Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Довідавшись від пана Зацвіліховського, що ти, добродію, тут проїздитимеш, чекаю, щоб із твоєю опікою князеві своє прохання переказати.

— А скажи мені, ваша милость, бо надто вже мені цікаво, чому ти цей катівський меч під пахвою носиш?

— Не катівський він, добродію наміснику, а крижацький. А ношу я його, бо це трофей і родинна реліквія. Ще під Хойніцами служив він у руці литовській — от і ношу.

— Але ж махиня добряча і важенна, либонь, страх — хіба що обіруч?

— Можна й обіруч, можна й однією.

— Покажи, ваша милость.

Литвин добув меч і подав панові Скшетуському, але в того відразу ж звисла рука. Ні приготуватися, ні замахнутися вільно. Він спробував обіруч, але й це було заважко. Тож пан Скшетуський трохи зніяковів і звернувся до присутніх:

— Ну ж бо, панове добродії! Хто з вас перехреститься!

— Ми вже пробували, — озвалося кільканадцять голосів. — Одному панові комісару Зацвіліховському вдалося підняти, але й він перехреститися не зміг.

— Ну, а сам ти, ваша милость? — поцікавився пан Скшетуський, звертаючись до литвина.

Шляхтич, наче тростину, підняв меч і кільканадцять разів махнув ним із величезною легкістю, аж повітря захурчало у винарні й вітер повіяв по обличчях.

— Нехай же тобі, добродію, Бог допомагає! — вигукнув Скшетуський. — Ти неодмінно дістанеш службу у його князівської милості!

— Бог свідок, що я прагну її, а меч мій на ній не заіржавіє.

— Зате мізки остаточно, — кинув пан Заглоба, — бо не можеш ти, добродію, так само й ними ворушити.

Зацвіліховський підвівся, і вони з намісником зібралися вже йти, як раптом до винарні зайшов білий, наче голуб, чоловік і, побачивши Зацвіліховського, сказав:

— Добродію хорунжий комісаре, а я саме тебе й шукаю!

Це був Барабаш, черкаський полковник.

— Тоді ходімо, ваша милость, до мене на квартиру, — відповів Зацвіліховський. — Тут уже такий ґвалт, що й слова не почуєш.

Вони обидва вийшли, а з ними і пан Скшетуський. Відразу ж за порогом Барабаш запитав:

— Чи нема вісток про Хмельницького?

— Є. Утік на Січ. Оцей офіцер зустрів його вчора у степу.

— Виходить, не водою поїхав? А я послав гінця в Кодак, щоб його перехопити, і, бач, марно.

Сказавши це, Барабаш затулив руками очі й заходився повторювати:

— Ой, спаси Христе! Спаси Христе!

— Чого ти, добродію, тривожишся?

— А ти, ваша милость, знаєш, що він у мене підступністю вирвав? Знаєш, що означає такі документи на Січі оприлюднити? Спаси Христе! Якщо король війни з бусурманами не почне, то це ж іскра у порох...

— Заколот, ваша милость, віщуєш?

— Не віщую, а бачу його. А Хмельницький — це не Наливайко і не Лобода .

— А хто за ним піде?

— Хто? Запорожжя, реєстрові, міщани, чернь, хуторяни і он оті!

І пан Барабаш показав рукою на майдан і на люд, що снував по ньому.

Майдан геть увесь був забитий дужими сивими волами, яких переганяли у Корсунь для війська, а при волах ішов численний пастуший люд, так звані чабани, котрі всеньке життя у степах і пустелях проводили, — народ зовсім дикий, що не сповідував жодної релігії: religionis nullius, як казав воєвода Кисіль.

Поміж них можна було побачити постаті, радше схожі на лиходіїв, аніж на пастухів, — жорстокі, страшні, у лахмітті розмаїтого вбрання. Більшість їх була одягнена в баранячі кожухи або в невичинені шкури вовною вгору, розстебнуті спереду, крізь які, хоч стояла й зима, виднілися голі груди, обвітрені степовими вітрами. Кожен був озброєний, але найрізноманітнішою зброєю: одні мали луки і сагайдаки за спиною, другі — самопали, або по–козацькому пищалі, треті — татарські шаблі, четверті — коси або й просто киї із прив'язаною на кінці кінською щелепою. А ще тут крутилися не менш дикі, хоч краще озброєні низові козаки, що везли на продаж у табір в'ялену рибу, звірину і баранячий жир; були ще чумаки із сіллю, степові й лісові пасічники, а також воскобої з медом, лісові поселенці зі смолою і дьогтем; іще — селяни з підводами, реєстрові козаки, білгородські татари і сам Бог знає хто ще, якісь волоцюги — сіромахи із краю світу. По всьому місту аж кишіло п'яними — на Чигирин саме випадала ночівля, відтак і гулянка проти ночі. На майдані розводили вогнища, де–не–де горіли бочки зі смолою. Звідусіль долинали гомін і вереск. Пронизливі голоси татарських сопілок і бубонів мішалися з ревінням худоби і з лагідним звучанням лір, під акомпанемент яких сліпі співали улюблену тоді пісню:

Соколе ясний,

Брате мій рідний,

Ти високо літаєш,

Ти далеко видаєш.

Водночас із цим розлягалося "ух–ха"! "ух–ха"! — дикі окрики вимащених дьогтем і геть п'яних козаків, що танцювали на майдані тропака. Усе це вкупі здавалося розшаленілим і страшним. Зацвіліховському годі було одного погляду, аби переконатися, що Барабаш мав слушність — будь–яка приключка могла розбудити ці нестримні стихії, схильні до грабежу і звиклі до сутичок, які без ліку виникали по всій Україні. А опріч цього юрмища була ще Січ, було Запорожжя, хоч віднедавна й приборкане і після Маслового Ставу до рук прибране, проте таке, що будь–якої миті ладне було вирватися з них, пам'ятаючи давні привілеї, ненавидячи комісарів і становлячи собою зорганізовану силу. Силі цій симпатизувало численне селянство, менш терпеливе, аніж в інших регіонах Речі Посполитої, бо мало під боком Чортомлик, а там — безвладдя, розбій і воля. Тож пан хорунжий, хоч сам був русином і ревним прихильником східного обряду, сумно задумався.

Чоловік старий, він добре пам'ятав часи Наливайка, Лободи, Кремпського , знав українську вольницю ліпше, мабуть, аніж будь–хто в Україні, а знаючи ще й Хмельницького, розумів, що той вартий двадцяти Лобід і Наливайків. Тому він зрозумів і всю небезпеку його втечі на Січ, особливо ж із королівськими грамотами, про які Барабаш розповідав, що в них було чимало обіцянок для козаків і заклик до опору.

— Добродію черкаський полковнику, — звернувся він до Барабаша. — Тобі, ваша милость, треба на Січ їхати, вилив Хмельницького зменшувати і каральними заходами втихомирювати, втихомирювати!

— Добродію хорунжий, — відповів Барабаш, — я вашій милості ось що скажу: щойно дізнавшись про втечу Хмельницького з грамотами, половина моїх черкаських людей сьогодні вночі теж на Січ утекла. Мій час минув — мені могила, не булава!

І справді, Барабаш був вояк добрячий, але чоловік старий, і впливу він не мав.

Тим часом вони дійшли до квартири Зацвіліховського. Старий хорунжий по думки уже трохи заспокоїв свою голубину душу, і, коли усі всілися за штофом меду, вже бадьоріше сказав:

— Усе це пусте, якщо, як подейкують, війна з бусурманом praeparant , а так воно ніби і є, бо, хоч Річ Посполита війни не хоче і добре вже сейми королю крові попсували, король, усе–таки, може на своєму наполягти. Отож увесь цей вогонь можна буде повернути на турка, принаймні ми маємо час. Я сам поїду розповісти про все краківському панові й проситиму, щоб якнайближче до нас із військом підтягся. Чи доб'юся чогось, не знаю, бо хоч він сміливий і жовнір досвідчений, але страшенно на свою думку і на своє військо покладається. Ти, ваша милость, добродію черкаський полковнику, тримай у шорах козаків, а ти, ваша милость, добродію наміснику, як прибудеш до Лубен, попередь князя, щоб із Січі очей не спускав. Хай там що вони замислили — repeto : ми маємо час. На Січі люду зараз мало: по рибу і по звірину розбрелися або ж по всенькій Україні в селах сидять. Поки зберуться, багато води у Дніпрі сплине. Та й князівське ім'я страху наганяє, а ще як дізнаються, що він на Чортомлик оком зирить, може, й сидітимуть тихо.

— Я із Чигирина ладен хоч через два дні вирушити, — озвався намісник.

— От і добре. Два–три дні можна потерпіти. Ти, ваша милость правителю черкаський, теж пошли гінців із викладом справи до пана коронного хорунжого і до князя Домініка. Але ти, добродію, бачу, вже спиш?

Справді–бо, Барабаш, склавши на животі руки, дрімав собі, а за хвилю навіть хропти став. Старий полковник якщо не їв і не пив, а те й те над усе любив, то спав.

— Поглянь–но, ваша милость, — тихо сказав намісникові Зацвіліховський, — і з допомогою оцього дідугана варшавські сановники сподіваються козаків у шорах тримати. Та Бог із ними. Вони й самому Хмельницькому теж довіряли. Канцлер навіть із ним перемови якісь вів, а той, либонь, усіх підступно ошукає.

Намісник зітхнув на знак співчуття старому хорунжому. Барабаш же іще сильніше захропів, а потім пробурмотів крізь сон:

— Спаси Христе! Спаси Христе!

— Коли ж ти, ваша милость, збираєшся із Чигирина рушати? — спитав хорунжий.

— Мені б годилося дня зо два Чаплинського зачекати. Він, напевно, за конфузію, якої я йому завдав, схоче сатисфакцію дістати.

— Не зробить він цього. Радше він слуг своїх на тебе наслав би, якби ти не носив князівської форми, але зчепитися із князем навіть для слуги Конецпольських — страшна річ.

— Я повідомлю йому, що чекаю, а за два–три дні вирушу. Засідки я теж не боюся, бо при боці шаблю, а при собі людей маю.

Сказавши це, намісник попрощався зі старим хорунжим і пішов.

Над містом від багать, розкладених на майдані, стояла така ясна заграва, що можна було подумати — цілий Чигирин горить. Гомін же і крики з настанням ночі подужчали. Євреї зі своїх садиб навіть носа не могли виткнути. В одному кінці майдану юрби чабанів тягли своїх журливих степових пісень. Дикі запорожці витанцьовували навколо багать, підкидаючи вгору шапки, палили з пищалів і пили квартами оковиту. То тут, то там спалахували бійки, які втихомирювали старостині люди. Намісник мусив торувати собі шлях ефесом шаблі. Він слухав цей козацький вереск і гам, і якоїсь миті йому здалося, що вже назріває заколот. Здавалося йому також, що бачить він грізні погляди і чує тихі, звернені до нього прокльони. У вухах намісника бриніли ще слова Барабаша: "Спаси Христе! Спаси Христе!", і серце в нього калатало гучніше.

А тим часом у місті чабанські хори співали ще сильніше, а запорожці палили із самопалів і купалися в оковитій.

Стрілянина і дике "ух–ха! ух–ха!" долинали до вух намісника навіть тоді, коли на своїй квартирі він уже ліг спати.

РОЗДІЛ III

По кількох днях загін нашого намісника швидко просувався у бік Лубен. Переправившись через Дніпро, ішли широким степовим шляхом, що сполучав Чигирин із Лубнами через Жуки, Семимогили і Хорол.

Такий самий битий шлях вів із князівської столиці до Києва.

Дуже давно, ще до розправи гетьмана Жолкевського на Солониці , доріг цих узагалі не було.