Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Уля почула навіть музику вальсу, виконувану духовим оркестром, і це видиво раптом боляче й солодко пройняло серце Улі, як видиво щастя.
Дівчина кружляла на сцені й співала, кружляла в залі й співала, вона кружляла до ранку з усіма без розбору, вона ніколи не стомлювалась і нікому не відмовляла покружляти з нею, і її голубі очі, її дрібні рівні білі зуби блищали від щастя. Коли це було? Це було, мабуть, перед війною, це було в тому житті, це було вві сні.
Уля не знала прізвища цієї дівчини, всі звали її Люба, а ще частіше — Любка. Так, це була Любка, "Любка-арти-стка", як іноді називали її хлопчаки.
Найдивніше було те, що Любка стояла за хвірткою серед кущів бузку зовсім спокійна й одягнена так, немовби вона збиралася йти до клубу. її рожеве личко, яке вона завжди ховала від сонця, та акуратно підкучерявлене й укладене валом золотаве волосся, маленькі, ніби виточені з слонової кістки руки з блискучими нігтиками, наче вона щойно зробила манікюр, і маленькі стрункі й тілисті ноженята, взуті в кремові туфельки на високих каблуках,— усе це було таке, наче Любка ось зараз вийде на сцену й почне кружляти й співати.
Але ще більше вразив Улю той незвичайний задерикуватий і разом з тим дуже простодушний і розумний вираз, який був у її рожевому, з кирпатеньким носиком обличчі, в повних губах трохи великого для її обличчя нарум'яненого рота, а головне — в цих примружених голубих, напродиво жвавих очах.
Вона, як до чогось цілком природного, поставилась до того, що Уля мало не виламала перед нею хвіртку, і, не глянувши на Улю, далі спокійно й зухвало дивилась на все, що робилось на вулиці, і кричала чортзна-що:
— Балда! Ти навіщо ж людей душиш?.. Видно, сильно в тебе ослабла гайка, коли ти людей не можеш переждати! Куди? Куди?.. Ах ти, балда — новий рік! — задерши посика й поблискуючи голубими в пухнастих віях очима, кричала вона водієві вантажної машини. Водій саме для того, щоб люди схлинули, зупинив машину напроти хвіртки.
На машині було повно майна міліції під охороною кількох міліціонерів.
— Оп вас скільки поналазило, блюстителі! — зрадівши з цього нового приводу, закричала Любка.— Нема того, щоб народ заспокоїти, самі — фіть!..— І вона зробила неповторний рух своєю маленькою ручкою й свиснула, як хлопчисько.
— І чого дзвонить, дурна! — ображений цією явною несправедливістю, огризнувся з машини міліцейський начальник, сержант.
Але, видно, він зробив це на лихо собі.
— А, товариш Драпкін! — привітала його Любка.— Звідки це ти взявся, червоний витязю?
— Замовкнеш ти чи ні?..— визвірився раптом "червоний витязь", вдавши, ніби хоче вистрибнути.
— Та не вистрибнеш, побоїшся відстати! — не підносячи голосу й нітрохи не сердячись, сказала Любка.— Щасливої дороги, товаришу Драпкін! — І вона м'яким недбалим рухом маленької руки напутила міліцейського начальника, який аж почервонів од люті, але й справді так і не вистрибнув з машини, що вже рушила.
Стороння людина, чуючи такі її висловлювання, при такім її вигляді і при тому, що вона спокійно лишалась па місці, коли все довкола тікало, могла б подумати, що це найлютіша "контра", яка дожидає німців і кепкує з нещастя радянських людей, коли б не цей простодушний дитячий вираз її голубих очей та коли б її репліки не були спрямовані переважно до тих людей, які їх насправді заслужили.
— Гей, ти, в капелюсі! Дивись-но, скільки на жінку навалив, а сам порожній ідеш! — кричала вона.— Жінка в тебе он яка маленька. А ще капелюх надів!.. Горе мені з тобою!..
— Ти чого це, бабусю, нищечком колгоспні огірки їси? — кричала вона до старої на возі.— Думаєш, Радянська влада відходить, то вже тобі й одвіту держати нема перед ким? А бог на небі? Він, думаєш, не бачить? Він усе бачить!..
Ніхто на її репліки не звертав уваги, і вона цього не могла не помітити,— схоже було, що вона відновлює справедливість для власної розваги. її безстрашність і спокій так сподобались Улі, що Уля відчула вмить довіру до цієї дівчини й звернулась просто до неї:
— Любо, я комсомолка з Первомайки, Уляна Громова. Скажи мені, з чого це все почалося?
— Звичайно...— охоче відповіла Любка, приязно звернувши голубі сяючі й зухвалі очі на Улю.— Наші залишили Ворошиловград, залишили ще на світанку. Був наказ евакуюватись негайно всім організаціям...
— А райком комсомолу? — збентежено спитала Уля.
— Ти чого ото, облізлий, дівчинку б'єш? У, злидень! От вийду, всиплю тобі! — тоненьким голоском зарепетувала Любка до якогось хлопчиська в юрбі.— Райком комсомолу? — перепитала вона.— Райком комсомолу, він, як і слід, в авангарді, він іще на світанку виїхав... Ну чого ти, дівчино, очі вирячила? — сердито сказала вона Улі. Але раптом глянула на Улю і, зрозумівши, що діялось у тої в душі, усміхнулась: — Я шутю, шутю... Ясно, звеліли йому, от він і виїхав, не втік. Розумієш?
— А як же ми? — зненацька сповнюючись уся мстивим почуттям, гнівно спитала Уля.
— А ти, значить, теж виїзди. Команду таку ще зранку дали. Де ж ти була зранку?
— А ти? — просто в вічі спитала Уля.
— Я?..— Любка помовчала, і розумне обличчя її раптом набрало стороннього, байдужого виразу.— А я ще подивлюся,— сказала вона уникливо.
— А ти хіба не комсомолка? — наполегливо допитувалась Уля, і її великі чорні очі з сильним і гнівним виразом на мить зустрілися з примруженими, настороженими очима Любки.
— Ні,— сказала Любка, трохи стиснувши губи, й одвернулась.— Татку! — скрикнула вона і, одчинивши хвіртку, побігла на своїх високих каблуках назустріч групі людей, які, помітно вирізняючись серед юрби, що злякано й з якоюсь несподіваною пошаною розступалась перед ними, йшли сюди, до цього дому.
Попереду йшли директор шахти № 1-біс Валько, кремезний, голений чоловік років п'ятдесяти, в піджаку й чоботях, з обличчям похмурим і чорним, як у цигана, та відомий усьому місту знатний вибійник тої ж шахти Григорій Ілліч Шевцов. За ними йшли ще кілька шахтарів і двоє військових. А позаду, на відстані, сунула збірна, з різних людей, юрба цікавих: навіть у найнезвичайніші й найтяжчі моменти життя серед людей знаходяться просто цікаві.
Григорій Ілліч та інші шахтарі були в спецівках, з відкинутими башликами. їхня одежа, обличчя, руки були перемазані вугіллям. Один через плече ніс важкий моток електричного кабеля, другий — ящик з інструментами, а в руках у Шевцова був якийсь дивовижний металевий апарат з кінцями оголеного дроту, що стирчали з нього.
Вони йшли мовчки і немов боялись зустрітися очима з ким-небудь з натовпу і один з одним. Піт, лишаючи борозни, котився по їхніх вимазаних вугіллям обличчях. І обличчя в них були такі змучені, немов ці люди несли на собі надмірний тягар.
І Уля раптом зрозуміла, чому всі на вулиці заздалегідь злякано розступались,— вся дорога була перед ними вільна. Це були люди, які власними руками висадили в повітря шахту № 1-біс — гордість Донецького басейну.
Любка підбігла до Григорія Ілліча, взяла його за темну жилаву руку своєю маленькою білою ручкою, яку він зразу міцно стис, і пішла поряд з ним.
Тим часом шахтарі на чолі з директором шахти Вальком та Шевцовим підійшли до хвіртки і з явною полегкістю скинули через парканчик у палісадник, просто на квіти, речі, які вони несли,— моток кабеля, ящик з інструментами і цей чудний металевий апарат. І стало ясно, що всі ці квіти, посаджені з такою любов'ю, як і все те життя, при якому можливі були й ці квіти й багато чого іншого,— все це вже скінчилось.
Люди скинули все те і трохи постояли, не дивлячись один на одного, в якомусь збентеженні.
— Ну що ж, Григорію Іллічу, збирайся швидше, машина готова, людей ось посаджу і всім гамузом по тебе,— сказав Валько, не зводячи на Шевцова очей з-під широких брів, що зрослись, як у цигана.
І він у супроводі шахтарів та військових пішов далі вулицею.
Біля хвіртки лишились Григорій Ілліч з Любкою, яку віп ще тримав за руку, і старий шахтар з прокуреними до жовтизни, рідкими, наче вискубаними вусами й борідкою, вкрай висхлий і цибатий. І Уля, на яку вони не звертали уваги, теж стояла поряд, начебто з'ясувати, що її мучило, вона могла тільки тут.
— Любов Григорівно, кому сказано? — сердито мовив
Григорій Ілліч, поглянувши на дівчину, не випускаючи, проте, її руки.
— Сказала, не поїду,— похмуро озвалась Любка.
— Не дурій, не дурій,— помітно хвилюючись, тихо сказав Григорій Ілліч.— Як можеш ти не їхати? Комсомолка...
Любка, спалахнувши, підвела очі на Улю, але в лиці її зразу виник непокірливий, навіть зухвалий вираз.
— Комсомолка без року тиждень,— сказала вона, стуливши губи.— Кому я що зробила? І мені теж нічого не зроблять... Мені матір жалко,— додала вона тихо.
"Зреклась комсомолу!" — раптом подумала з жахом Уля. Але в ту ж мить думка про власну матір жаром запекла в грудях її.
— Ну, Григорію Іллічу,— таким страшним низьким голосом, що дивно було, як він виходить з такого висхлого тіла, сказав старий,— настала пора розлучатись... Прощай...— І він прямо подивився в обличчя Григорієві Іллічу, що стояв перед ним, схиливши голову.
Григорій Ілліч мовчки стягнув кепку з голови. У нього було світло-русяве волосся й худе, з глибокими подовжніми борознами обличчя літнього російського робітника, з голубими очима. Хоч він був уже й не молодий і одягнений був у цю незграбну спецівку, і обличчя та руки його були у вугіллі, почувалося, що він статурний, і міцний, і красивий старовинною російською красою.
— А може, наважишся з нами? Га? Кіндратовичу? — спитав він, не дивлячись на старого й помітно конфузячись.
— Куди ж нам із старою? Нехай уже нас наші діти з Червоною Армією визволяють.
— А старший твій що ж? — спитав Григорій Ілліч.
— Старший? Про нього що ж і говорити,— похмуро мовив старий і махнув рукою з таким виразом, ніби хотів сказати: "Ти ж і сам знаєш мою ганьбу, навіщо ж питаєш?" — Прощай, Григорію Іллічу,— печально сказав він і простяг Шевцову висхлу кощаву руку.
Григорій Ілліч подав свою. Але, видно, щось вони ще не договорили і, тримаючи один одного за руку, ще трохи постояли.
— Так... що ж... Моя стара і, бач, дочка теж лишаються,— поволі говорив Григорій Ілліч. Голос йому раптом урвався.— Як це ми її, Кіндратовичу?.. Га?.. Красуню нашу... Всієї, можна сказати, країни годувальницю...
