Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Школярі зовсім були приготувались до евакуації в Саратовську область разом із своєю школою, але евакуацію одмінили. Німців затримали далеко перед Ворошиловградом, Ростов-на-Дону в німців одбили, а взимку німці зазнали поразки під Москвою, почався наступ Червоної Армії, і люди сподівалися, що все ще обійдеться.
Школярі звикли до того, що в їхніх затишних квартирах, у стандартних кам'яних, під етернітовими дахами будиночках у Краснодоні, і в хутірських хатах Первомайки, і навіть у глиняних мазанках на "Шанхаї" — в цих маленьких квартирках, які, здавалося, в перші тижні війни мовби спорожніли від того, що пішов на фронт батько чи брат,— тепер живуть, ночують чужі люди — працівники прийшлих установ, бійці та командири частин Червоної Армії, які ставали на постій чи проходили на фронт.
Вони навчилися розпізнавати всі роди військ, військові звання, види зброї, марки мотоциклів, вантажних та легкових машин, своїх і трофейних. З першого погляду розгадували типи танків — не тільки тоді, коли танки важко спочивали десь обіч вулиці, під прикриттям тополь, у мареві розпеченого повітря, яке струмує від броні, а й тоді, коли, мов грім, вони мчали по курному ворошиловградському шосе чи буксували по осінніх, розквашених, і по зимових, засніжених, воєнних шляхах на захід.
Вони вже не тільки з вигляду, а й по звуку розпізнавали свої й німецькі літаки, розрізняли їх у жаристому від сонця і в червоному від куряви, і в зоряному, і в чорному, що рине вихором, як сажа в пеклі, донецькому небі.
— Це паші ЛАГи (або МИГи, або ЯКи),—казали вони спокійно.
— Он "месери" пішли!..
— Це Ю-87 пішли на Ростов,— недбало говорили вопи. Вони звикли до нічних чергувань у загоні ППХО, чергувань з протигазом через плече, на шахтах, на дахах шкіл, лікарень. І ніхто вже не млів серцем, коли повітря струшувалось від далекого бомбування, і промені прожекторів, як спиці, схрещувались вдалині, в пічному небі над Воронш-лонградом, і заграви пожеж займалися то там, то тут на обрії, і коли ворожі пікірувальники серед білого дня скидали фугаски на колони вантажних машин, що сунули десь далеко в степу, а потім, виючи, били з гармат і кулеметів уздовж по шосе, від якого в обидва боки, мов розпорота глісером вода, розбігались бійці та копі.
Вони полюбили дальній шлях до колгоспних ланів, пісні на весь голос проти вітру з вантажних машин у степу; полюбили жнива серед неозорих пшениць, які знемагають під вагою зерна, щирі розмови та несподіваний сміх у нічній тиші, де-небудь у вівсяній полові; полюбили довгі безсонні ночі на даху, коли гаряча долоня дівчини, не ворухнувшись, і годину, і дві, і три лежить у шорсткій руці юнака, і ранкова зоря займається над блідими горбами, і роса блищить на сірувато-рожевих дахах, капле із скручених осінніх листочків акацій просто на землю в присадку, і пахне загпи-ваючим у сирій землі корінням прив'ялих квітів та димом далеких пожарищ, і півень кричить, мовби нічого пе сталося...
І от цієї весни вони закінчили школу, попрощалися з учителями й організаціями, і війна, ніби вона їх дожидала, глянула їм просто в очі.
23 червня наші війська відійшли на Харківськім напрямі. 2 липня зав'язались бої на Білгородськім та Вовчанськім напрямах із противником, що перейшов у наступ. А 3 липня, як грім, грянуло повідомлення по радіо, що наші війська після восьмимісячної оборони залишили місто Севастополь.
Старий Оскол, Россош, Кантемирівка, бої на захід од Воронежа, бої на підступах до Воронежа, 12 липня — Ли-сичанськ. І раптом, відступаючи, посунули через Краснодон наші частини.
Лисичанськ — це було вже зовсім поряд. Лисичанськ — це означало, що завтра у Ворошиловград, а післязавтра сюди, в Краснодон і Первомайку, на знайомі до кожної билини вулички з закуреними жасминами та бузками, що стирчать із палісадників, до дідового садочка з яблунями, в прохолодну, з причиненими віконницями хату, де ще висить на гвіздку батькова шахтарська куртка, як він сам її повісив, прийшовши з роботи, перед тим як іти до військкомату,— в ту саму хату, де материнські теплі, в жилочках руки вимили до блиску кожну мостину, й полили китайську троянду на підвіконні, і накинули на стіл квітчасту скатертину, що пахне свіжістю сирового полотна,— може ввійти, ввійде фашист-німець!
За час передишки в місті так міцно, немов на все життя, влаштувались дуже статечні, розсудливі, голені майори-інтенданти, які завжди все знали. Сиплючи веселими примовками, вони перекидалися з господарями в карти, купували на базарі солоні кавуни, охоче пояснювали становище на фронтах і при нагоді навіть не жаліли консервів для хазяйського борщу. В клубі імені Горького при шахті № 1-біс та в клубі імені Леніна в міському парку завжди було чимало лейтенантів, любителів потанцювати, веселих і чи то ввічливих, чи бешкетливих,— не розбереш. Лейтенанти то з'являлися в місті, то зникали, але завжди наїздило багато нових, і дівчата так звикли до їхніх щораз нових засмаглих мужніх облич, що всі вони здавалися вже однаково своїми.
І раптом їх зразу нікого не стало.
На станції Верхньодуванна, цьому мирному полустанку, де, повертаючися з відрядження або з поїздки до родичів чи на літні канікули після року навчання в вузі, кожен красно-донець уже вважав, що він дома,— на цій Верхньодуванній і по всіх інших станційках залізниці на Лиху — Морозовсь-ку — Сталінград громадилися верстати, люди, снаряди, машини, хліб.
З вікон будиночків, затінених акаціями, кленочками, тополями, чути було плач дітей, жінок. Там мати споряджала дитину, що від'їздила з дитячим будинком чи школою, там проводжали дочку або сина, там чоловік чи батько, поки-даючи із своєю організацією місто, прощався з родиною. А в деяких будиночках з наглухо зачиненими віконницями стояла така тиша, яка ще страшніша за материнський плач,— будинок або зовсім спорожнів, або, може, одна стара мати, вирядивши всю сім'ю, опустивши чорні руки, нерухомо сиділа в горниці, не в силі вже й плакати, з залізною тугою в серці.
Дівчата прокидались райком від далеких гарматних пострілів, сварилися з батьками,— дівчата умовляли батьків г.иїздити негайно і покинути їх самих, а батьки твердили, що життя їхнє вже минуло, а от дівчатам-комсомолкам треба тікати від гріха та біди,— дівчата нашвидку снідали її бігли одна до одної по новини. І так, збившися зграйкою, як птиці, знемагаючи від спеки й неприкаяності, вони то годинами сиділи в напівтемній світличці в одної з подруг або під яблунею в садочку, то тікали в тіняву лісову балку біля річки, в потаємнім передчутті нещастя, яке вони навіть неспроможні були осягти ні серцем, ні розумом.
І от воно прийшло.
— Ворошиловград уже, певно, здали, а нам не кажуть,— різким голосом мовила маленька широколиця дівчина з гостреньким носом, з блискучим, гладеньким, немовби приклеєним, волоссям та двома короткими кісками, що задерикувато стирчали наперед.
Прізвище цієї дівчини було Вирікова, а звали її Зіною, але з самого дитинства ніхто в школі не звав її на ймення, а тільки на прізвище: Вирікова та й Вирікова.
— Як ти можеш так міркувати, Вирікова? Не кажуть — значить, іще не здали,— заперечила Майя Пегліванова, з природи смаглява, як циганка, гарна чорноока дівчина, і гонористо підібрала нижню повну свавільну губку.
В школі, до випуску цієї весни, Майя була секретарем комсомольської організації, звикла всіх поправляти і всіх виховувати, і їй взагалі хотілося, щоб завжди все було правильно.
— Ми давно знаємо все, що ти можеш сказати: "Дівчата, ви не знаєте діалектики!" — передражнила Вирікова так схоже на Майю, що всі дівчата засміялися.— Скажуть нам правду, сподівайтесь! Вірили, вірили й віру втратили! — говорила Вирікова, поблискуючи близько зведеними очима і, як жучок — ріжки, войовниче виставляючи вперед гострі косиці.— Мабуть, знову Ростов здали, нам і тікати нікуди.
А самі драпають! — кепкувала Вирікова, видимо повторюючи слово, яке вона часто чула.
— Дивно ти міркуєш, Вирікова,— намагаючись не підносити голосу, сказала Майя.— Як можеш ти так говорити? Адже ти комсомолка, ти ж була піонервожатою!
— Не зв'язуйся ти з нею,— тихо сказала Шура Дуброві-на, мовчазна дівчина, старша за інших, коротко, по-чоловічому, підстрижена, безброва, з дикуватими світлими очима, що надавали її обличчю дивного виразу.
Шура Дубровіна, студентка Харківського університету, в минулому році, перед тим як німці взяли Харків, повернулась у Краснодон до батька — шевця й лимаря. Вона була років на чотири старша від інших дівчат, але завжди трималась їхньої компанії: вона була таємно, по-дівочому, закохана в Майю Пегліванову й завжди і всюди ходила за Маєю,— "як нитка за голкою", казали дівчата.
— Не зв'язуйся ти з нею. Коли вона вже такий ковпак наділа, ти її не перековпачиш,— сказала Шура Дубровіна Майї.
— Ціле літо ганяли окопи рити, скільки на це сили поклали, я так місяць хворіла, а хто тепер у цих окопах сидить? — не слухаючи Майю, просторікувала маленька Вирікова.— В окопах трава росте! Хіба не правда?
Тоненька Саша з удаваним дивуванням підняла гострі плечі і, блимнувши на Вирікову округленими очима, протяжно свиснула.
Але, видно, не стільки те, що казала Вирікова, як загальний стан непевності примушував дівчат з болісною увагою прислухатись до її слів.
— Ні, таки справді, становище жахливе ж? — несміливо поглядаючи то на Вирікову, то на Майю, сказала Тоня Іва-ніхіна, наймолодша з дівчат, майже дівчинка, довгонога, з великим носом і товстими, закладеними за великі вуха пасмами темно-каштанового волосся. В очах у неї заблищали сльози.
Відколи в боях на Харківському напрямі пропала безвісти її улюблена старша сестра Ліля, яка з початку війни пішла на фронт військовим фельдшером, все, все на свігі здавалось Тоні Іваніхіній непоправним і жахливим, і її сумовиті очі завжди були на мокрииі.
І тільки Уля не встрявала в розмову дівчат і, здавалось, не поділяла їхнього збудження. Вона розплела намоклий в ріці кінчик довгої чорної коси, викрутила волосся, заплела косу, потім, виставляючи проти сонця то одну, ю другу мокрі ноги, який час постояла так, нагнувши голову з цією білою лілеєю, що так личила їй до чорних очей та волосся, немов прислухаючись до себе самої.
