Хлопчики з бантиками - Пікуль Валентин

Зараз ляжемо па коптрольне бомбометання. Треба точний хрест поставити на цьому човні...

1

Я став У розчинених дверях рубки, щоб бачити останні звбухя. Але на містку дзвенькнув телеграф, почулася

к0М^ІДт-;іНець атаки! Гармати й апарати — на нуль...

Командир есмінця, очевидно, вирішив не траігжпритп боєзапаси заради контролю. Ми пройшли над місцем загибелі човна, і я згори помітив, як важко вигойдується на хвилі !цяма солярових мастил. Униз обличчям, з пузирем рятувального жилета на спині, плавав мертвяк, википутпй з глибин На його руці була намотаїїа лямка парусинової сумки. З есмінця не встигли підхопити цю сумку, а покійника швидко закрутило під гвинти, і піна, вилітаючи з-нід корми, зробилася па якусь мить червоного, як під час заходу сонця... Я повернувся в рубку:

_ А скільки людей у команді такого підводного човна?

Штурмап вимкнув одограф. Калька була закінчена.

— Залежно від того, який підводний човен,— відповів він мені.— Від півсотні матросів і більше, якщо крейсерського типу... А що?

Ці півсотні фашистських душ я подумки поділив па сот-шо матросів нашої команди й одержав результат.

— 6! — сказав я.— Півфашиста _я знищив. Тепер справа за другою половиною, і тоді на моєму особистому бойовому рахунку буде один гітлерівець...

Штурман засміявся:

— Якась дика в тебе бухгалтерія. Хіба можна ворогіп ділити на четвертинки й половинки? Важливий загальний результат усього корабля...

Труба з містка глухим басом запитала:

— Юнга там? Хай підніметься на місток...

На есмінці програли відбій, і назустріч мені з містка горохом сипались униз далекомірники та підвахтові сигнальники. Командир сидів біля телеграфу на складеному стільці й натирав собі скроню олівцем від головного болю. Запитання він поставив мені дивне:

•— Ти п а в і щ о полагодив оДограф?

~— Але ж він скис...

— А хіба твоє діло лізти туди, де ти нічого пе розумієш? А якби перепалив соленоїд?..

Сигнальники оглядали" горизонт і заодно слухали, яке Рипіння іде від юнги, коли його драять з піском та милом. Я відповів капітанові 3-го рапгу, що не такий уже я дурень, Щоб псувати прилад, будова якого мені добре, знайома. Командир наполягав:

— А якби зіпсував! Якщо тебе в базарнігй депь продати то й тоді б не виторгували стільки, скільки коштує цЄа одограф.

Ручки телеграфу стояли на "середній уперед". Півбак есмінця то глибоко пірнав у море, то його підкидало вгору в рухливому шумі води. Берегів не видно.

— Чим ти хоч крутив його там? Певно, нігтем?

— Ось і викрутка,— показав я командирові.

— Дивись, який майстер знайшовся. З викруткою слу-;кить.

З рубки піднявся штурман, одразу втрутився в розмову.

— Павле Васильовнчу,— сказав він командирові,— за" Огурцова можу ручатися: діяв точно за інструкцією. Одограф цей юнга знає, повірте мені, не гірше як штурманський електрик.

— Але ж він стерновий,— буркнув командир; підвівся в стільця, ступнув крок до візира й втупив обличчя в каучукову оправу оптики; він обдивився горизонт з сонячпого боку, звідки більша вірогідність появи ворога, і сказав меігі уривчасто: — Ну, гаразд. Ідн зі своєю викруткою...

Залишаючи місток, я чув, як він казав замполіту:

— Сергію Арсентійовичу, а хлопець старається. Напевне, з часом непоганий спец буде з нього. А щоб старався юнга не задаремно, його треба заохотити.

— Може, подяку йому оголосимо?

— Це дуже скромне заохочення. В нього їх уже мішок. Скоро солитиме... Придумайте щось інше.

Коли повернулися на базу, замполіт викликав мене до себе. Для початку, щоб я не зазнавався, він пригадав усі мої прорахунки й огріхи по службі. Почавши за упокій, закінчив він свою промову за здравіе.

— А взагалі,— сказав,— якщо бути об'єктивним, то служиш ти непогано. Виходячи з такої оцінки твоєї службової діяльності, командування есмінця вирішило тебе заохотити. Подякою тебе не здивуєш. Ми краще повідомимо твоїй бабусі, що її онук відмінно служить, не з останніх у бойовій і політичній підготовці, а тому... А тому дай адресу! '

Адресу я дав. Все в мені співало, й від радості я допустив замполіта до своєї потаємної мрії:

— Мені б ось.., в аншютисти попасти!

А далі й почалося... Не чекав я від своєї бабусі такого!

На той час блокаду Ленінграда прорвали остаточно, і моя бабуся жила цілком нормально, чого й мені бажала... Приблизно через місяць після того, як послали їй листа

пабля викликає мене замполіт. Заходжу й бачу, що він ^змарнів. Злий, як чорт. У руці тримає відповідь, яку одержав від бабусі.

^ Читай,— говорять,— те, що я тут підкреслив.

Я прочитав явний донос моєї дорогої бабусі. Даремно, писав їй, Що в мене з рукою не все гаразд. Замполіт підкреслив її* слова: "...дивуюся, як він зміг обдурити вас? Апяїе ліва рука у мого внука покалічена, і скільки я писала, об Ішов до лікаря, та хіба він послухає! Йому б лише собак ганяти. Ви вже* там з ним суворіше, а що не так — намніть йому вуха, щоб себе пе забував і пам'ятав..."

_ Поясни, що це означає? — сказав замполіт.

Я мовчав.

— Іди за мною...

Іду в салон командира — як на шибеницю. Мозок свердлила лише одна думка: "Кінець... невже кінець? Провалюсь я з димом і кіптявою".

Справа давня, але я тоді з відчаю навіть пошкодував, що бабуся вижила в блокаду. Краще б я залишився круглим сиротою...

Командир есмінця глянув у лист бабусі й питаєі

— Так що в тебе з рукою?

Я витяг поперед себе обидві руки, показуючи їх.

— Нормально. Здійняли тут бучу...

— Стисни пальці,— паказали мені.

Права рука звела пальці в міцний кулак, а на лівій пальці не могли стиснутися, тільки скарлючилися. Командир навіть ахнув:

— Оце так номер! На боновому есмінці... Як же ти, мазурику, потрапив на флот? Давно це в тебе?

Тоді я заплакав. Ридма ридав. Плакати мені не заважали.

— А не болить?

Я хитнув головою, і сльози зірвалися з моїх щік:

— Нічого в мене —не болить... Це раніше боліло...

Мене примусили розповісти все, і я почав з того триклятого колеса в страшну ніч иа вологодській станції; я розповів їм про смерть матері иа архангельському вокзалі; сказав, що батько як у воду канув під Сталінградом, прислав лише один лист.

— Робіть, що завгодно! Тільки з флоту мене не виганяйте.

Командир відповів:

— Занадто довго тебе навчали, щоб тепер за борт зілхпути. Флот своїх людей цінить і не розбазарюється гтимп. К, в госпіталь, а ми тут подумаєм, що робити з тобою далі! ' * Очевидно, доки я йшов по палубі на корму, з салону встигли дзвякнути по телефону лікареві есмінця. Коли я спустився в лазарет, на мепе вже чекали лейтенант Епштейв і його вірний раб, сапітар Будкін — ненажера неймовірний його так і прозивали — крупоїд. Нашого лікаря вважали за великого дивака, з його слів ніколи не можна було зрозуміти — радіти тобі чи сумувати. Ось і зараз, побачивши мене, він вирячився, як лютий звір.

— О-о-о! Попався, симулянте? Ану — знімай штани! Будкін, у тебе різки готові?

— Так точно. Заздалегідь вимочив. Посолив. Все, як належить.

— Тоді починай з богом. Робота тобі знайома.

Якби мене тоді висікли й дали спокій, я б не заперечував. Але крупоїд зайшов ззаду і, ніби цвях у дошку ввігнав у мене величезний шприц. Я одразу перестав плакати.

— Єсть! — сказав Будкін, висмикуючи шприц, і неввічливо помазав мене нижче куприка чимсь дуже холодним і мокрим.

— Укольчик — до речі, щоб ти не ухилявся від геройської служби,— сказав Еішітейн,— Ти, Будкін, можеш бути вільний. А ми з тобою, нідкорюваче морів і океанів, оглянемо твою собачу лапу. Давай, показуй!

Спочатку він обстежив мепе всього, а потім узявся за руку. Крутив її і сяк, і так. Перегинав у кисті. Смикав за пальці.

— Покажи, як тебе вдарило тоді вагонним гаком? Я показав як. І куди вдарило. Він відповів на це:

— Везучий ти! — І сів до столу щось писати.— Приготуйся ходити в госпіталь на сеанси. Будемо лікувати. Травматична контрактура — ось що в тебе. Але це минеться, якщо не запускати. Завтра видам тобі гумовий м'ячик. Носи його в лівій кишені. Трапиться вільна хвилина, мни й мни його в пальцях, чави якнайсильніше. Зрозумів?

— А для чого?

— Треба тренувати пальці.

В л&зареті озвався телефон. Напевне, дзвонили з салону. З відповідей лікаря я туманію здогадався, що страшного поки що нічого нема.

— Іди туди, звідки прийшов,— лагідно сказав мені лейтенант.

У салоні, окрім командира й замполіта, я застав і татур-

мана.

Судячи в усього, вони говорили про мене. Командир

— Слухай-но! Ми ось тут поміркували разом і перекона-"т що стояти па маніпуляторах ти не можеш. Я розу-

* — тобі це образливо, але ти повинен зрозуміти й нас. стерповий ти для есмінця — ніщо. Ну, що ж! Я и сам це знав. Не образився. Комапдир трохи почекав і показав на штурмана:

Старший лейтенант Присяжвюк доповів нам, що ти пив гніздечко в гіропосту і ніяким газом звідти тебе пе ви-' —йти. Це що? Звичайна цікавість? Чи продумана любов знань?

— Я" люблю гірокомпаси, товаришу капітан третього

^^Така відповідь командирові, здається, сподобалася.

_ Любов — це чудово,— похвалив він мене, а потім звернувся до штурмана: — Дзвякніть у бе-пе-два... вам ближче.

Прйсяжнюк сказав у трубку телефону:

— Салон — гіропосту. Це ти, Лебедев? Зайди-ио швіщепь-ко сюди.

Я завмер, чекаючи. Завжди обожнював старшину Лебедева, але зараз від його слів залежало дуже багато що в моєму житті, яке тріпотіло, як пічкур на гарячій сковорідці. Легенько постукали в двері. ; — Заходьте.

Лебедев, як завжди, в чистій робі. Серйозний. Задумливі. Вез усмішки. Як він не був схожий на мічмана Сайгіна!

Командир показав йому на мене: ^ — Старшина, чи знайома вам ця світла особа?

Лебедев подивився так, неначе вперше мене побачив.

— Трохи знаю, товаришу капітан третього рангу.

— Гаразд. Що ви можете про нього сказати?

Я сподівався, що Лебедев вихлюпне посеред салону повний цебер усіляких похвал моєму розумові та благородству. Але старшина став висловлювати про мене — до того ж. у моїй присутності — жахлпві речі:

— Вітер ще в голові. Що йому подобається — слухає. А що не до душі — відвертається. Розхристаний. Курядов не може загнати р душову, щоб робу виправ. Виховання жахливе. Іванов восьмий рік служить, а юнга Огурцов грубить йому, як сам хоче. .

Я встояв під цим цебром. Командир, киваючи, слухав. Замполіт ходив з кутка в куток салону. Штурмап, зіщулившись, курив.

— Так,— сказав командир,— це нам зрозуміло.