Балакучий згорток - Даррелл Джеральд
Сподіваюся, ви вправно керуєте цим човном?
– Усе буде гаразд, – запевнив Пітер.
– Маю надію, що все буде гаразд, – додав: Саймон. – Гадаю, якщо ми обидва будемо веслувати, то зуміємо проскочити.
– Тоді ходімо, – сказав Папуга, – тримаймося якнайближче до дерев. Ану як поблизу є василіски! І якщо ви їх зустрінете, то пам'ятайте: вони можуть вивергати полум'я на відстань до восьми футів.
– Вісім футів! – скрикнула Пенелопа. – О Боже, це ж як вогнемет!
– Правильно, – сказав Папуга. Колись вони ще могли вбивати поглядом, але ми поклали цьому край, коли створили Міфологію. Все добре до певної міри, як каже Г.Г. Жахливо, що вони тиняються тут і палять усе, що бачать, своїми необережними подихами, але, хвалити Бога, тепер хоч не вбивають кожного поспіль своїм поглядом.
– Не розумію, як ви дозволили їм потрапити в Міфологію, – сказала Пенелопа. – Чого ви очікували від зграї страшних і небезпечних тварюк?
– О ні, тут не можна відбирати чи перебирати, – сказав Папуга. – Хоча декому, зокрема мені, можна, але ми створили Міфологію для всіх міфічних істот і не маємо права на упередженість. Ми можемо лише дві речі: по-перше, контролювати їхню чисельність, що, звичайно, полегшує справу, і, по-друге, селити їх там, де вони можуть завдати якнайменше шкоди. Це просто нещасний випадок, що василіски повстали. Принаймні є надія, що з вашою допомогою, ми зможемо їх зупинити.
Так вони собі розмовляли і тим часом спускалися в долину, минаючи маленькі водоспади, невеличкі потічки, аж поки дійшли до перших дерев. Діти розглядали їх із величезним подивом.
– Ага! – вигукнув Папуга. – Здивовані? Я так і думав. Це коркові дерева. Зараз у звичайному світі вся технологія виготовлення корків дуже застаріла, якщо дозволите покритикувати. У вас спочатку знімають з дерева кору, а потім вирізують із неї корки. Це дуже трудомісткий процес. Тому коли ми прийшли сюди, Г.Г. серед інших чудес вирішив зробити коркові дерева, щоб зберегти сили і час. Тут, як бачите, корки ростуть безпосередньо на корі дерев, і всі різних розмірів.
Діти роззирнулися довкола й побачили, що Папуга каже правду. На стовбурі і гілках кожного дерева росли корки різноманітних розмірів і форм: там були й малесенькі, для лікарських пляшечок, і корки для шампанського, і для вина, й великі, пласкі, грубі корки для банок із джемом, консервованими фруктами чи, може, медом.
– Це економить багато часу, мушу вам сказати, – провадив Папуга, – коли, наприклад, ви робите джем чи щось там іще, то просто приходите в такий Корковий Ліс і збираєте, скільки вам треба корків потрібного розміру та форми. На їхньому місці виростають нові майже миттєво – тобто це невпинний урожай. І з травою так само: вона теж виростає знову відразу після того, як її з'їсть єдиноріг чи місячне теля. І так завжди. І трава завжди одної гарної, зручної висоти, якраз такої, щоб не намочити ноги. А квіти – теж винахід Г.Г. Повірте, він дуже-дуже вигадливий чарівник. Ось візьміть і зірвіть квітку – ви одразу зрозумієте, що я маю на увазі.
Пенелопа нахилилася і нарвала невеличкий букетик прекрасних різнобарвних квітів.
– Понюхай, – сказав Папуга.
Пенелопа піднесла квіти до носа, і їй здалося, що вона ніколи в житті не відчувала такого солодкого і приємного запаху, який линув від цих маленьких квіточок.
– Вони вічні, – сказав Папуга. – Можеш покласти їх на стіл, і вони ніколи не зів'януть і будуть пахнути вічно, а коли вони тобі набриднуть, просто викинь їх. Давай, кинь їх куди-небудь.
Пенелопа кинула квіти на пурпурову траву, і і вони відразу піднялися, кожна квіточка випустила маленькі, схожі на ниточки корінці, які вросли в землю, і за якусь мить уже стояла ціла клумба.
– Жодних втрат, і всього вистачає, – сказав Папуга та підморгнув одним оком. – Так само з деревами. Якщо вам треба розпалити вогнище, ви просто зрізаєте кілька гілок із першого-ліпшого дерева, й вони миттю відростають знову. Це рятує дерева від жахливого обрубаного вигляду, такого, як у звичайному світі. Тому в нас тут усе таке нове й свіже.
Тим часом струмочок, уздовж якого вони йшли, повів через Корковий Ліс до берега головної річки.
Річка була широка та повільна, а золотава вода в ній – така прозора, що діти, стоячи на березі, бачили на дні порцеляново-білих і зелених крабів, які розгулювали по дну разом із жуками, посмугованими багряними, чорними і жовтими лініями, – кожен плавав чи повзав туди-сюди, зайнятий своїми справами.
– Звідси нам відпливати? – запитав Пітер.
– Так, – відповів Папуга. – Звідси десь зо три милі до Долини Феніксів, а звідти ще зо п'ять до пагорбів Місячних телят.
Саймон розіклав човен, і вони з Пітером і Пенелопою напомпували його. Коли човен був готовий, його спустили на золотаву воду, поклали в нього клітку, припаси, сіли самі, відштовхнулись від берега і попливли. Мабуть, зі всього, що пережила Пенелопа у Міфології, найбільше їй запам'яталася подорож річкою до Долини Феніксів: береги, вкриті пурпуровою травою, встеленою різнобарвними квітками. Дивні вузлуваті коркові дерева, що їхні верхні гілки вкривав сіро-зелений фосфоресцентний мох, довгими пасмами звисаючи донизу, а їхнє велике листя було схоже на коралово-рожеві та зелені орхідеї. Тихе жебоніння води, довгі змієвидні паростки жовтих водоростей, і краби, і заклопотані жуки, – усе це вона чула й бачила під човном. Це були чарівні враження.
Однак невдовзі Корковий Ліс порідшав, а далі й зовсім зник, і вони потрапили в іншу, пустельну місцевість із теракотово-червоними скелями, які діти помітили ще раніше. Тут, у розколинах й ущелинах скель, росли кумедні кактуси найчудернацькіших кольорів і форм.
– Ще трішки, – сказав Папуга, – і ми будемо в Долині Феніксів. Сподіваюся, у нас знайдеться щось, під чим би можна було сховатись.
– Сховатись? – перепитала Пенелопа. – Що значить сховатись? Від чого б це ми мали ховатися?
– Ну, фенікси загалом досить-таки миролюбні, – сказав Папуга, – але там кругом літає їхній попіл.
– Попіл! – сказав Пітер. – Тільки не кажи, що тут ще хтось, крім василісків, дихає вогнем.
– Ні-ні-ні, – заперечив Папуга. – Не скажу. Це тільки фенікси, бідолашні створіння…. Ви ж знаєте, фенікси живуть в середньому по п'ятсот років, а тоді повертаються до свого гнізда, вмощуються там і раптом згоряють у полум'ї разом із гніздом, перетворюючись на попіл, а з попелу постає новий фенікс. А оскільки таким чином вони самі контролюють свою чисельність, то Г.Г. вирішив, що заради уникнення проблем із лісовими пожежами найпростіше буде виділити в їхнє повне розпорядження окрему долину, і власне, попри цю долину ми маємо пропливти. Запевняю вас, це буде яскраве видовище, але, як я й казав, у повітрі там літатиме повно гару й попелу. Нам треба бути дуже уважними.
Річка плинула все далі й далі, Пітер і Саймон веслували повільно та впевнено, скелясті береги обабіч дедалі вищали, а течія – швидшала.
– Уже недалечко, – сказав Папуга. – Вже зовсім недалечко. До речі, може, в когось є яка хустина чи щось таке?
– Хустина? Є, – сказала Пенелопа. – У мене є хустина.
– Добре, то зав'яжи її собі на голову, – порадив Папуга. – Про всяк випадок. Ми ж не хочемо, щоб твоє чудове волосся обгоріло.
Аж раптом, ледь вони встигли приготуватися, річка повужчала, течія пошвидшала, а береги стали ще крутіші.
– Попереду пороги! – загорлав Папуга.
І справді, червоні скелі стирчали, ніби ікла, а золотава вода бризкала, пінилась і вирувала навколо них. Пітер і Саймон старанно маневрували, намагаючись провести човен через пороги так, щоб не потрапити у вир, але зрештою їм це вдалося, і невдовзі вони вже знову пливли спокійною течією, а річка широко розлилась між високими кручами.
– Неймовірно! – сказав Пітер, витираючи чоло. – Я й не думав, що ми впораємося.
– Слава Богу, все скінчилося, – зітхнув Саймон.
– Скінчилось? – посміхнувся Папуга. – Це були тільки перші пороги. Далі, коли ми вже пропливем повз долину, будуть ще одні.
Човен звернув за поворот і виніс мандрівників у Долину Феніксів, і те, що відкрилосьїхнім очам, виявилося настільки неймовірним, що Пітер і Саймон перестали веслувати й застигли з роззявленими ротами, і всі троє разом із Пенелопою розглядали дивний світ, який зустрічав їх по обидва боки річки.
Уздовж берегів по всій долині сиділи фенікси, схожі на великих, різнобарвних, блискучих орлів з розправленими крилами, чи на бакланів, що сідають на скелі і сушать пір'я. У гнізді під кожним птахом палахкотів і танцював вогонь. Час від часу котресь гніздо вибухало полум'ям, немовби вулкан. Величезні стовпи жовтогарячого, блакитного і жовтого вогню охоплювали птаха, який сидів у гнізді, та перетворювали його на попіл. А фенікс і далі сидів на тому самому місці, але вже як власний скульптурний портрет на повен зріст, зроблений із сірого та білого попелу. Полум'я гасло, й фенікс поволі починав осипатись: спочатку осипалось кілька пір'їн із його крила, а далі весь фенікс валився донизу зі звуком, схожим на довге тихе зітхання, і падав у палаюче гніздо. Минало кілька секунд – і раптом полум'я знову з'являлось, і діти бачили з середини річки, як звідти пробивається маленький різнобарвний фенікс. Він обтрушував свої крильця та похитувався з боку на бік, доки полум'я зовсім не згасало, а тоді здіймався вгору і літав радісно й щасливо сюди-туди над усією долиною, мов ластівка, а з ним ще сотня нових феніксів. Але, як Папуга й казав, тут було трохи небезпечно, бо коли якийсь фенікс згоряв, розсипався та падав у гніздо, іскри й жар розліталися навсібіч і з шипінням падали у річку довкола човна.
– О, як гарно, – вигукнула Пенелопа, спостерігаючи за малятком-феніксом, котрий із величезними зусиллями відштовхнувся від свого вогненного гнізда, злетів і почав кружляти над долиною, блискучий і прекрасний.
– Я ніколи не бачив нічого подібного, – сказав Пітер. – Ти хочеш сказати, що постійно хтось зі старих феніксів перетворюється на попіл, який падає в гніздо і стає новим феніксом?
– Ну, насправді це одна й та сама пташка, – відповів Папуга. – Вони це називають метаморфозою. Ось чому Г.Г. подарував їм цю долину. Як бачиш, їхня кількість не змінюється. Вони живуть п'ятсот років, а тоді спалюють себе, як ти вже бачив, і відроджуються знову.
