенсіонерці? Мені? У моєму віці пускати пару? Но! Но! Но! Нізащо! Кажу тобі, друже, навіть не проси мене про це!
Вони довго переконували її: Папуга сипав компліментами і підлещувався до маленького паротяжика, а діти обходили її зусібіч, розповідали, яка вона прекрасна, відважна, і як потрібна Міфології, і все це була правда.
– Ну що ж, – не витримала Мадам Гортензія, – я готова це зробити, але не можу спуститись із цієї комфортної платформи, яку змайстрували спеціально для мене.
– О, це просто, – сказав Пітер, – дві дерев'яні планки – і з вашою спритністю та майстерністю ми вас миттю спустимо.
– Мон дью, він такий самий підлабузник, як ти, Папуже, – сказала Мадам Гортензія. – Ну гаразд, напевно, це доля. Несіть свої дерев'янки – і в дорогу.
Хлопці швидко принесли дві планки та змайстрували щось схоже на рейки, по яких Мадам Гортензія мала скотитися з платформи. А тоді всі стали ззаду та почали її підпихати.
– Усі святі! О платформочко! – скрикнула Мадам Гортензія. – Дужче, дужче, ви мусите мене зіпхнути. Альорс, іще раз!
Нарешті її невеличкі колеса почали набирати обертів, порипуючи та пихкаючи, вона зісковзнула по дерев'яних рейках і, важко відсапуючись, зупинилася внизу.
– Чудово! – вигукнув Пітер. – Тепер ще кілька ярдів, і ви будете на гарній, зручній колії.
– Альорс, – сказала захекана мадам Гортензія, – чого я тільки не робила для цього Папуже.
Доки Пітер і Саймон умовляли Мадам Гортензію стати на колію, Пенелопа і Папуга нишпорили по станції в пошуках пального, без якого маленький двигунець не запрацював би. Вугілля не було, але вони врешті-решт знайшли купку маслинових полінець, взяли оберемок і завантажили в бункер Мадам Гортензії.
– Обережно! Обережніше! Не подряпай фарбу, – пропихкала Мадам Гортензія, – бункер свіжопофарбований. Його фарбували буквально кілька днів тому.
Нарешті паротяг під зав'язку завантажили паливом, котел Мадам Гортензії заповнили водою зі станційного крана – і, таким чином, усе було готове до подорожі. Тільки в кабіні діти зрозуміли, яка ж Мадам Гортензія малесенька: коли Папугу і його клітку запхнули в кабінку машиніста, там залишилося так мало місця, що вони ледве втиснулись туди зі своїм спорядженням.
– Усі на місці? – запитала Мадам Гортензія. – Тоді Пітере, будь ласка, розпали вогонь у топці!
– З радістю, мадам, – відповів Пітер. Справді, вони із Саймоном захоплювалися залізницею і були просто щасливі від самої лише думки про те, що можна покататися на Мадам Гортензії. А право самим бути її машиністами вони сприймали за велику честь. Хлопці обережно запалили клапоть паперу, обклали його хмизом із оливкового дерева, потім корою та умовляли розгорітись. Тоді поклали зверху оливкові поліна, і за кілька хвилин вогонь уже гув у топці.
– Присягаюся спальним вагоном! – сказала Мадам Гортензія, набираючи повні легені диму, і видмухуючи його через димар. – Коли все в голові переплуталось, нема нічого кращого за добру затяжку.
Незабаром бойлер розігрівся, і Мадам Гортензія тріумфально вигукнула:
– Ух-х-чух-х-чух-х!
– Чудово, – милуючись сказав Папуга. – Люба Гортензіє, в тебе просто чарівний голос.
– Підлабузник, – проспівала Мадам Гортензія. – Ух-х-чух-х-чух-х!
– А тепер, Пітере, – скомандував Папуга, – трішки відпусти гальма, а ти, Саймоне, додай пари.
Колеса закрутилися – спочатку зовсім помаленьку, але щораз швидше та швидше.
– Більше чух-х-чух-х, чух-х-чух-х, чух-х-чух-х, пари! – гукнула Мадам Гортензія. – Відпустіть, чух-х-чух-х, чух-х, чух-чах-чух-х, чух-х-чух-х-чух-х, гальма чух-х-чух-х, більше пари, чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чух-пах-чух-х, чух-х! Альорс, ме браве.
