Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Прийми ж від мене цю каблучку.

Намісник зморщився і відступив на крок від Абданка, змірявши його поглядом, а той майже з батьківською турботою в голосі й манерах говорив далі:

— От поглянь. Не за багатство цієї каблучки, а за інші її чесноти обдаровую я тебе. Ще замолоду в бусурманській неволі одержав я її від прочанина, котрий зі Святої Землі вертався. У цьому вічку знаходиться прах Гробу Господнього. Від такого дару відмовлятися не гоже, хоч би навіть його пропонувала знеславлена рука. Ти, ваша милость, чоловік іще молодий і жовнір, а позаяк навіть старість, близька до могили, не відає, що її в останню годину спіткає, що ж тоді казати про молодість, яка, маючи попереду вік довгий, зіткнеться з куди більшими випробуваннями! Каблучка ця обереже тебе від біди і захистить, коли настане день судний, а я тобі повідаю, що день цей уже наближається до Дикого поля.

Запала тиша. Чути було тільки сичання вогнища і форкання коней.

Із далеких очеретів долинало сумне вовче виття. Зненацька Абданк, ніби сам собі, повторив іще раз:

— День судний уже наближається до Дикого поля, а як настане, задивиться увесь світ Божий...

Намісник так перейнявся словами цього дивного чоловіка, що мимоволі взяв каблучку.

А той задивився у темну степову далечінь.

Відтак поволі повернувся і сів на коня. Молодці вже чекали на нього під узгір'ям.

— У дорогу! У дорогу!.. Бувай здоровий, друже–жовніре! — мовив він намісникові. — Часи тепер такі, що брат братові не довіряє, тому ти й не знаєш, кого врятував, адже я тобі прізвища свого не сказав.

— То ви, ваша милость, не Абданк?

— Це мій герб...

— А прізвище?

— Богдан–Зиновій Хмельницький .

Сказавши це, він спустився схилом, а за ним рушили й молодці. Невдовзі сховали їх курява й ніч. І аж коли від'їхали вони десь із півверсти, вітер приніс до багаття слова козацької думи:

Ой визволи, Боже,

Нас усіх, бідних невільників,

З тяжкої неволі,

З віри бусурманської —

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений —

Вислухай, Боже, у просьбах наших,

У нещасних молитвах,

Нас, бідних невільників.

Голоси поволі стихали, а потім розтанули в подуві вітру, що шумів у очеретах.

РОЗДІЛ II

Наступного дня вранці, прибувши до Чигирина, пан Скшетуський став на постій у домі князя Ієремії, де мав достатньо часу, щоб дати людям і коням відпочити після тривалої подорожі з Криму, яку через повінь на річках і надто бистру дніпровську течію треба було робити суходолом, бо жоден байдак не міг тої зими пройти угору по Дніпру. Сам Скшетуський спершу теж трохи відпочив, а потім пішов до пана Зацвіліховського, колишнього комісара Речі Посполитої , старого жовніра, котрий, не служачи у князя, був, однак, його довіреною особою і приятелем. Намісник хотів у нього спитати, чи не надходило з Лубен ніяких розпоряджень. Але князь ніяких особливих доручень не залишав, а просто наказав Скшетуському, якщо ханова відповідь буде позитивною, не квапитися, аби з людьми і кіньми все було гаразд.

А до хана князь мав ось яку справу: він просив покарати кількох татарських мурз, котрі свавільно вчинили набіги на його задніпрянську державу і котрих він сам, зрештою, жорстоко побив. Хан, звісно ж, дав розумну відповідь — пообіцяв прислати у квітні особливого посла, покарати неслухів, а щоб зажити собі ласки такого славного вояка, як князь, послав йому зі Скшетуським чистокровного коня і соболевий шлик. Пан Скшетуський, відпослувавши з неабиякою честю, що вже саме собою було доказом великого від князя фавору, вельми зрадів, що йому дозволили у Чигирині затриматися і що з поверненням не кваплять. Натомість старий Зацвіліховський був надто стурбований тим, що ось уже певний час діялося в Чигирині. Вони разом вирушили до Допула, волоха, котрий тримав у місті постоялий двір і винарню, і там, хоч година стояла ще рання, застали силу–силенну шляхти, адже день був базарний, а до того ж у Чигирині цього дня ночувала худоба, яку гнали до табору коронних військ, отож люду в місті зібралося безліч. Шляхта, як завше, збиралася на базарному майдані у так званому Дзвонецькому Куті, у Допула. Були тут і орендарі Конецпольських, і чигиринські чиновники, і довколишні землевласники, що сиділи на привілеях, була шляхта осідла, ні від кого не залежна, а ще економський люд, дехто із козацької старшини і всяка шляхетська дрібнота, що жила або на чужих хлібах, або в себе на хуторах.

І ті й ті сиділи на лавах, що стояли біля довгих дубових столів, і голосно розмовляли, і все про подію, яка сколихнула місто, — про втечу Хмельницького.

Скшетуський із Зацвіліховським усілися собі окремо в куточку, і намісник заходився розпитувати, що за цабе таке цей Хмельницький, про якого тільки й говорять.

— А ти, добродію, не знаєш? — здивувався старий жовнір. — Це писар Війська Запорозького, суботівський дідич і... — додав він тихо, — мій кум. Ми знаємося давно. У різних битвах бували, в яких він себе добре зарекомендував, особливо під Цецорою. Такого досвідченого у ратній справі вояка не знайдеш, либонь, і в усій Речі Посполитій. Уголос про це не скажеш, але то гетьманська голова — людина великої руки і великого розуму. Козацтво слухає його більше, ніж кошових і отаманів. Він чоловік не без добрих якостей, але гордовитий, неспокійний і, коли ненависть візьме у ньому гору, може бути страшний.

— Що ж із ним сталося, що він із Чигирина втік?

— Дряпалися вони зі старостою Чаплинським, як коти, але то дрібниця. Звісно ж, шляхтич шляхтичеві з неприязні намагався сала за шкуру залити. Не він один, і не йому одному. А ще подейкують, ніби він до старостихи клинці підбивав; староста у нього коханку відбив і побрався з нею, а він потім їй знову голову морочив, і таке цілком можливе, бо, звісно ж... молодичка нівроку. Але це тільки видимість, за якою криється щось серйозніше. Тут, добродію, ось у чім річ: у Черкасах живе старий Барабаш , козацький полковник, приятель наш. У нього зберігалися привілеї і якісь королівські грамоти, де сказано, що козаків чинити опір шляхті заохочували. Та оскільки він чоловік людяний і добрий, то тримав їх у себе і не розголошував. І ось Хмельницький, запросивши Барабаша в гостину до себе у Чигирин, напоїв його, а сам послав до нього на хутір людей, щоб вони ті привілеї і грамоти у дружини його відібрали, а потім із ними втік. Аж страшно, щоб через них заколоту якогось, як ото остряницевого , не вчинили, бо repeto : чоловік цей страшний, а зник не відомо куди.

Пан Скшетуський відповів:

— От лис! Пошив мене у дурні! Я його цієї ночі у степу зустрів і з аркана витяг!

Зацвіліховський аж за голову схопився.

— Лелечко, що ти говориш, добродію? Цього не може бути!

— Може, якщо було. Він назвався полковником князя Домініка Заславського і сказав, що його в Кодак до пана Гродзицького від великого гетьмана послано. Але я йому не повірив, бо не водою він плив, а степом скрадався.

— Цей чоловік хитрий, як Улісс. І де ж ти його зустрів, добродію?

— Біля Омельника, на правому березі Дніпра. Певно, він на Січ їхав.

— А Кодак хотів обминути. Тепер intelligo . Людей чимало було при ньому?

— Душ сорок. Але вони запізно приїхали. Якби не мої, старостині слуги його б задавили.

— Постривай, добродію. Це дуже важливо. Старостині слуги, кажеш?

— Так він сам сказав.

— А звідкіля ж староста міг знати, де його шукати, якщо тут, у місті, всі голову сушать, куди Хмельницький подівся?

— Цього і я сказати не можу. А можливо, Хмельницький збрехав і звичайнісіньких лиходіїв за старостиних слуг видав, щоб іще дужче на кривдах своїх наголосити?

— Такого бути не може! І все ж дивна це річ. А чи відомо тобі, добродію, що є гетьманські укази — Хмельницького ловити й in fundo затримувати?

Намісник не встиг відповісти, бо цієї миті з величезним галасом до винарні зайшов якийся шляхтич. Грюкнувши дверима раз і другий, він пихато розгледівся довкола і закричав:

— Чолом вам, добродії!

Був це чоловік років на сорок, приземкуватий, із запальним виразом обличчя, що його підкреслювали банькаті, наче дві сливи, бистрі очі. Він був, як видно, дуже жвавий, буйний і скорий до гніву.

— Чолом вам, добродії! — повторив шляхтич голосніше й різкіше, не діставши одразу відповіді.

— Чолом, чолом, — озвалося кілька голосів.

Це і був пан Чаплинський, чигиринський підстароста , довірений слуга молодого пана хорунжого Конецпольського.

У Чигирині підстарости не любили, бо він був великим забіякою, позивайлом і гнобителем, та оскільки мав він впливову підтримку, багато хто з ним якшався.

Одного лише Зацвіліховського, як, зрештою, і всі інші, він шанував за авторитет, чесноти і відвагу. Побачивши його, Чаплинський зразу ж підійшов і, вельми гордовито вклонившись Скшетуському, усівся біля них зі своєю квартою меду.

— Добродію підстаросто, — звернувся до нього Зацвіліховський, — чи не чув ти чогось про Хмельницького?

— Висить, добродію хорунжий, не будь я Чаплинський, висить, а якщо досі й не висить, то висітиме. Тепер, коли є гетьманські укази, дай мені тільки до нього добратися!

Кажучи це, він так грюкнув кулаком об стіл, аж усе, що було у квартах, повиливалося.

— Не розхлюпуй, добродію, вина! — мовив Скшетуський.

Зацвіліховський перебив намісника:

— А чи доберешся ти до нього? Адже він утік і ніхто не знає куди.

— Ніхто не знає? Я знаю, не будь я Чаплинський! Ти, добродію хорунжий, либонь, знаєш Хведька. Так оцей Хведько і йому служить, і мені. І буде він юдою Хмелю. Та що там багато казати! Став Хведько якшатися з молодцями Хмельницького. Спритний хлопець! Знає про кожен його крок. Узявся мені доставити Хмельницького живим чи мертвим і подався у степ заздалегідь, знаючи, де на нього чекати!.. А, вража душа!

Сказавши це, він знову грюкнув кулаком об стіл.

— Не розхлюпуй, добродію, вина! — із притиском на кожному слові повторив Скшетуський, з першого погляду відчувши страшенну огиду до підстарости.

Шляхтич почервонів, блиснув своїми банькатими очима, гадаючи, що йому дають нагоду, і спаленіло втупився у Скшетуського, але, побачивши на ньому мундир Вишневецьких, угамувався, бо, хоч хорунжий Конецпольський і чубився тоді із князем, Чигирин усе–таки був дуже близько до Лубен, і не вшанувати людей князя було небезпечно.

Та й сам князь людей добирав таких, що кожен мав двічі подумати, перш ніж когось зачепити.

— То Хведько, кажеш, узявся Хмельницького тобі доставити, добродію? — знову заходився розпитувати Зацвіліховський.

— Авжеж, Хведько.