Молода гвардія - Фадєєв Олександр

Дрібні шахти належали різним хазяям, але за старою пам'яттю всю копальню називали — рудник Сорокіп.

Шахтарі, вихідці з центральних російських губерній та з усієї України, селились по хуторах у козаків, ріднилися з ними, та й самі козаки вже працювали на шахтах. Сім'ї розростались, ділились, будувалися поряд.

Закладались нові шахти — за довгим пагорбом, по якому пролягає тепер ворошиловградське шосе, і далі, за балкою, що поділяє тепер місто Краснодон на дві нерівні частини. Ці нові шахти належали самотньому поміщикові Ярмапкіну, або "скаженому панові", тому й виселок, що виник довкола шахт, попервах називався просто виселок Ярманкін, або Скажений. Дім самого "скаженого пана" — мурований сірий одноповерховий будинок, в одній половині якого був зимовий сад з дивовижними рослинами та заморськими птицями,— о тій порі стояв самотньо на високім пагорбі, за балкою, відкритий усім вітрам, і його теж називали "скаженим".

Уже за Радянської влади, в роки першої та другої п'ятирічок, у цім районі закладено нові шахти, і центр рудника Сорокіна перемістився в цей бік, забудувався стандартними будиночками, великими будівлями установ, лікарень, шкіл, клубів. На горбі, поруч із домом "скаженого пана", виросла гарна, з крилами, будівля районного виконкому. А в самому домі "скаженого пана" розташувалась проектна контора тресту "Краснодонвугілля", службовці якої вже й забули, що ото за дім такий, де вони перебувають третину свого життя.

Отак ось рудник Сорокін став городом Краснодоном.

Уля, її подруги й товариші по школі росли разом із своїм містом. Зовсім іще маленькими школярками та школяриками в свято деревосадіння вони садили дерева й кущі на захаращеному купами сміття й зарослому лопухами пустирі, одведеному міською Радою під парк. Думка про те, що тут повинен бути парк, виникла в старих комсомольців — тих іще поколінь, що пам'ятали "скаженого пана", виселок Ярманкін, першу німецьку окупацію та громадянську війну. Деякі з них і тепер працювали в Краснодоні, в декого вже й сивипа посріблила волосся чи козацькі будьоннівські вуса — але здебільшого життя розкидало їх по всій нашій землі, а дехто пішов високо вгору. А керував тим садінням дерев садївник Данилович, він і тоді вже був старий. Але й тепер він був у парку старшим садівником, хоч і став уже зовсім похилим.

І от він розрісся, цей парк, улюблене місце відпочинку дорослих, хоч для молоді він був навіть не місцем, а самим життям у пору юного її цвітіння, він ріс разом з ними, вія був молодий, як вони, але його зелені крони вже шуміли од вітру і в сонячні дні там уже тінився холодок і можна було знайти затишні таємничі куточки, а вночі, проти місяця, він був прекрасний, а в дощовиті осінні ночі, коли опадало жовте мокре листя, кружляючи та шарудячи в темряві, там бувало навіть страшнувато, в тому парку.

Так росла молодь, разом із своїм парком, разом із своїм городом і по-своєму хрестила його райони, слобідки, вулиці.

Набудують нових бараків,— це місце так і назвуть — Нові бараки. Уже й бараків ніяких нема, вже й кам'яниці довкола, але назва переживає те, що її породило. Досі є околиця Голуб'ятники. Колись це були три дерев'яні хижки на відшибі, де хлопчаки водили голубів,— тепер і там стан-

дартні будинки. Чуриліне — це й зовсім був один будиночок, де жив шахтар Чурилін. Сіняки — там був раніше сінний двір. Дерев'яна — це зовсім окрема вулиця за переїздом, за парканом, вона так і лишилась окремою від усього місто, а будиночки зостались ті самі, дерев'яні. Там живе дівчина Валя Борц, з темно-сірими очима та русявими золотавими косами, самолюбива дівчина, не старша сімнадцяти літ. Кам'яна —• це вулиця перших стандартних кам'яних будинків. Тепер таких домів багато, але тільки одну цю вулицю звуть Кам'яною: вона була першою. А Восьмидомики — це вже цілий район, кілька вулиць на тому місці, де стояло всього вісім стандартних будиночків.

З усіх кінців землі нашої сходяться люди в Донбас. І перше питання: де жити? Китаєць Лі Фан-ча зліпив собі на пустирі житло з глини та соломи, а потім став ліпити кімнатки одну до одної, як стільники, й здавати пожильцям, поки прийшлі не зрозуміли, що не варт наймати кімнатки в Лі Фан-чі, коли можна зліпити свої. Так утворився широкий район мазанок, що тулились одна до одної,— цей район назвали "Шанхаєм". Потім такі самі хатинки-стільники виникли вздовж усієї балки, яка розділяє місто, і на пустирях довкола міста, і ці гнізда мазанок стали називати "іпап-хайчиками".

Відколи пущено найбільшу в районі шахту № 1-біс, закладену саме поміж хутором Сорокіним і колишнім висілком Ярманкіним, місто Краснодон розрослось до хутора Соро-кіна й сливе злилося з ним. Так хутір Сорокін, котрий давно вже зрісся з сусідніми дрібнішими хуторами, став селищем Первомайським — одним з районів міста.

Од районів інших відрізняло його тільки те, що тут більшість житлових будиночків зосталась від колишніх козачих хуторів,— це були власні будинки, кожен на свій кшталт, і жило тут, як і перше, багато козаків, що не на шахтах працювали, а в степу, сіяли хліб і об'єдналися в кілька колгоспів.

Хата батьків Улі Громової стояла в низині, на далекій околиці селища,— колись це був хутір Гаврилів, і ця хата — старою козачою хатою.

Матвій Максимович Громов, родом українець, з Полтавської губернії, з малих літ ходив з батьком на заробітки в Юзівку. Був він ставний, гарний, дужий та відважний парубок з русявими кучерями, що завивалися внизу, зажив слави як силач-вибійник, і його любили дівчата. І не було нічого дивного в тому, що, потрапивши до цих країв на заробітки в ті, вдавалося Улі, біблійні часи, коли тут відкрились перші невеличкі шахти, він зачарував Мотрону Саве-

2 5—285

33

лівну, котра була тоді ще маленькою чорноокою козачкою Мотрунею з хутора Гаврилова.

В російсько японську війну він служив у 8-му Московському гренадерському полку, шість разів його поранили, двічі тяжко, він мав багато нагород і останню — за врятування прапора свого гренадерського полку — святого Георгія.

З тої пори здоров'я його погіршало. Який час він іще працював на невеликих шахтах, а потім став служити при шахті за кучера, та ось так і осів тут, на хуторі Гавриловім, після бурлацького свого життя, в будиночку, що дістався Мотруні в придане.

Тільки Уля взялася за хвіртку рідної оселі, сили покинули її. Уля матір та батька любила і, як це буває в юності, не те що не думала, а не могла уявити, що настане хвилина життя, коли доведеться самостійно давати раду своїй долі десь окремо від сім'ї. І от ця хвилина настала.

Уля знала, що її мати й батько аж надто приторочені до своєї хати й надто старі та хворі, щоб кудись рушити з дому. Син пішов до армії, а Уля була дівчина ще без визначеного шляху в житті, людина без посади, і не могла взяти їх на своє утримання. А в другої дочки, набагато старшої за Улю, одруженої з працівником шахтоуправління, чоловіком уже літнім, що жив у їхній сім'ї,— у цієї старшої дочки були свої діти, і вона теж не зважувалась іти з дому. І всі вони вже давно вирішили: хоч би там що сталось, нікуди не йти з рідного гнізда.

Сама тільки Уля до цієї крайньої хвилини не мала ні ясного плану, ні твердої мети в душі своїй. їй усе здавалося, що нею мають керувати інші. То їй хотілось в армію, обов'язково в авіацію, і вона писала листи братові, технікові однієї з авіаційних частин, чи він їй не допоможе вступити до льотної школи. Іноді їй здавалося, що найпростіше — піти б на курси медичних сестер, як зробили декотрі з крас-нодонських дівчат,— таким чином вона могла б хутко потрапити в діючу армію. То їй не давала спокою таємна мрія піти в партизанське підпілля, в місця, зайняті ворогом. То раптом її охоплювала така жадоба вчитися, вчитись далі! Адже війна не вічна, коли скінчиться, треба буде жити, працювати, і які потрібні будуть люди, котрі знають діло,— адже вона швидко може стати інженером або вчителем. Але так ніхто й не розпорядився її долею, і от пора настала, коли дівчина вже мусить відчинити хвіртку і...

Тут лише вона відчула, як страшно може обернутися життя. Вона має покинути матір, батька ворогові на поталу й сама ринути в цей невідомий і страшний світ злигоднів,

поневірянь, боротьби... Вона відчула таку слабкість у колінах, що мало не сіла на землю. Ах, якби вона могла залізти зараз в оцю обжиту хатку, віконниці позачиняти, впасти на свою дівочу постіль і лежати собі тихо-тихо й нічого не вирішувати. Кому яке діло до чорнявенької дівчинки Улі! Ось так залізти в постіль, підібгати ноги й ждати між близькими людьми, які люблять тебе,— і хай буде, що буде... Та й що там буде, та й коли воно буде, та й чи довго ж воно буде? А може, це не так уже й страшно?

Але в ту ж мить вона здригнулась від приниження своєї гордості, приниження від самої тільки змоги припустити такий вихід. Та не було вже й часу вибирати: їй назустріч бігла мати. Яка сила підвела її з постелі? За матір'ю йшли батько, сестра, чоловік сестрин, бігла дітвора. Печать незвичайного хвилювання лежала на всіх обличчях, а маленький небіж плакав.

—— Куди ж ти поділась, доню моя? Тебе від самого світанку знайти не можуть. Біжи мерщій до Анатолія, якщо він іще не виїхав, біжи, доню! — казала мати, і сльози, яких вона й не пробувала витерти, котились по її засмаглих, блідих, зморшкуватих щоках.

Мати її все ще була чорнява, хоч і стара, і вже гнулась до землі. Вона була чорнява, і чорні очі сяяли прегарно, мов у крупної дикої птиці, хоч сама вона була маленька. І вдачу мала сильну та розумну,— дочки й старий Матвій Максимович слухались її. Але ось настала мить, коли дочка сама повинна була вирішити за себе, і сили матері надломились.

— Хто шукав? Анатолій? — швидко спитала Уля.

— Та з райкому шукали,— стоячи позаду матері й важко опустивши руки, казав батько.

Який він уже був старий! Спереду він майже зовсім облисів, тільки на потилиці й на скронях іще лишилися сліди колишніх кучерів, вони все ще брались кільцями, але в гренадерських рудуватих вусах його вже яскріло стільки сивини, і на лиці щетина вже посивіла, та й ніс був зовсім сизий, а цегляного кольору обличчя його, обличчя солдата, було все в зморшках.

— Біжи, біжи, доню! — повторювала мати.— Підожди, я Анатолія гукну! — І вона, маленька, стара, побігла поміж грядками до сусідів Попових, син яких, Анатолій, разом з Улею закінчив цього року первомайську школу.

— Та лягайте ж ви, мамо, я сама!

Уля кинулась за матір'ю, але та вже поспішала вишняком униз, і вони побігли разом, стара й молода.

Садиби Громових та Попових межували садами, що

2*

35

положисто спускалися в пересохлу балочку, по самому дну якої пролягала межа — тин.