Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Та, хоч усе життя вони були сусідами, Уля ніколи не бачилася з Анатолієм поза школою та комсомольськими зборами, де він часто виступав з доповідями. В дитинстві він мав свої хлоп'ячі інтереси, а в старших класах з нього кепкували, немовби він боїться дівчат. І справді, коли він зустрічався з Улею, та й не тільки з Улею, десь на вулиці чи на квартирі, він так терявся, що не встигав навіть поздоровкатись, а коли здоровкався, так червонів, що всяку дівчину вганяв у жар. Про це дівчата розмовляли часом поміж себе й глузували з Анатолія. Але все-таки Уля поважала його, він був такий начитаний, розумний, замкнений, любив ті самі вірші, що й Уля, збирав жуків та метеликів, мінерали й рослини.
— Таїсіє Прокопівно! Таїсіє Прокопівно! — гукала мати, перегнувшись через низенький тин у садок до сусідів.— То-лечко! Уля прийшла...
Десь по той бік угорі, невидна за деревами, озвалась тоненьким голоском сестричка Анатолія. І от він уже сам біг поміж дерев, усіяних дрібними, ще зеленкуватими вишеньками,— в українській вишиваній сорочці з розстебнутим коміром та в збитій на потилицю узбецькій шапочці, яку носив, щоб не розсипалося його довге, зачесане назад вівсяного кольору волосся.
Його завжди серйозне худе засмагле обличчя з білястими бровами аж пашіло, він так спітнів, що мокрі плями кругами виступали в нього попід пахвами. І, видно, він зовсім забув про те, що перед Улею можна соромитись.
— Уляно... ти знаєш, я тебе шукаю від самісінького ранку, я вже всіх хлопців та дівчат оббігав, я через тебе Вітьку Петрова затримав з від'їздом, вони в нас тут, батько його страх як лається, збирайся негайно! — швидко говорив вія.
— Ми ж нічого не знали. Хто дав розпорядження?
— Дав розпорядження райком — усім відходити. Німці ось-ось насунуть. Я всіх попередив, а всієї вашої компанії нема, я страх як перенервувався. А тут з хутора Погорілого їдуть Вітька Петров 8 батьком. Батько в нього ще в громадянську війну тут партизанив проти німців, затримуватись йому, звісно, не слід ні хвилини, і, уявляєш собі, Вітька спеціально заїздить по мене! От товариш, так товариш! Батько в нього лісничий, коні в них у лісгоспі хор-роші! Я, звичайно, став їх затримувати. Батько лається, я кажу: "Ви ж самі старий партизан, розумієте, що товариша покинути не можна, до того ж,— кажу,— ви, мабуть, людина безстрашна..." От ми тебе й дожидаємо,— швидко говорив Анатолій, бажаючи, як видно, мерщій поділитися з Улею всім, що він пережив, поглядаючи на неї то світло-сірими, то голубими, раптом зазорілими очима, які вмить робили таким привабливим його білясте обличчя.
І як це воно здавалось їй раніш непримітним? В обличчі Анатолія мрів вираз душевної сили, так, саме сили — десь у складці повних губ, у широкому вирізі ніздрів.
— Толю,— сказала Уля,— Толю... ти...— Голос її затремтів, вона простягла йому через тин вузьку засмаглу руку.
І тоді він зніяковів.
— Швидше, швидше,— сказав він, боячись зустрітися з її чорними очима, що пропікали його наскрізь.
— Я вже все зібрала, під'їздіть до воріт... під'їздіть...— повторювала Улина мама, і сльози все котились і котились по її обличчю.
До цієї хвилини мати ще не зовсім вірила, що дочка її пуститься сама в цей величезний світ, який тепер розпався, вона знала, що дочці лишатись небезпечно, і от знайшлись добрі люди, і хтось дорослий з ними, і тепер усе вже дійшло кінця.
— Але, Толю, ти попередив Валю Філатову? — сказал;) Уля рішучим юлосом.— Ти ж розумієш, це моя найкраща подруга, я не можу виїхати без неї.
На обличчі Анатолія відбився такий щирий жаль, що вігі не міг, та й не намагався його приховати.
— Та коні ж не мої, і нас уже четверо... я просто не знаю,— розгубився він.
— Але ти розумієш, що я не можу її покинути й поїхати?
— Коні, звичайно, дуже сильні, але все-таки п'ять чоловік...
— От що, Толю, спасибі тобі за все, за все... Ви їдьте, а я з Валею... ми пішки підемо,— рішуче сказала Уля.— Прощайте!
— Господи, як же пішки, доню моя! Я ж тобі всі плаття, білизну в чемодан склала, а постіль?..— І мати, по-дитячому витираючи кулаками обличчя, заридала.
Благородство Улі щодо подруги не тільки не здавалось Анатолієві дивним, воно здавалось йому цілком природним, було б дивно, коли б Уля вчинила інакше. Тому він не дратувався й не виявляв нетерпіння,— він просто шукав виходу з становища.
— Та ти хоч спитай у неї! — вигукнув він.— Може, вона вже поїхала, а може, й не збирається нікуди, вона ж не комсомолка все-таки!
— Я по неї збігаю,— ожила Мотрона Савелівпа; вона вже зовсім утратила міру своїм силам.
— Та лягайте ж ви, мамо, я сама все зроблю! — сердито знеліла Уля.
— Только! Скоро ви там? — дужим звучним голосом покликав згори, від хати Попових, Віктор Петров.
— Коні, звичайно, в них сильні. На крайній випадок, ми зможемо по черзі бігти за возом,— вголос міркував Анатолій.
Та Улі не довелося йти по Валю. Тільки-но Уля з матір'ю зійшли до ґаночка будинку, там, між цим ґаночком і домашніми прибудовами, кухонькою та сарайчиком для корови, стояла серед домашніх Улі змарніла Валя Філатова. Блідість в обличчі її проступила навіть крізь густий загар.
— Валюшо, збирайся, є коні, ми його вговоримо, щоб він узяв нас обох! — швидко сказала Уля.
— Підожди, мені треба сказати тобі два слова... Валя взяла її за руку. Вони відійшли до хвіртки.
— Улю! — мовила Валя, просто глянувши їй в очі своїми широко розставленими світлими очима, що виявляли справжню муку.— Улю! Я не поїду нікуди, я... Улю! — сказала вона з силою.— Ти незвичайна людина, так, так, у тобі є щось сильне, велике, ти все можеш, і правду каже моя мама — бог дав тобі крила... Улечко, ти моє щастя на світі,— говорила Валя з жаром любові,— найщасливіше, що в мене було на світі, це ти, але я... я не поїду з тобою. Я звичайнісінька людина, я це знаю, і я завжди мріяла про звичайне... От, думала, вивчусь, піду працювати, зустріну хорошу, добру людину, вийду заміж, будуть у мене діти, хлопчик, дівчинка, буде в нас життя світле, просте, і більше ні про що я не думала. Улечко, я не вмію боротись, я боюсь пуститися кудись сама... Так, так, я бачу, тепер усе зруйнувалось, ці мої мрії, але в мене мама старенька, я нікому нічого поганого не зробила, я людина непомітна, і я залишусь, і... і прости мені...
І Валя заплакала в хустинку, яку вона весь час жмакала в руках. І Уля, раптом обійнявши й пригорнувши її до себе, теж заплакала над її такою знайомою, милою запашною русявою голівкою. *
З дитинства дружили вони, разом учились, переходили з класу в клас, ділили одна з одною перші дівочі радощі, жалі, таємниці. Уля, потайною бувши, тільки в хвилини особливого душевного стану себе розкривала, а Валя завжди розповідала їй усе-все, не встигаючи своїми почуттями за ходою Улиних признань, але хіба в юності дбають про те, щоб розуміти одне одного,— радість — у почутті довіри, в можливості поділитись. І виявилося, що вони зовсім, зовсім різні. Але стільки чистих, прозорих днів стояло за їхньою ніжною, святою дівочою дружбою, що горе розлуки шматувало їм серця.
Валя почувала, що вона відмовляється зараз від чогось найбільшого й найсвітлішого в своїм житті, а лишається щось дуже сіре, щось невідоме й жахливе.
.А Уля почувала, що вона втрачає єдину людину, якій вона могла в хвилину щастя або найбільшого душевного занепокоєння розкрити всю себе, яка вона є, Уля. Вона не дбала про те, щоб подруга розуміла її, вона знала тільки, що завжди знайде відгук почуття — доброти й покірності, любові й просто чулості — в її душі. І Уля плакала тому, що це був кінець її дитинства, вона ставала дорослою, вона виходила в світ, і виходила сама.
Тільки тепер вона згадала, як Валя витягла з її волосся лілею й кинула на землю. Уля зрозуміла тепер, навіщо Валя зробила це. В момент такого потрясіння Валя догадалась, який дивний вигляд мала б з цією лілеєю в волоссі її подруга там, де висаджують у повітря шахти, і тому вона викинула лілею. Виходить, вона зовсім не була такою звичайною, як вона казала, могла вона багато чого зрозуміти.
Якесь передчуття говорило їм, що те, що відбувається між ними, відбувається в останній раз. Вони не тільки відчували, вони знали, що в якомусь особливому, душевному розумінні вони прощаються назавжди. Тому вони плакали від щирого серця, не соромлячись своїх сліз і не намагаючись їх стримувати.
Багато сліз пролито за ці роки — не тільки на донецьку, а й на всю знівечену, випалену, политу кров'ю радянську землю. Серед цих сліз були й сльози безсилля, жаху, прямого, нестерпного фізичного болю. Але скільки було сліз високих, святих, благородних — найсвятіших і найблагород-ніших, які тільки проливало людство.
Щойно заторохкотів, під'їжджаючи до воріт, довгий, з косими полудрабками, селянський, перероблений з гарби віз, завалений клунками та чемоданами, запряжений в дишель двома добрими гнідими кіньми, яких поганяв огрядний літній чоловік з гладким сильним обличчям, у напіввійськовій гімнастерці та шкуратянім кашкеті,— Уля відірвалась від подруги, низом довгастої долоні, мов подушечкою, змахнула сльози, і обличчя її набрало звичайного виразу.
— Прощай, Валю...
— Прощай, Улечко.— Валя заплакала вголос. Вони поцілувались.
Підвода зупинилась біля воріт. З-за неї, червоні та спітнілі від бігу й теж заплакані, з'явилися мати Анатолія, Таїсія Прокопівна, здорова, з світлими очима та волоссям, ставна, білотіла козачка, і молодша сестра Анатолія, Наташа. Батько його був на фронті з перших днів війни.
Анатолій сидів уже на возі; поряд з ним сидів, у розхристаній на грудях майці, темноволосий, миловидий, з виразом суму в сміливих хлоп'ячих очах, Віктор Петров, тримаючи в руках загорнену в щось м'яке та перев'язану шнуром гітару.
Уля обернулась і, мов дерев'яна, пішла назустріч сім'ї, їй уже несли чемодан, клунки, хустку. Мати, з чорними очима великої дикої птиці, маленька й стара, метнулась до неї.
— Мамо,— сказала Уля.
Мати сплеснула сухенькими ручками й упала як мертва.
Розділ п'ятий
Від пори великого переселення народів не бачив донецький степ такого руху мас людей, як у липневі дні 1942 року.
Шосейними шляхами, ґрунтовими дорогами й прямо степом під пекучим сонцем, відступаючи, йшли з обозами, артилерією, танками частини Червоної Армії, дитячі будинки й садки, гурти худоби, вантажні машини, біженці — то колонами, то нарізно, штовхаючи поперед себе тачки з речами та з дітьми на клунках.
Вони йшли, толочили вистигаючі і вже достиглі хліба, і нікому вже не було жаль цього хліба — ні тим, хто хліб толочив, ні тим, хто сіяв,— вони стали нічиїми, ці хліба: вони лишались німцям.
