Балакучий згорток - Даррелл Джеральд
Тут вони створюють прекрасне видовище і не завдають ніякої шкоди Міфології. Харчуються вони переважно нектаром. Дуже гарні створіння.
Хоч наші сміливці трималися посередині річки, все одно відчували тепло від полум'я феніксів по обидва боки. Вони пропливали повз долину приблизно півгодини, а тоді річка знову почала поступово звужуватись.
– Обережно, – стривожено сказав Папуга, – тут особливо складне місце. Зараз будуть ще одні пороги, а потім знову спокійна течія. Якщо ми тут утримаємось, то все буде гаразд.
– Ти все закріпила, Пенні!? – запитав Саймон.
– Так, – відповіла вона, – все. Лише не знаю, що робити з речами в клітці.
– О, з ними нічого не треба робити, – заспокоїв її Папуга. – У мене там усе закріплено навіки.
Так вони розмовляли, а човен зносило ближче та ближче до берега, і цього не помітили ні Пітер, ні Саймон. На березі, над самою водою, у величезному гнізді сидів фенікс із розправленими крилами, готовий згоріти. Раптом човен черкнув об землю просто біля його гнізда.
– Агов! – закричав Пітер. – Обережно!
– Відштовхнись, відштовхнись, швидше, – закричав Саймон, спостерігаючи за величезним птахом із попелу, що височів над ними.
Але запізно. Саме цієї миті величезний фенікс із попелу почав обвалюватись і з моторошним "в-вух-х-х" упав у гніздо та частково в човен, засипаючи його гарячим попелом і різнобарвними іскрами.
– Веслуй на середину річки, давай, на середину! – кричав Саймон. – Мерщій, мерщій!
Пітер і Саймон чимдуж веслували подалі від берега, але в човні було стільки попелу, який курів димом, що вже нічого не можна було вдіяти. І раптом – "бах!", а тоді-"ш-ш-ш-ш", – і вони відчули, як човен здувається під ними.
– Обережно! – закричав Пітер. – Стережись!
Течія підхопила човен, який здувався на очах, закрутила його, потягла вниз, і раптом… човна під ними не стало. Пенелопа впала у воду, її накрило з головою і понесло далеко-далеко, в темряву, шумовиння і ревище підступних порогів.
Розділ III
Місячні телята і єдинороги
Коли Пенелопа опритомніла, то побачила, що лежить на піщаному березі, поклавши голову Пітерові на коліна. Саймон тривожно схилився над нею, розтираючи їй руки, а Папуга ходив туди-сюди і бурмотів щось собі під ніс.
– Вона опритомніла, – з виразним полегшенням сказав Саймон.
– Як ти, Пенні? – схвильовано запитав Пітер.
– Пенелопо, дорогенька, скажи щось, – попросив Папуга, вдивляючись їй в обличчя заплаканими очима. Його яскраве пір'я змокло вщент.
Усі були такі сумні й стривожені, що Пенелопа мало не розсміялася.
– Зі мною все гаразд – як же інакше? – сказала Пенелопа, сіла й одразу відчула жахливу втому та головний біль. – Просто почуваюся так, ніби випила піврічки й ніби мене пронесло через пороги.
– Надзвичайно точний опис, як на мене, – вигукнув Папуга. – Це достеменно те, що з тобою і сталося.
– Де ми? – запитала Пенелопа озираючись.
– Ну, коли човен потонув, то нас пронесло течією через пороги, – сказав Пітер. – Ти застрягла між якимись скелями під водою, тож нам із Саймоном довелося пірнати за тобою, але ми все-таки якось витягли тебе й разом допливли до берега.
Берег, на якому вони лежали, довгий і вузький, завширшки такий же, як річка, тягнувся вздовж течії, скільки око сягало. На нього, всім на подив і на втіху, викинуло і всі їхні речі, включно з непотрібним тепер човном.
– Що ж нам робити без човна? – запитав Саймон.
– Усе можна буде залагодити, коли ми знайдемо місячних телят, – нервово озвався Папуга.
– Що це за місячні телята? – запитала Пенелопа, марно силкуючись викрутити свій одяг.
– Не знаю, – відповів Пітер, – Папуга постійно згадує про них, ніби ми приїхали сюди лише заради місячних телят.
– Мій любий Пітере, – суворо сказав Папуга, – можливо, якщо я скажу, що місячні телята, безперечно, один із найважливіших здобутків генія Г.Г. і що вони, поза сумнівом, найважливіші тварини для сільського господарства й економіки Міфології, то ти зрозумієш, чому нам конче потрібно їх знайти.
– Ні, – відповів Пітер.
– Ти винятково тупий хлопець, – розсердився Папуга. – Зараз я полечу від вас шукати череду місячних телят. Будь ласка, почекайте на мене тут.
Із цими словами Папуга гордо зайшов у мокру клітку і відчинив буфет епохи Людовіка XV.
– Якщо ви летітимете мокрісінькі – точно застудитесь, – сказала Дульчібелла – І у вашому віці взагалі шкідливо літати, тим більше так далеко.
– Тихо будь, – нервово відповів Папуга. – Ти, здається, моя співачка і господиня, а не наглядач. Куди ти поділа мою підзорну трубу?
– Вона там, де ви її лишили, – в шафі. Ви не маєте права так зі мною говорити. Я гарую тут зранку до ночі, а яка мені за все дяка? Га? А все, що робите ви, – це намагаєтеся нас потопити й додаєте купу зайвої роботи. Гляньте на нашу клітку. Вона вся мокра, килим пропав… Мені доведеться сушити ліжко. Але хіба це вас хвилює? Ні! Вам у голові тільки польоти по країні зі своєю підзорною трубою. У вашому віці вже час було б порозумнішати. А ви поводитесь, як жовтодзьоб.
Нарешті, перебравши цілу колекцію дивного одягу і всіляких речей, Папуга дістав із шафи гарну підзорну трубу в мідній оправі та обережно затис її в дзьобі.
– На рожвідку, – не зовсім чітко пояснив Папуга дітям. – Шкоро повернушь. На вашому мішчі я б тим чашом пошнідав.
Після такої настанови він полетів, і його крила в сонячному світлі виблискували всіма кольорами веселки. Пенелопі сподобалась порада Папуги щодо сніданку, тим більше, ніхто не знав, коли ще їм випаде така нагода. Тож вона поділила між собою і хлопцями велику плитку шоколаду, а ще дала їм по жмені родзинок і мигдалю. Коли вони взялися до трапези, то самі здивувались, що такі голодні. Дульчібелла від шоколаду, горішків і родзинок відмовилась.
– А стрибунця у вас часом немає? – замріяно спитала Дульчібелла. – Чи зо двох мушок?
– На жаль, нема, – відповіла Пенелопа.
– Ох, я так і знала, – сказала Дульчібелла. – Але це нічого.
Діти поснідали і порозкладали на піску свої речі, щоб висушити їх. Щойно вони скінчили, як пролунав голос:
– Агов, люди, агов! – це Папуга повернувся та дуже вправно приземлився на березі.
– Чудові новини, – відсапуючись промовив він і переклав підзорну трубу з дзьоба під крило. – За півмилі звідси пасеться череда місячних телят. Спочатку я їх не побачив, бо ці тупі створіння ховалися під деревами.
– Ну, – сказав Пітер, – то що нам робити далі?
– Вирушати по желе, – відповів Папуга.
– По желе? – перепитав Саймон. – Ти справді сказав "желе"?!
– Так, – нетерпляче відповів Папуга. – Ви з Пітером підете зі мною, а Пенелопа з Дульчібеллою можуть залишитися тут.
– Ні, – рішуче заперечила Пенелопа. – Якщо ви йдете на пошуки місячних телят, чи желе, чи чого там іще, то і я піду з вами.
– Ну, нехай, – кивнув Папуга, – тоді тут побуде Дульчібелла.
– Ні, – не погодилась павучиха. – Бо раптом сюди припливе крокодил?
– Тут нема крокодилів, і ти це чудово знаєш, – дорікнув їй Папуга.
– Розумієш, Дульчібеллочко, – втрутилася Пенелопа, – якщо ти все-таки залишишся тут, Папуга буде ще вищої думки про тебе.
Дульчібелла подумала хвильку й нарешті погодилась:
– Гаразд, я залишаюсь, але за умови, що ви повернетесь не пізніше, ніж за три дні.
– Тоді ходімо, – сказав Папуга. – Вам доведеться перебрести річку аж до протилежного берега, он до тієї мілини, а тоді я покажу, де знайти череду.
І діти побрели на той берег, залишивши Дульчібеллу пильнувати речі, а далі пішли пурпуровими травами, поміж розсипів квіток до віддаленого Коркового Лісу.
– А хто такі ці місячні телята? – поцікавилась Пенелопа в Папуги, що сидів у неї на плечі.
– Це найкорисніші у світі створіння, – відповів Папуга, – але мушу сказати, що вони радше результат випадку, ніж задуму. Розумієте, це були перші дні Міфології, коли Г.Г. створював всілякі корисні речі, такі як, наприклад, коркові дерева. І він хотів створити корову, в якої молоко ніколи не закінчувалося б, але за основу мусив узяти міфічне місячне теля, бо це пасувало до країни. Але, на лихо, сталося так, що цього особливого дня Г.Г. загубив окуляри, і в результаті ненавмисне сплів докупи три чи чотири закляття. Але, як виявилось, вийшло все дуже добре. Бідолашний Г.Г. тоді дуже засмутився. Однак згодом усі переконалися, що це його найкращий і найуспішніший винахід.
Вони йшли поміж деревами, туди, звідки долинало дзеленчання дзвіночків і тихе мукання – як від звичайної череди на пасовиську. І ось вони опинились на галявині, де паслися місячні телята. Діти вражено витріщились на них.
– Трохи дивні на перший погляд, правда ж? – гордо запитав Папуга.
– Дивні? Це найфантастичніші створіння, яких я коли-небудь бачив, – сказав Пітер.
– У них такий вигляд, ніби їх зроблено з різних шматків і частин усього, що тільки є, – сказала Пенелопа.
Загалом Місячні телята скидалися на гігантських темно-зелених равликів із надзвичайно гарними золотими і зеленими мушлями на спинах, але замість ріжок спереду, як у звичайних слимаків, у них красувались вгодовані телячі голови з бурштиновими рогами і копицею кучерів між ними. Місячні телята з великими, темними, вологими очима повільно плазували по пурпуровій траві, як слимаки, та скубли траву, як корови. Час від часу якесь теля підіймало голову і задушевно мукало: "Му-у-у".
– Вони небезпечні? – спитав Саймон, зачудовано дивлячись на них.
– Господи, звісно, ні, – вигукнув Папуга. – Це найдобріші і найтупіші створіння у всій країні, але, на відміну від найдобріших і найтупіших людей, надзвичайно корисні.
– А яка від них користь? – запитала Пенелопа.
– Молоко, – відповів Папуга, – і місячне желе – мабуть, одна з найкорисніших субстанцій, відомих нині.
– А звідки у них тече молоко? – замислено спитав Пітер.
– Із мушель. На кожній мушлі є три крани: на двох написано "гаряче" і "холодне", досить повернути краник – і потече гаряче чи холодне молоко, на будь-який смак.
– А третій кран? – запитав Саймон.
– Вершки.
– О Боже! – вигукнув Пітер, який просто обожнював вершки. – Вони справді надзвичайно корисні.
– А желе, – запитала Пенелопа, – звідки береться?
– Ох, – зітхнув Папуга, – ви бачили, як слимак залишає за собою слизький слід? Вони роблять так само, тільки після них залишається місячне желе, та й то лише тоді, коли їх попросять.
– Фе, – скривилась Пенелопа. – А навіщо вам так багато желе?
– Воно застигає пластами, – пояснив Папуга, – і стає найціннішим матеріалом.
