Любий друг - Мопассан Гі де

А пан Вальтер знав, що згодом вони теж до нього ходитимуть, як і до його братів-євреїв, котрі так само забагатіли.

Передусім треба зібрати їх у домі, усіх отих титулованих злидарів, яких згадують у газетах; і вони прийдуть, щоб подивитись на людину, що за півтора місяця п’ятдесят мільйонів заробила; прийдуть побачити й полічити його гостей, прийдуть, бо він виявив смак та спритність, коли запросив полюбуватись у себе, іудея, на християнську картину.

Він мов казав їм: "Бачите, я заплатив п’ятдесят тисяч франків за картину Марковича "Христос, що йде по хвилях". І цей шедевр назавжди лишиться в мене, перед моїми очима, в домі єврея Вальтера".

У світі, в товаристві герцогинь та членів Жокей-клубу, багато говорили про це запрошення і нарешті вирішили, що воно ні до чого не зобов’язувало. Ходять же до пана Пті дивитись на акварелі, чому ж сюди не піти? Вальтери мають шедевр; одного вечора вони розчиняють двері, щоб усі могли на нього полюбуватись. Що кращого?

"Французьке життя" вже два тижні подавало щодня якусь замітку про вечірку й силкувалось розпалити громадську цікавість.

Дю Руа казився з патронової перемоги.

Він уважав себе за багатія з п’ятьма сотнями тисяч, справленими з дружини, а тепер мав себе за бідака, жалюгідного бідака, порівнюючи свій нікчемний статок з дощем мільйонів, який пройшов повз нього стороною.

Заздрий гнів більшав щодня. Він лютував на всіх — на Вальтера, в якого перестав бувати, на свою дружину, що, повіривши Лярошеві, відрадила йому купувати марокканські папери, а найбільше лютував на міністра, що обморочив його, що використав його, хоч двічі на тиждень у нього вдома обідав. Жорж був йому за секретаря, за кур’єра, за писаря, і, коли писав з його голосу, йому божевільно хотілось задушити цього переможного фертика. Як міністр, Ларош нічим особливим не визначався і, щоб зберегти свій портфель, ретельно приховував, що портфель той золотом набитий. Та Дю Руа почував те золото в гордовитішій мові вискочня-адвоката, в його недбайливіших рухах, у його сміливіших твердженнях та цілковитій самопевності.

Тепер Лярош панував у домі Дю Руа, заступивши місце й дні графа де Водрека, й так розмовляв із прислугою, ніби був тут другим господарем.

Жорж терпів його, але дрижав з люті, як той собака, що хоче, тільки не зважується вкусити. Але часто був різкий і грубий з Мадленою, що знизувала плечима й ставилась до нього, як до невихованої дитини. Вона тільки дивувалась, що настрій у нього завжди лихий, і казала:

— Не розумію тебе. Весь час ти невдоволений. А становище твоє чудове.

Він одвертався й нічого не відповідав.

Спочатку він заявив, що на вечір до патрона не піде й що ноги його більше не буде в цього жидюги.

Пані Вальтер уже два місяці писала до нього щодня, благала його прийти, призначити їй побачення, де він схоче, щоб віддати йому сімдесят тисяч франків, що для нього заробила.

Він не відповідав і кидав у вогонь ці розпачливі листи. Не то, щоб він від своєї пайки відмовлявся, але хотів дошкулити їй, принизити її зневагою, топтати її ногами. Занадто багата вона була! Він хотів показати себе гордим.

У день огляду картини Мадлена почала доводити йому, що він зробить велику помилку, якщо не прийде до Вальтерів.

— Дай мені спокій, — муркнув Дю Руа. — Я лишаюсь вдома.

Потім, по обіді, зненацька заявив:

— Все-таки краще буде цю панщину відбути. Одягайся.

Вона цього й чекала.

— Я зберуся за чверть години, — сказала вона.

Він бурчав, коли одягався, та й по дорозі все свою жовч виливав.

На парадному ґанку карлсбурзького палацу горіли по кутках чотири електричні кулі, що нагадували маленькі синясті місяці. Сходи було застелено розкішним килимом, і на кожній приступці стояло по лакею, нерухомих, як статуї. Дю Руа прошепотів:

— Туману в очі пускають.

Він знизував плечима, а серце його гнітилось від заздрощів.

Дружина сказала йому:

— Мовчи, та й сам такого добудь.

Вони ввійшли й віддали важкий верхній одяг лакеям, що до них підбігли.

Кілька жінок зі своїми чоловіками теж скидали свої шуби. Вони перешіптувались:

— Як чудово! Яка розкіш!

Величезний передпокій був оббитий шпалерами, де змальовано пригоду Марса та Венери. Праворуч і ліворуч здіймались крила монументальних сходів, з’єднуючись на другому поверсі. Поруччя було з кутого заліза чудової роботи, і старовинна, потьмяніла позолота його блідо відсвічувала на червоних мармурових приступках.

На вході до віталень дві дівчинки — одна в рожевому, друга в блакитному вбранні — роздавали дамам букети. Це всім сподобалось.

У вітальнях уже зібралось народу.

Жінки були здебільшого у закритих сукнях, бажаючи підкреслити, що прийшли вони сюди, як і на кожну приватну виставку. А в тих, що збирались на бал зостатись, руки й шия були оголені.

Пані Вальтер стояла серед гурту приятельок у другій кімнаті й віталась з одвідувачами. Багато хто зовсім її не знав і походжав, мов у музеї, не зважаючи на господарів дому.

Коли побачила Дю Руа, вона перемінилась на виду й трохи не кинулась йому назустріч. Але спинилась, чекаючи. Він церемонно вклонився, а Мадлена тим часом ущедряла її ніжностями та компліментами. Тоді Дю Руа покинув дружину коло патронеси, а сам повіявся в юрбу, щоб послухати всякого лихомовства, що, певна річ, тут говоритиметься.

Одна по одній ішло п’ять віталень, оббитих коштовними матеріями, італійськими вишивками та східними килимами різних відтінків і стилю, а на стінах у них висіли картини старовинних майстрів. Найбільше любувались на маленьку кімнату в стилі Луї XVI — щось ніби будуар, прибраний у блакитний шовк з рожевими букетами. Низькі меблі з позолоченого дерева, тією самою тканиною оббиті, були надзвичайно витворні.

Жорж пізнавав знаменитостей: герцогиню де Терасін, графа й графиню де Равенель, генерала принца д’Андремона, прекрасну маркізу де Дюн і всіх постійних одвідувачів театральних прем’єр.

Хтось узяв його за руку, і молодий, щасливий голос шепнув йому на вухо:

— А, ось і ви нарешті, недобрий Любий друже! Чому ви до нас не ходите?

З-під кучерявої хмарки русявого волосся Сюзанни Вальтер на нього дивились емалеві очі.

Він зрадів, побачивши її, і щиро потиснув їй руку. Потім перепросив:

— Я не міг. Така сила роботи була оці два місяці, що я нікуди не ходив.

Вона поважно промовила:

— Недобре, друже, дуже недобре. Ви нас дуже засмучуєте, бо ми з мамою вас божествимо. А я просто не можу без вас жити. Коли вас немає, мене смертна нудьга бере. Бачите, я вам одверто кажу, щоб надалі ви вже так не зникали. Дайте руку, я вам сама покажу "Ісуса на хвилях", це аж туди, за оранжереєю. Тато повісив її там, щоб по дорозі до неї гості оглянули все помешкання. Аж дивно, як тато пишається своїм палацом.

Вони тихо йшли в юрбі. Всі озирались на цього вродливого хлопця та чарівну ляльку. Один відомий маляр сказав:

— Ось де гарна пара! Аж дивитись любо!

Жорж думав: "Якби я спритний був, то ось із ким мав би одружитись. А це було можливо. Як я про це не подумав? Як допустив іншу взяти? От божевілля! Завжди зопалу робиш, ніколи добре не розміркуєш".

І заздрощі, гіркі заздрощі сочились йому в душу крапля по краплі, мов жовч, псуючи йому всі радощі й спотворюючи життя.

Сюзанна сказала:

— О, приходьте частіш, Любий друже, тепер ми погуляємо, коли тато забагатів. Пустуватимемо, як божевільні.

Він відповів, гадаючи весь час про своє:

— О, тепер ви заміж вийдете. Поберетесь із якимсь вродливим, трохи зубожілим принцом, і ніколи вже ми не побачимось.

Вона щиро скрикнула:

— О ні, не так швидко, я хочу, щоб хтось мені сподобався, щоб дуже мені сподобався, щоб зовсім сподобався. Багатства в мене стане на двох.

Він глузливо й гордовито посміхався і почав називати їй людей, що повз них проходили, дуже родовитих людей, які продали свої заржавілі титули дочкам фінансистів, таким, як Сюзанна, й жили тепер вкупі чи нарізно зі своїми жінками, але вільно, безпутно, в славі та в шанобі. Він закінчив:

— Од сили через півроку й ви візьметесь на цей гачок. Будете пані маркіза, пані герцогиня або пані принцеса й дуже згорда на мене поглядатимете.

Вона обурилась, ударила його віялом по руці й заприсягнулась, що віддасться заміж тільки з кохання.

Він засміявся:

— Побачимо, ви занадто багата.

Вона відказала:

— Та й ви теж, ви спадщину відібрали.

Він з жалем зітхнув:

— Шкода й мови. Якихось двадцять тисяч ренти. На наш час це дрібнички.

— Але ж і дружина ваша дістала.

— Так. Мільйон на двох. Сорок тисяч прибутку. Навіть карети з цим не можна держати.

Вони прийшли в останню вітальню, і перед ними розкрилась оранжерея, розлогий зимовий сад з високими тропічними деревами, що під покривом їх купами росли рідкісні квітки. Під цим темним зелом, де срібною хвилею лилося світло, почувалась тепла свіжість вогкої землі й важкий аромат рослин. У цих солодких і чарівних пахощах було щось млосне, збудне, штучне й нездорове. На доріжці, облямованій густим чагарником, лежали подібні на мох килими. Раптом Дю Руа побачив ліворуч під широким верховіттям пальм величезний басейн з білого мармуру, де й скупатись можна було б, а по краях — чотирьох фаянсових лебедів, що спускали воду з піврозтулених дзьобів.

У басейні, посипаному золотим піском, плавало кілька величезних риб — чудернацькі китайські страхіття з банькуватими очима та синіми окрайками на лусці, щось ніби водяні мандарини, що нагадували штудерне китайське вишивання: одні з них блукали в воді, а інші ніби зависли над золотавим дном.

Журналіст схвильовано спинився. Він думав: "Ось, ось де розкіш. Ось як треба жити. Інші цього дійшли. Чому ж мені не добитись?" Він думав про способи, не міг їх зразу добрати й лютував на свою безсилість.

Компаньйонка його трохи замислено мовчала. Він глянув на неї скоса й ще раз подумав: "А досить було б, проте, з цією живою маріонеткою одружитись".

Але Сюзанна зненацька мов прокинулась.

— Увага, — мовила вона.

Вони пройшли між юрбою, що заступала їм дорогу, й зразу звернули праворуч.

Серед зарослів дивовижних рослин, що сягали в повітря тремтячим листом, мов тонкими пальцями розтуленої руки, на хвилях нерухомо стояла людина.

Враження було надзвичайне. Картина, якої краї ховались під рухливим зелом, здавалась чорним отвором у фантастичну й захватну далечінь.

Треба було добре придивитись, щоб зрозуміти.