Балакучий згорток - Даррелл Джеральд

Якщо не вірите, ходімо подивимось.

Не надто охоче – бо їм досі здавалося, що сестричка морочить їм голову – хлопці подерлися слідом за нею на піщану дюну. Коли зійшли нагору, дівчинка приклала палець до вуст і сказала:

– Ш-ш-ш… – тоді вона лягла долілиць на пісок і решту шляху проповзла на животі.

Уявіть собі, як три голови: одна білява, друга чорнява, і третя кольору міді – здіймаються над вершечком дюни. Біля підніжжя лежить пакунок. Дрібні хвильки розбиваються об нього, а діти вражено вдивляються у пакунок, який, власне, почав співати – сам до себе – двома різними голосами:

– О місячна морква! Із неї пиріг

Потішить усіх і розрадить усіх.

Свиня у хліві та корова у яслах –

Усі дуже люблять, їдять дуже ласо

Той добрий, солодкий, чудовий пиріг.

О місячна морква! Із неї вам тортик

Порадує серце, наситить животик.

Усім: віслюкам, і конячкам, і поні –

Смакує і в стійлі, і на припоні

Жувати той свіжий смачнесенький тортик.

О місячна морква! Із неї бісквіт –

Єдиний такий на цілісінький світ!

Чи голуб, чи півень – кого не візьми –

І взимку, і влітку, і восени

Їдять залюбки той пухкенький бісквіт.

– Ось бачите, – тріумфально прошепотіла Пенелопа, – я ж казала!

– Це неймовірно, – визнав Пітер. – Як ти вважаєш, що це може бути? Парочка карликів?

– Це мали б бути дуже малесенькі карлики, щоб там поміститися, – відповіла Пенелопа.

– Так, ми не можемо сказати, що це таке, – тверезо оцінив ситуацію Саймон, – поки не зазирнемо всередину.

– Думаєш, його можна розпакувати? – замислено спитав Пітер.

– Здається, вони говорили щось про порятунок, – відповіла Пенелопа.

– Добре, зараз ми спитаємо, – вирішив Саймон. – Зрештою, голоси розмовляють англійською.

Він широкими кроками зійшов з піщаної дюни в супроводі Пітера і Пенелопи та підійшов упритул до пакунка, який, незважаючи на його присутність, співав і далі:

– О місячна морква! Із неї варення

Дарує мені доброту і натхнення!

Столітній дідок і маля у візочку

Не можуть прожити й одного деньочка

Без цього небесно-смачного варення!

Саймон кахикнув.

– Пробачте, будь ласка, – сказав він. – Пробачте, що перебиваю, але…

– О місячна морква! Яка з неї юшка!

Лиш вип'єш – і аж червоніються вушка!

І квочка на сідалі, качка в ставку

Обожнюють страву гарячу таку –

Таку пресмачнющу наваристу юшку.

– Пробачте, будь ласка, – знову повторив Саймон, цього разу вже набагато голосніше.

Запала тиша – пакунок перестав співати.

– Що це було? – озвався нарешті з острахом тоненький голосок – майже пошепки.

– Голос, – відповів той другий. – Я майже впевнений, що це був голос, якщо, звичайно, не буря, не шторм, не тайфун, не цунамі, чи землетрус, чи…

– ПРОБАЧТЕ, БУДЬ ЛАСКА! – гукнув Саймон на все горло. – Скажіть: ви хочете, щоб вас розпакували?

– От бачиш, – відгукнувся рипучий голос. – Я ж тобі казав, що це був голос. І цей голос пропонує розпакувати нас. Як мило. То що, відповідаємо "Так!"?

– О, так, так, – промовив тоненький голосок. – Ми вже стільки просиділи в темряві.

– Чудово, – підсумував рипучий голос. – Ну що ж, ми дозволяємо нас розпакувати.

Діти обступили пакунок, Саймон витяг кишенькового ножа та обережно перетяв тонкий пурпуровий шнур, і всі разом почали розгортати папір.

Коли папір зняли, то побачили під ним щось схоже на шовковий чохол, щедро гаптований золотими візерунками з квітів і листя.

– М-м-м… Хочете – ми знімемо цей, цей ваш… м-м-м… чохол? – запитав Саймон.

– Чохол? – обурено перепитав рипучий голос. – Ти, нерозумний, сказав "чохол"? Але це не чохол. Це балдахін, захист від нічного вітру і негоди, зроблений зі справжнього шовку тутового шовкопряда, ось що це таке.

– Ой, – знітився Саймон, – пробачте. Але що б це не було, може, все-таки, краще його зняти?

– Так, авжеж, – погодився рипучий голос. – Не шкодуйте зусиль, щоб провести цю рятівну операцію успішно.

Зверху на чохлі було щось на кшталт складеної петлі– Саймон потягнув за неї і зняв усе накриття. А під ним – велика куполовидна золота клітка, зовсім не схожа на жодну іншу клітку, яку кому-небудь із них доводилося коли-небудь бачити – вона була обставлена надзвичайно вишуканими мініатюрними меблями. Крім гойдалки і двох перекладин із кедру, тут було гарне ліжко на чотирьох ніжках, оббите червоним оксамитом, накрите чудовим напиналом ручної роботи, виконаним у техніці печворк – з малесеньких клаптиків барвистого шовку і парчі всіх кольорів веселки, – і маленький обідній столик з кріслом епохи короля Луї, й елегантний засклений сервант, а в ньому – дивовижна порцеляна, розписана вручну. Ще тут було велике – на всю висоту – дзеркало у золотій оправі, а біля нього лежали щітка і гребінець зі слонової кістки, а ще – дуже зручний шезлонг, обшитий розкішним яскраво-синім оксамитом, а поруч – клавесин із палісандрового дерева.

У шезлонзі невимушено розсівся папуга – найнезвичайніший з усіх, яких діти бачили досі. У нього було пурпурове, золоте, зелене, синє, рожеве пір'я, воно виблискувало, сяяло, мінилось, немов опал. У нього був великий, гладенький, вигнутий донизу дзьоб – такий чорний, що здавалося, ніби він вирізьблений з уламка вуглини, – й очі барвінкової барви. Але найбільший подив цей папуга викликав усе-таки своїм оперенням – бо замість того, щоб лежати собі гладенько одна біля одної, кожна пір'їна стирчала і кучерявилася, як шерсть у пуделя. Це робило його схожим на дивоглядне барвисте дерево навесні, коли щойно розпустилися всі пуп'янки. Він мав на голові зелену шовкову шапочку з довгою чорною китицею. Поряд із шезлонгом, де розсівся папуга, стояв маленький столик, а на ньому – ще одна клітка, але малесенька, завбільшки з наперсток, а в ній – блискучий золотий павук зі смарагдово-зеленим хрестом на спині. Було зрозуміло, що тоненький голос належав павукові, а рипучий – папузі.

– Ага, ось воно що, – сказав Пітер.

– Воно? – перепитав папуга і обурено випростався. – Воно?

– Це папуга! – захоплено вигукнула Пенелопа.

– Так, це лише папуга, звичайнісінький папуга, навчений говорити, – розчаровано буркнув Саймон. – Чому ми не здогадалися про це раніше?

– А ТЕПЕР СЛУХАЙТЕ! – промовив папуга так гучно і сердито, що діти замовкли. – Послухайте-но, – провадив він м'якшим тоном, привертаючи до себе увагу. – А й справді, чому б вам не взяти під ноги цього нікчемного елітного представника папужого роду?

– Пробач, – зашарілася Пенелопа. – Ми не хотіли тебе образити.

– Але образили, – насупився папуга.

– Але ж ти і є папуга, хіба не так? – спитав Пітер.

– О, знову починається! Знову ці пустопорожні балачки на тему "Про папуг". Я НЕ простий папуга, я – Папуга з великої літери.

– Пробач, але ми тебе, здається, не розуміємо, – сказала Пенелопа, ніяковіючи.

– Будь-хто, чи радше будь-який папуга, може бути просто папугою, – пояснював папуга, – але я – Папуга з великої літери. Ці ініціали промовляють самі за себе.

– Ініціали? Які ще ініціали? – здивовано спитав Саймон.

– Мої, – відповів папуга. – Але ж ви вмієте ставити безглузді запитання – на диво безглузді.

– То що ж це за ініціали? – допитувалася Пенелопа.

– Вам буде нелегко їх запам'ятати. Отже, слухайте: мене звати Персіваль Арчибальд Патрік Ульріх Герберт Артур.

– Ось як! Справді, перші літери складають слово "ПАПУГА"! Які гарні ініціали! – прощебетала радісно Пенелопа.

– Дякую, – скромно погодився папуга. – Ось чому я не просто папуга, а Папуга з великої літери. Можете так і називати мене – Папуга.

– Дякую, – сказала Пенелопа.

– А це, – він промовистим порухом крила вказав на малесеньку клітку, – це – Дульчібелла, мій співучий павучок.

– Привіт, – сказали діти.

– Привіт, – відповіла Дульчібелла.

– Привіт, – приєднався Папуга.

– Мушу визнати, – розважливо промовила Пенелопа, – що тепер я розумію, чому ти Папуга з великої літери. Тобто, звичайно, я не хочу видатись брутальною чи ще щось таке, але ти насправді говориш набагато більше, ніж звичайні папуги. Я маю на увазі, ти говориш значно розумніше, – розумієш, про що я? Тобто, видається, ніби ти знаєш, про що говориш, а звичайні папуги – не знають.

– Так і є, – відповів папуга. – Але як ви думаєте, чому звичайні папуги не знають, що говорять?

– Чому? – поцікавився Саймон.

– Бо вони повторюють за людьми. А це найшкідливіший спосіб навчання.

– Добре, а як же вчився ти? – запитав Пітер.

– Я вчився за словником, – гордо відповів Папуга.

– За словником? – недовірливо перепитала Пенелопа. – Як же ти міг навчитися за словником?

– А як же інакше? Головна проблема більшості, якщо не всіх папуг, власне, в тому й полягає, як я вже казав, що вони вчаться у людей – ось чому вони не знають, що говорять, бо люди ніколи не пояснюють їм те, чого навчають.

– Я ніколи про це не думав, – зізнався Пітер.

– Який розумний, здоровий, нормальний, інтелігентний папуга, наділений почуттям власної гідності, міг би цілими днями тільки те й робити, що повторювати: "Люба Поллі", якби знав, що це означає? – запитав Папуга, і голос його аж тремтів від запалу. – Який порядний, чесний, скромний, сором'язливий, пристойний птах міг би без кінця кричати при сторонніх: "Попка-дурник", якби знав, що це значить?

– Коли це показати в такому світлі, то воно справді видається жорстоким, – замислено сказала Пенелопа.

– Так, – погодився Саймон, – так само, як усі ці слівця, які втовкмачують немовлятам: "тато", "баба", "цяця", "кака" і всяке таке.

– Саме так, – тріумфально вигукнув Папуга. – Отже, яка нормальна дитина могла б кожного представника парнокопитних, якого тільки побачить, називати "му-му", якби знала, що це означає?

– Кожного представника чого? – запитав Пітер.

– Він має на увазі корів, – відповів Саймон: порівняно з Пітером, він краще знався на складних і довгих словах.

– Ні-ні, – провадив далі Папуга, – єдиний спосіб навчитися розмовляти – це вчитися за допомогою словника, і тут мені особливо пощастило, бо мене виплекав великий, багатий, всеохопний словник, справжній Словник з великої літери.

– Як же словник міг тебе виплекати? – невпевнено спитала Пенелопа.

– Там, звідки я прибув, це можливо, – сказав Папуга. – Словник – найбільша наша книга, поряд з Великою Книгою Чарів і Книгою Цілющих Трав Гепсібара.

– Боюся, я знову нічого не зрозуміла, – сказала Пенелопа.

– Бо ти напрочуд обмежена і вперта дівчинка, – сказав Папуга, – до того ж, нетямуща, непослідовна і легковажна.

– Не думаю, що тобі варто знову говорити брутальні слова і ображати когось, – зауважив Пітер, який хоч і не зрозумів половини почутого, але не вподобав їхнього звучання й тому відчув потребу заступитися за сестру.

– Ображати? – щиро здивувався Папуга. – Я нікого не ображаю, я лише кидаю жменьку слів на вітер, якусь дещицю малих слів.