Хлопчики з бантиками - Пікуль Валентин
Хіба погано? Ну, пий швидше.
Я весь був ще вимазаний тавотом і відчував себе справжнім матросом. Переборовши страх, випив увесь фугас. Дрябін дав мені запити спирт водою з мішка, тягучою, як лікер, і солодкою.
— Майже як лимонад! — сказав я, віддихавшись.— Тільки не шипить!
— Про це не турбуйся,— відповів мені Дрябіи, міцно загвинчуючи пробку в мішку.— Давай до старшини, дихни на нього добряче — і шипіння тобі на цілий день забезпечене...
Коли я вибрався з відсіку, світ став для мене рожевим. Мені було весело, і матроси принюхалися до мене:
— От шмаркач! Встиг нализатися. Ми стільки років гримимо — й тверезі. А він перший день на есмінцях і вже нализався!
Я спустився в кубрик, поклав голову на свій речовий мішок і задрімав. Раптом чую, як від люка до палуби долинуло:
— Юнгу — до замполіта.
— Та він не може. П'янивГваляється...
З люка долинуло — у відповідь, зі свистом дудки:
— Замполіт уже знає. Хай плентається який є...
— Піду,— сказав я, підводячись з рундука.
У каюті замполіта стояв Дрябін, винувато звітував:
— Я ж не звір якийсь! Коли людина мені добро зробила, то я ж а нею не як-небудь, а по-людському. Чи не так?
— Могли б,— відповідав замполіт мінерові,— не панувати його спиртом, а висловити юнзі свою вдячність.
Дрябін навіть здивувався:
— Грішми я йому віддячу, чи що? Я ж не звір... людина! Росіянин... Правда ж? Ну, й налив йому. Ось стілечки. Як кіт наплакав. Як матрос матросу. А якщо він одразу ратиці відкинув, то чого ж тоді на флот подався? Сидів би вдома...
Після мінера замполіт уз'явся за мене. На папірці віп підрахував, скільки я, сучий син, з'їв і зносив за період службії, в яку суму обійшлися державі мої педагоги, і таке інше. Коли він закінчив фатальний підрахунок, я зрозумів, що мені до смерті не розрахуватися з боргами. Тут я не витримав і заплакав. Але замполіт був людиною з характером і сліз моїх витирати не став.
— А навіщо, ти гадаєш, тебе вчили? — говорив він.— Щоб ти, прийшовши на есмінці, казенний спирт хлебтав? Це обурливо, товаришу юнга... Як ти поводишся? Дай адресу
_ ка МЕ напишемо, що його син не виправдав довір'я ^^яїтятгини й комсомолу.
Бй ^ Нема в мене батька,— відповів я.— Загинув мій тато.
_ Тоді адресу матері.
— Мама на кладовищі... в Соломбалі! Замполіт відкинув олівець і порвав свої розрахунки.
— Послухай, друже! А хто ж у тебе є?
— Бабуся. Вона в Ленінграді...
— Ну, бабусю ми турбувати не будемо. Хай не сумує. А ти повинен служити так, щоб 'загладити свій вчинок... Усвідомив? .......
Офіцери не надали значення цій історії. Дрябша ж покарали. З тих часів збереглася в мене його фотокартка, яку він мені подарував, повернувшись з гауптвахти. "Моєму кращому другові на згадку про героїчні дні оборони Заполяр'я від підлого ворога!" — так написав він на картці. Дрябін був иайдосвідченіший мінер есмінця, і зараз його портрети можна бачити у монографіях з історії Півпічного флоту. Фотокореспондент зафіксував його на крилі торпедного апарата. Він був людина недалека, але мужня й добра... Наприкінці війни він осліп через випадкову аварію, і я під руку відводив його в Екіпаж на оформлення демобілізації. Прощаючись, він міцно обійняв мене и заплакав:
— А пам'ятаєш, Саво, як ми з тобою... Ох, і шипіли тоді на нас! Так-ак, був час — не повернеш. Дев'ять років життя — флотові! Всі дев'ять на есмінцях. Шматок великий, га?
Моя робота під час війни — скромна, але важлива. І я вже цілком свідомий розуміння своєї великої відповідальності. Що я зможу зробити для перемоги, я, звичайно, зроблю. Якщо судилося загинути, я загину. Так я вирішив одразу! Тому й ставлення моє до тієї ватянки, яку мені видали, було таким, яке, певно, відчували юиі лицарі, вперше одягаючи бойовий панцир для турніру. Мені видали теплу білизну, стьобані штани, чоботи для шторму й валянки для морозу. Одержав під розписку, як особливо цінне споридження, і "жабу" — рятувальний жилет, який надівався як парашут; з нагрудника стирчали гумові трубки з пробками для надування жилета повітрям. Нарешті, мене включили в бойовий розклад "Грізного". Кузбаським незмивним лаком на кишені моєї голландки відтиснули мій особистий бойовий номер з пяти цифр. З цим номером мені воювати. Якщо мене нри-е хвилею до берегів Батьківщини, цей номер розкаже, хто я такий, в якій БЧ служив, на якому посту бився з ворогом, теля чого за списками флоту легко встановити моє прізви-
ще. Бабусі напишуть: "З великим сумом повідомляємо, що юнга С. Огурцов поліг смертю хоробрих у боях..." Такий самий номер був пришитий і до кокона мого коркового ліжка, яке здатне тримати людину на воді більше двадцяти хвилин, якщо, звичайно, правильно його скласти й зв'язати міц-піпте...
Старпшна Курядов на мене навіть трохи образився: Огурцова з гіропоста хоч за вуха витягуй. Старшина Лебедев казав, виправдовуючись перед Курядовим:
~ Ну, що ти, Васю! Хлопчина ж цікавиться... Не проганяти ж мені його. Не просто дивиться, а розбирається...
Лебедев здавався мені дуже розумним. Погладжуючи свої пишпі вуса, він давав точну відповідь на будь-яке моє запитання. Гірокомпас у Школі Юнг стояв холодний і нерухомий. А тут його наповнювало тепло напруженої роботи, якою він жив, працюючи заради нашої перемоги. Велика рівниця! В русі я швидше зрозумів взаємозв'язок деталей, краще осмислив електросхему "аншютца". Я навіть здивувався, коли старшина Лебедев сказав мені, що до служби на флоті він був у Москві відомим кондитером — готував торти для дипломатичних прийомів у Кремлі. Від тортів до "аншютца" — віддаль чимала, і я пройнявся ще більшою повагою до старшини за його знання....
Штурман есмінця Присяжнюк, цей горбоносий чепурун, акуратний блондин літ тридцяти, час від часу кликав мене до себе. Давав почитати ПШС, влаштовував побіжне опитування з теорії. Увагою мене не обминали... Якось надвечір пазвали моє ім'я:
— Де тут юнга? Його "смерш" викликає...
Якщо бути щирим — у мене ослабли руки й ноги. І хоча запідозрити мене не було в чому, попередня зустріч з тим із спецвідділу на Соловках залипшла в душі неприємний слід. А тут ще й матроси насміхаються:
— Ага, попався! — кажуть мені.— Зараз тебе на півбак виведуть, до гюйс-штока прив'яжуть і тарахнуть з п'яти-дюймівки прямою наводкою... У нас зі шпигунами розмова коротка.
Я пішов до "смерша" в поганому настрої, ішов по червоних килимах, немов по болоту. 3. буфету долинав передзвін посуду — вістові готували офіцерам вечерю. В кают-компанії ввімкнули радіолу, і звідти зринала мелодія:
Відцвіли вже давно хризавтеми в саду...
Несміливо постунав я в двомісну каюту. "Смерш" був здоровило, під стелю зростом, у званні каштана другого ран-
^. А сам вій стояв переді мною в сорочці з засуканими Ьу'кавами — от-от зацідить у вухо! Однак зустрів він мене, ніби давнього друга.
. — А-а-а,— зрадів.— Заходь, заходь, юнго... Дай-но я подивлюся на тебе, на недоростка.— Взяв мене за підборіддя й подивився в очі: — Як живеш? — запитав коротко, але Ьуворо.
Ш — Дякую. Живу. Не вмираю. В ■— А що думаєш?
В ;— Про ЩО?
С — Взагалі... про життя, про війну...
і — Нічого не думаю,— ухилився я від прямої відповіді. І На це мені було заявлено з чарівливою щирістю:
— То ти, виходить, дурень? Як можна жити в такий час і нічого не думати? Вибач, шановний, але все-таки хоч інколи задумуйся,— попросив мене "смерш".— Жарти та сміх залишилися за бортом. Тут тобі не ансамбль пісні й танцю... Життя на "смінцях дуже серйозне. За кожну провину треба відповідати.
— Єсть,— сказав я, згадавши про триклятий спирт. Зовсім несподівано прозвучало запитання "смерша":
— Бабусі вже написав чи ще не зібрався?
— Збираюся.
— Напиши! — дружньо порадив мені "смерш".— Тільки пе лякай її зайвою романтикою. Тобі романтика, а бабці страх господній. Захочеш фотокартку їй вислати — вишли. Але сфотографуйся обов'язково без головного убору.
— А чому так? — запитав я. Стрічкою своєю я пишався й мені було б шкода, коли бабуся не дізналася б, що її онук став "грізним".
— На стрічці ж назва есміпця написана. Військову таємницю розголосиш. Я тобі по-дружньому раджу — на довбешку свою нічого не надівай...
Двомісна каюта, в якій жили "смерш" і парторг есмінця, нагадувала купе. Над одним ліжком розташувалося друге. М'яке світло. Електрогрілки. Шафа. Вмивальник.
— Я тебе покликав ось чого,— сказав капітан другого рангу.— Будеш у нашій каюті прибирати...
Я вже опанував собою, прогнав страх і зізнався капітану другого рангу, що спочатку боявся до нього йти. Розповів, як милили мені голову на Соловках. "Смерш" есмінця засміявся и без великої' поваги висловився про свого солове-цького колегу. Ввечері на другій палубі, де жили комендори, н спостерігав, як "смерш" забивав козла з матросами. А мічмап Холін, старшина мінно-торпедної команди, покрикував на нього, як на приятеля:
— Куди ти знову зі своїм дублем прешся? Я тобі шістку скинув, а ти знову з дублем... Кумекати треба!
"Смерть шпигунам" програв і за домовленістю поліз під стіл, ледь проштовхуючись між вузенькими ніжками а комендори при цьому били по столу кулаками, вигукуючи:
— Козел! Козел! Козел!..
Пізніше я в Курядова тихенько запитав:
— Цей "смерт", певно, за нами стежить?
З незворушністю справжнього помора старшина відповів:
— А як же інакше? Така в нього посада. За це він і гроші одержує. Ти ще до Ваєніи не доїхав, як вїп уже твою біографію вивчив і все твоє життя до деталей зпає...
— А які ж тут шпигутш? Кого вій ловити збирається?
— Тобі цього не зрозуміти... Он на "Розводящому" відкрили для ремонту кожухи турбін. Потім закрили. Механіку спало на думку: дай-но ще раз перевірю. Відкрили кожухи знову. А там, між лопатями, лежить гвинтик. Малесенькій";, як шпилька. Якби вони пустили пару з котлів на турбіни — все, ювелірної роботи лопаті иолетіли б до бісової матери Мабуть, знайшовся гад, який гвинтик туди підсунув. Розумно діяв. Якби не зняли вони кожух запово — есмінець до кінця війни к стояв би на причалі.
До кубрика зайшов після вахти сигнальник. Скинув кожух, сів на рундук, стяг із себе ватяні штани.
—■ Промерз до кісток! А машини в нас на підігрів ставлять.
— Якщо ставлять, значить, підемо,— озвався Курядов.
Відбій дали за годику до півночі. Вперше у житті (скільки було тоді для мене "вперше в житті"!) я прив'язував до підволока своє ліжко.
