Хлопчики з бантиками - Пікуль Валентин
Залізти в цей гамак з налуби ніяк пе міг. Залазив на ліжко з обіднього столу. Есмінець погойдувався біля пірса, погойдувався і я, лежачи на корковому матраці у своїй затишній колисці.
— Ну, як там тобі? — запитували матроси.— Напевне, приємно?
— Пречудово! Ніби на дачу приїхав...
Курядов як надстроковик лежав на ліжку з пружинного сіткою. Він сказав мепі:
— Дачники ми ляше на базі. А в поході — гірші від собак бродячих. Де притулишся — там і добре. По два тижні ватянки не скидаємо. Сигнальники навіть сплять у шапках. Дозволяється в поході тільки послабити ремінь. Це, братику, ти ще відчуєш!
Опівночі я разом зі своєю "дачею" обірвався з-під стелі, вдарившись потилицею об залізну палубу. Всі в кубрику прокинулись, увімкнули світло.
Сонні моряки галасували:
Що сталося? Ніби пряме попадання!
_ 4^ це юнга... відбомбився вдало. Ліжко звечора погано пришвартував, від хитавиці кінці ослабли і віддалися. Спімо, хлопці!
Але спати пе довелося. У відсік, пронизуючи команду тривогою, через динамік увірвався голос вахтового офіцера:
_ Корабель до походу та бою приготувати. Негайно.
Дзвінки, дзвінки, дзвінки... Дзвони гучного бою!
Гуркочуть трапи, вивергаючи через люки матроса за матросом.
Всюди на есмінці брязкають кришки горловин — іде задраювання.
Офіцерів не можна було впізнати. Вони скидалися на ведмедів, волохатих і гладких, у хутрових канадках з каптурами, па ногах—штормові чоботи, білі від засохлої солі, а мідні застібки на них — зелені від дії морської води на мідь.
Штурман перехопив мене па трапі:
— Послухай, юнго! Молодим притаманно сунути свого носа куди не треба. Попереджаю: в морі виправляти помилки нема коли, бо будь-яка з них закінчується... кепсько. Тримайся міцніше!
— Єсть — триматися міцніше!
— Добре, якщо зрозумів. Не намагайся пробігти під хвилею. І не такі орли, як ти, пропадали. З морем не жартують! А по верхній палубі пересувайся, наперед розрахувавши час проходження хвилі. Затям: тп — міноносний, а це дуже ризикована професія на флоті, де люди взагалі звикли ризикувати. Зрозуміло?
Я промерз до кісток, але все-таки не пішов з півбака, доки есмінець рухався з Ваєнги до виходу з Кольської затоки. Була глуха арктична ніч, але північне сяйво налахкотіло з усієї сили. В цьому фюєричиому світлі чергувалися всі барви веселки, фарбуючи похмурий світ з ніжно-зеленого в трагічно-бордовий. Назустріч нам, втомлено гарикаючи вихлопом, пройшли з океану три торпедних катери. Звідкись з берега мигнув їм сигнал виклику, і головний катер відстукав У відповідь свої короткі позивні.
Скелі одразу стали крутішими, вони ніби неохоче розступалися перед есмінцем, утворюючи кам'яний коридор.
і форштевень "Грізного" раптом підкинуло вгору, він заіскрився в сліпучому сяйві піни. Вода фосфорилася так силь^ по, що перемагала навіть морок ночі. Я подивився на скелі й обімлів. Гігантськими літерами на скелях були написаш білилами напутні слова Батьківщини, всім, хто виходив у море:
Північноморцю — пометися! Смерть німецьким окупантам!
Це була така наочна агітація, що проймала до самісіньких печінок. Політвідділ флоту знайшов найкраще місце для заклику до перемоги.
Але це було ще не все. Як виходили в океан, радисти ввімкнули по житлових відсіках трансляцію, і в кубрики полилася музика:
Прощайте, скалистії гори! На подвиг вітчизна гука. Пливем у відкритеє море — В похід, що за даллю чека...
Скільки вже разів я слух?в цю пісню, але вона ніколи ие справляла на мене такого враження, як зараз. Душа сповнилася особливою високою врочистістю.
А хвилі ї стогнуть, і цлачуть. Плюскочуть у борт корабля. Згубивсь у тумапі далекім Рибачий — Там наша ролима земля.
Я гляпув по лівому траверзу й у далекому тумані розгледів вузеньку смужку Рибачого. Цієї миті я прощався з рідною землею, яка дала мені життя, а Батьківщина прощалася зі мною, як зі своїм сином! Так! Все було так, як у пісні. Мені па очі навіть сльозн набігли.
Гойда корабель иа просторі, На хвилі крутій далина. То хвиля здійма нас у морі. То кине в безодню вона. Назад повернусь я не скоро...
І це правда. Ой, не скоро повернувсь я додому!
Мене в житті часто агітували — навіть тоді, коли агітувати й не треба було. Перший мій вихід в океан па есмінці раз і назавжди визначив мої переконання — кількома словами на скелях, піснею в корабельній трансляції...
Так я вийшов у океан — океан моєї юності!
Я попав на Північний флот у період, коли починали люти жорстокі передзимові бурі. "Тримайся міцніше!" — рконував я себе. Але як я не паказував собі триматися, "истачило мене ненадовго, і одразу ж за островом Кільдіним 3 подарував морю свою вечерю. Воно зжерло її, навіть не ЯоДЯкувавпш мепі, і стало чекати, коли я снідатиму. Це мене дуже засмутило, але я вирішив не здаватися і робив усе що належало юпзі!
Снідали рано, ще й шостої не було. Шматок хліба з маслом застрягав у горлі. Перший кубрик — аж у носі есмінця. Коли "Грізний" вибирався па гребінь хвилі — ще можна було терпіти, але коли він, дрібпо вібруючи, починав осідати в урвища хвиль,— отоді... Це була кільова хитавиця... Знавці стверджували, що до неї звикаєш, як до ліфта. Але
мені_не знавцю! — здавалося: до неї я ніколи не звикну.
Яе солодша й бортова, коли літаєш від рундука до рундука, думаючи лише про одне — за що б тут ухопитися?
На час походу столи з складеними ніжками пристібали до підволоки кубрика, і ми ходили під столами. Команда їла по кутках, сидячи па чому доведеться, а найчастіше — стоячи* Ті, хто сидить, шукають опорп, щоб пе впасти при крені. Ті, хто стоїть, хапаються за що трапиться, щоб утриматися на ногах. В одній руці кухоль, у другій — їн
