Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

або, нарешті, поринути у розпусту, яка одурманює розум і кам´янить серце". Остання думка була йому найогидніша; але він був уже скептиком, він був молодий, далекий від реальної дійсності, отже, і жорстокий, а через те і не міг не вірити, що останній вихід, тобто розпуста, був найімовірніший.

"Та невже ж це правда,— вигукнув він в думці,— невже ж і це створіння, яке ще зберегло чистоту духу, свідомо втягнеться, нарешті, в цю мерзотну, смердючу яму? Невже це втягування вже почалося, і невже тому тільки вона і могла витерпіти досі, що розпуста вже не здається їй такою огидною? Ні, ні, бути цього не може! — вигукував він, як недавно Соня,— ні, від канави вдержувала її досі думка про гріх, і вони, ті... Якщо ж вона досі ще не збожеволіла... Але хто ж сказав, що вона ще не збожеволіла? Хіба вона при здоровому розумі? Хіба так можна говорити, як вона? Хіба при здоровому розумі так можна міркувати, як вона? Хіба так можна ходити над загибеллю, прямо над смердючою ямою, в яку її вже втягає, і махати руками і вуха затикати, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається? І певно, що так. Хіба все це не ознаки божевілля?"

Він з упертістю спинився на цій думці. Це пояснення йому навіть подобалося більш, ніж будь-яке інше. Він почав пильніше вдивлятися в неї.

— Так ти багато молишся Богу, Соню? — спитав він її. Соня мовчала, він стояв біля неї і чекав відповіді.

— Що ж би я була без Бога? — швидко, енергійно прошептала вона, мигцем скинувши на нього очима, що враз заблискотіли, і міцно стиснула рукою його руку.

"Ну, так воно і є!" — подумав він.

— А тобі Бог що за це дає? — спитав він, випитуючи далі. Соня довго мовчала, наче не мала сил відповісти. Слабенькі плечики її аж колихалися від хвилювання.

— Мовчіть! Не питайте! Ви не достойні!..— скрикнула вона раптом, суворо й гнівно дивлячись на нього.

"Так воно і є! так воно і є!" — повторював він настійливо в думці.

— Все дає! — швидко прошептала вона, знову опустивши очі.

"От і все! От і пояснення всьому!" — подумав він, з жадібною цікавістю розглядаючи її.

З новим, дивним, майже болісним почуттям вдивлявся він в це бліде, худе й неправильне, зовсім дитяче личко, в ці лагідні голубі очі, які можуть блискати таким вогнем, такою суворою непохитною силою, в це маленьке тільце, яке ще тремтіло від обурення і гніву, і все це здавалося йому дедалі чуднішим, майже неможливим. "Юродива! юродива!" — твердив він у думці.

На комоді лежала якась книжка. Він щораз, проходячи повз комод, помічав її, а тепер узяв і подивився. Це був Новий завіт у російському перекладі. Книжка була стара, в потертій шкіряній оправі.

— Це звідки? — крикнув він їй через кімнату. Вона стояла на тому ж місці, коло стола.

— Принесли мені,— відповіла вона, мовби нехотя і не дивлячись на нього.

— Хто приніс?

— Лизавета принесла, я просила.

"Лизавета! дивно!" — подумав він. Все в Соні ставало для нього щодалі більш дивним і чудним. Він переніс книжку до свічки і почав гортати.

— Де тут про Лазаря? — спитав він раптом.

Соня недовірливо дивилася вниз і не відповідала. Вона стояла трохи боком до стола.

— Про воскресіння Лазаря де? Відшукай мені, Соню.

Вона скоса глянула на нього.

— Не там дивитесь... в четвертому Євангелії...— суворо прошептала вона, не підходячи до нього.

— Знайди і прочитай мені,— сказав він, сів, сперся ліктями на стіл, підпер рукою голову і понуро втупився кудись убік, приготувавшись слухати.

Тижнів через три на сьому версту просимо уклінно! Я, здається, сам там буду, коли ще гірше чого не станеться",— бурмотів він сам собі.

Соня нерішуче ступила до стола, недовірливо вислухавши дивне бажання Раскольникова. Проте взяла книжку.

— Хіба ви не читали? — спитала вона, подивившись на нього через стіл спідлоба. Голос її ставав чимдалі суворішим.

— Давно... Коли вчився. Читай!

— А в церкві не чули?

— Я... не ходив. А ти часто ходиш?

— Н-ні,— прошептала Соня.

Раскольников усміхнувся.

— Розумію... Батька, виходить, завтра не підеш ховати?

— Піду. Я й минулого тижня була... панахиду замовляла.

— По кому?

— По Лизаветі. Її сокирою вбили.

Він нервував щодалі більше. В голові почало паморочитись.

— Ти з Лизаветою приятелювала?

— Атож... Вона була справедлива... вона приходила... рідко... їй не можна було. Ми з нею читали і... розмовляли. Вона Бога узрить.

Дивно звучали для нього ці книжні слова, і знову новина: якісь таємні зустрічі з Лизаветою, і обидві — юродиві.

"Тут і сам зробишся юродивим! це ж заразливе!" — подумав він.— Читай! — скрикнув він раптом настійливо і роздратовано.

Соня все вагалася. Серце її стукотіло. Не сміла якось йому читати. Майже з мукою дивився він на "нещасну божевільну",

— Навіщо вам? Ви ж не віруєте?..— прошептала вона тихо і мовби задихаючись.

— Читай! Я так хочу! — наполягав він,— читала ж Лизаветі!

Соня розгорнула книгу і відшукала місце. Руки її тремтіли, голос уривався. Два рази починала вона, і все не вимовлялися перші склади.

"Був хворий один чоловік, на ім´я Лазар, з Віфанії..." — проказала вона, нарешті, із зусиллям, але раптом, з третього слова голос задзвенів і урвався, наче дуже натягнена струна. Дух їй перехопило, і в грудях стиснуло.

Раскольников почасти розумів, чому Соня не насмілювалась йому читати, і чим більше розумів це, тим якось грубіше і роздратованіше наполягав на читанні. Він дуже добре розумів, як тяжко було їй тепер виказувати і викривати все своє. Він зрозумів, що почуття ці дійсно немовби становили справжню і вже давню, може, таємницю її, може, ще від самого дитинства, ще в сім´ї, коло нещасного батька і збожеволілої від горя мачухи, серед голодних дітей, образливих криків і докорів. Та водночас він узнав тепер, і узнав напевно, що хоч і тужила вона і боялася чогось страшенно, починаючи тепер читати, але що разом з тим їй самій нестерпно хотілося прочитати, незважаючи на всю тугу і на всі побоювання, і саме йому, щоб він чув, і неодмінно тепер — "що б там не сталося потім!"... Він побачив це в її очах, зрозумів з її захопленого хвилювання... Вона пересилила себе, поборола горлову спазму, що перехопила її голос на початку стиха, і продовжувала читати одинадцяту главу Євангелія Іоаннового. Так дочитала вона до 19-го стиха:

"І багато хто з іудеїв прийшли до Марфи і Марії втішати їх у печалі по брату їхньому. Марфа, почувши, що йде Ісус, пішла назустріч йому; Марія ж сиділа дома. Тоді Марфа сказала Ісусові: Господи! коли б ти був тут, не вмер би брат мій. Але й тепер знаю, що коли ти щось попросиш у Бога, дасть тобі Бог".

Тут вона спинилася знову, соромливо передчуваючи, що затремтить і урветься знову її голос...

"Ісус говорить їй: воскресне брат твій. Марфа сказала йому: знаю, що воскресне у воскресения, в останній день. Ісус сказав їй: Я єсть воскресения і життя; той, хто вірує в мене, хоч і вмре, оживе. І всяк, хто живе і вірує в мене, не вмре повік. Чи віриш цьому? Вона говорить йому: ...Так, Господи! Я вірую, що ти Христос, син Божий, грядущий у світ".

Вона було спинилась, швидко підвела на нього очі, але одразу пересилила себе і почала читати далі. Раскольников нерухомо сидів і слухав не обертаючись, спершися ліктями на стіл і дивлячись убік. Дочитали до 32-го стиха.

"Марія ж, прийшовши туди, де був Ісус, і побачивши його, впала до ніг його; і сказала йому: Господи! коли б ти був тут, не вмер би брат мій. Ісус, коли побачив її в сльозах і іудеїв, що прийшли з нею в сльозах, сам уболів серцем і засмутився. І сказав: де ви поклали його? Говорять йому: Господи! піди і подивись. Ісус заплакав. Тоді іудеї сказали: дивись, як він любив його. А деякі з них сказали: хіба не міг він, що отверз очі сліпому, зробити так, щоб і цей не вмер?"

Раскольников обернувся і з хвилюванням дивився на Соню. Так воно і є! Вона вже вся трусилася, і це була, безперечно, справжня гарячка. Він сподівався цього. Вона дочитувала вже до слів про найвеличніше і небачене чудо, і почуття великого торжества охопило її. Голос її зробився дзвінким, мов метал; торжество і радість бриніли в ньому і зміцнювали його. В очах темніло, і рядки плуталися, але вона знала напам´ять те, що читала. Проказуючи останній стих: "хіба не міг він, що отверз очі сліпому..." — вона, знизивши голос, палко і пристрасно передала сумнів, докір і огуду невіруючих, засліплених іудеїв, які зараз, за якусь мить, наче вражені громом, упадуть, заридають і увірують... "Ісус же, знов уболіваючи серцем, іде до гробу. То була печера, і камінь лежав на ній. Ісус говорить: Одсуньте камінь. Сестра померлого Марфа говорить йому: Господи! вже смердить: бо чотири дні, як він у гробі".

Вона енергійно зробила наголос на слові: чотири.

"Ісус говорить їй: хіба не сказав я тобі, що коли будеш вірувати, побачиш славу Божу? Отже, одсунули камінь від печери, де лежав померлий. Ісус же звів очі до неба і сказав: отче, дякую тобі, що ти почув мене. Я й знав, що ти завжди почуєш мене; але сказав це для народу, який стоїть тут, щоб повірили, що ти послав мене. Сказавши це, покликав голосно: Лазар! вийди. І вийшов померлий, з обвитими погребальними сповивачами руками й ногами: і лице його обв´язане було хусткою. Ісус говорить їм: розв´яжіть його; хай іде.

Тоді багато хто з іудеїв, які прийшли до Марії і узріли, що сотворив Ісус, увірували в нього".

Далі вона не читала і не могла читати, закрила книгу і швидко підвелася з стільця.

— Все про воскресіння Лазаря,— уривисто і суворо прошептала вона і стала нерухомо, одвернувшись убік, не сміючи і наче соромлячись підвести на нього очі. Гарячковий дрож ще не залишив її. Недогарок уже давно згасав у кривому свічнику, тьмяно освітлюючи в цій убогій кімнаті убивцю й блудницю, які так дивно зійшлися за читанням вічної книги. Минуло хвилин п´ять, а може, й більше.

— Я про діло прийшов говорити,— голосно й нахмурившись промовив раптом Раскольников, встав і підійшов до Соні. Та мовчки підвела на нього очі. Погляд його був особливо суворий, і якась дика рішимість І світилася в ньому.

— Я сьогодні рідних покинув,— сказав він,— матір і сестру. Я не піду до них більше. Я там усе порвав.

— Навіщо? — наче приголомшена, спитала Соня. Недавня зустріч з його матір´ю і сестрою лишила в ній незвичайне враження, хоч самій їй і неясне.