Селище - Буличов Кір

Клавдія була в халаті, мокре волосся зібране під рушником.

Павлиш відчув, що червоніє, як хлопчисько, якого застукали, коли він тягнув із бабусиної шафки цукерку.

І невідомо було, як давно тут стоїть Клавдія.

— Я ніколи не сміюся за твоєю спиною, ти це знаєш, — сказала Саллі.

— Завтра рано вставати, — повідомила Клавдія.

"Дітей вкладають у ліжечка спати". — Павлиш не сказав цього вголос. Він тепер намагався не говорити те, що могло образити Клавдію.

— Завтра рано вставати, — погодився він.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Селище зменшувалося на очах, будинки стали іграшковими, такі виліплював для малюків Вайткус. Він ще ліпив для них корів, кіз, собак і різних земних тварин.

Потім селище затягнуло туманом, і люди, що стояли на пагорбі, і коза, яка так і не зрозуміла, куди зникла її Мар'янка, і горбок кладовища — все це зникло. Внизу потягнувся ліс, однаковий і безконечний.

Повітряна куля летіла рівно, ніби хтось її тягнув на мотузці, але рух вгадувався тільки по тому, як пливли назад дерева. В кошику запала тиша і повітря було нерухоме.

Усі троє і раніше піднімалися на повітряній кулі і знали, як нею керувати, але це був перший справжній політ кулі — не піднімання до хмар, а мандрівка.

У кожній групі людей за домовленістю встановлюються розподіл праці і обов'язків. Ніхто не просив Казика ставати до пальника і визначати курс, це відбулося мимовільно. Літав Казик не більше за інших, та й був ще підлітком, маленьким хлопчиком навіть за тутешніми мірками. Але тут, в кошику кулі, з ним відбулися перетворення, схожі на ті, що бували, коли він потрапляв у ліс. Казик з істоти несміливої і мовчазної перетворився на впевнену у собі людину, наче все життя тільки те й робив, що літав на повітряних кулях. І впевненість його була настільки очевидною, що і Мар'яна, і Дік без заперечень віддали йому першість у керуванні кулею, до якої обидвоє ставилися насторожено.

Мар'яна до останньої можливості вдивлялася у мряку внизу, їй все здавалося, що вона бачить Олега, який так храбрувався в останні хвилини, приховуючи свій страх за Мар'яну і заздрість до тих, хто відлітає. Мар'яна не боялася за себе — ніколи було про це думати, та й даремні ці думки — боятися за себе. Вона хотіла зараз одного: якомога швидше злітати, байдуже навіть, знайти чи не знайти ту експедицію, у яку їй важко було повірити, як раніше і в існування корабля, поки вона не доторкнулася до нього. Але якщо корабель завжди існував в розмовах і пам'яті мешканців селища, то поява на планеті якоїсь наукової експедиції була з розряду снів. Це була якась несправжня експедиція, і її невміння відшукати селище і врятувати їх лише посилювало це відчуття. Тому Мар'яна боялася лише, як би їм не заблукати, не залетіти надто далеко, бо треба і повернутися до того дня, коли Олег піде в гори до "Полюса", піти разом з ним.

Для Діка експедиція, на пошуки якої вони летіли, також не була реальністю. Вона ніяк не вписувалася у космогонію його світу. Правда, минулорічний похід до "Полюса" цю картину змінив, але не зруйнував — адже "Полюс" був мертвий, він був продовженням селища і одночасно його витоком. Дік не уявляв собі життя поза планетою, поза лісом. Його самолюбство вдовольнялося боротьбою з лісом і підкоренням лісу. Він ніколи не уявляв собі життя на якійсь іншій планеті, наприклад, на Землі, хоча б тому, що там інший ліс та інші тварини.

Лише Казик вже жив на Землі. Якщо мешканці селища знайомилися з повітряною кулею у міру того, як вона виникала і набирала форму, то Казик побачив її внутрішнім зором значно раніше за інших. Інтуїтивно Казик знав усе, що можна знати про повітряні кулі. Вже в перших польотах з Олегом він відчув характер кулі навіть краще за самого Олега, але нічого про це йому не сказав — Казик і сам не думав, що краще за Олега керує кулею. У перші хвилини, користуючись тим, що Мар'яна та Дік все ще подумки перебували на землі, Казик якнайкраще закріпив мішки з баластом та харчами таким чином, щоб досягти максимальної рівноваги, чи, як він сам собі пояснював, щоб кулі було зручніше їх везти. Він сприймав кулю як якусь живу істоту, якій буває важко, легко, весело і навіть незручно, і він допомагав кулі, щоб їй було приємніше.

Дік дивився вниз. Він намагався вгадати в лісі свої стежки і місця стоянок, але зверху ліс був зовсім іншим, наче Дік не обходив ці місця сотні разів. Раптом він упізнав галявину. На ній торік він убив великого ведмедя, і той залишив на його руці три паралельні шрами. Дік подивився на ці страшні відмітини, а коли знову поглянув униз, галявина вже зникла.

Вітер притих, Казик заметушився біля пальника, збільшуючи полум'я, бо відчув, що куля почала втрачати висоту. Землю поволі затягував туман.

— Нижче спускатися? — запитав Казик.

Це були перші слова, сказані з моменту відльоту, і тому вони видалися дуже голосними.

— Спускатися? — Дік не відразу збагнув, про що питав Казик. Адже політ ще не закінчений. — А ріка?

— Не видно, куди летимо, — пояснив Казик.

— Ми правильно летимо, — сказала Мар'яна. — Скоро перше болото.

Куля смикнулася і зависла — зверху зарядив дощ, і було чути, як краплі гучно стукотять по тонкій оболонці. Кошик захитався. Дік вчепився за його край, а Мар'яна присіла — їй здалося, що борт кошика дуже низький і її може викинути назовні.

— Я піду догори, — сказав Казик. — Ми будемо шукати вітер. Бо назад у селище повернемося.

— Не треба назад, — попросив Дік. — Вони сміятимуться.

Дік не терпів думки, що над ним можна сміятися.

Казик підтягнув на борт мішок з піском, розв'язав його і висипав частину піску вниз. Мішок він беріг, він ще згодиться.

Куля відразу піднялася догори — було видно, як зменшуються і тануть в тумані дерева.

— Правда, добре? Я висипав, і куля мене послухалася, — радісно сказав Казик, але ніхто не відповів.

Було страшно, оскільки куля була ненадійна і примхлива. І Діку, і Мар'яні стало зрозуміло, що вони — невільники кулі, нікчемні забавки її примхи. Захоче — віднесе в небо, захоче — кине на землю. Вони, на відміну від Казика, не відчували кулі і не керували нею.

Через кілька секунд куля зникла в хмарах, і стало ще неприємніше, бо за межами кошика висів непроникний туман, у якому щось причаїлося. Можливо, літаюча тварюка, може скеля, чи щось незрозуміле.

— А тепер зовсім нічого не втямлю, — зізнався вголос Казик. — Чи ми летимо догори, чи взагалі нікуди не летимо. Я не знаю.

— Давай піднімемося, — сказав Дік. — Піднімемося вгору, понад хмари, як з Олегом.

— Баласту небагато, — повідомив Казик, — він може знадобитися.

— Тоді зроби більше полум'я, — порадила Мар'яна.

— Олег казав не дуже надувати, — сказав Казик. — Якщо куля лусне — ми, як камінь гепнемося вниз.

Казик відчув свою владу над старшими, він зрозумів, що нічого не боїться, що йому приємно, аж до лоскоту в грудях, підніматися у хмарах, або нестися над землею, а їм страшно, незвично.

— Піднімайся, — наказав Дік, який вловив прихований бунт.

Казик звів вузькими плечима і збільшив полум'я у пальнику.

Стало холодніше, кошик був мокрий, великі краплі стікали по

оболонці кулі і зривалися з нижнього обода.

Казику хотілося виразити урочисте відчуття польоту, але виразити його можна було лише в пісні. І якби він був один, він обов'язково заспівав би і навіть заспівав би зі словами, які він умів складати у вірші. Але він соромився робити це при свідках. Не посмів і зараз. Він беззвучно наспівував, стиснувши губи.

Діка охопив відчай безсилля. Хмари ніколи не закінчаться. Вони загубилися. І не треба було взагалі цього починати. Пішли б вони пішки, якось би перебралися через ріку. Нічого особливого. А тепер ні річки, ні селища не буде...

І раптом стало світліше, куля ввійшла у проміжок між хмарами — над головами був ще шар і їх майже несло до чорної величезної хмари, яка стіною стояла попереду, ніби вичікувала кулю, щоби зжерти її. У хмарі спалахували блискавки, і вона здавалася живою і гарячою.

— Як гарно! — вигукнув Казик. — Як зараз струсоне!

— Вниз! — наказав Дік. — Давай вниз, не розумієш, чи що!

— Шкода. — Казик протягнув руку до пальника, щоби зменшити полум'я. — Я такого ще ніколи не бачив. Знизу це не так цікаво.

— Мені нецікаво, — сказала Мар'яна.

Куля чомусь не знижувалася, а продовжувала летіти назустріч грозовій хмарі, і гуркіт, що долинав з неї, був майже безперервний, наче хтось вів велетенською палицею по паркану.

Дік відштовхнув Казика і різким рухом загасив пальник.

— Це тобі не забавка! — сказав він.

Пориви зустрічного вітру били по кулі, вона металася між хмарами і ніяк не могла спуститися.

— Не можна зовсім гасити! — закричав Казик. — Ви дурні!

— Замовкни! — наказав Дік. — Набрид.

Грубістю він приховував свій страх, бо навіть перед собою не хотів визнати, що може боятися.

Куля раптом затрусилася. Вона потрапила у повітряний вихор і ковзнула донизу.

— Запалюй! — крикнув Казик. — Невже ти не розумієш, що куля зараз охолоне.

— Встигнемо, — відповів Дік. — Спочатку треба спуститися униз.

— Не можна так відразу. Де запальничка?

Запальничка була у Діка, і він не давав її Казику, тому що вірив, що куля в безпеці. Йому хотілося одного — скоріше відійти від грозової хмари.

— Ти подивися, вона зменшується! — Казик показав рукою нагору, але тільки його очі бачили, що куля втрачає об'єм і швидкість її зниження росте.

— Візьми. — Дік все-таки захвилювався від наполегливого тону Казика і простягнув хлопцю запальничку.

Запальничка бахкала, тріскала і ніяк не хотіла запалюватися.

Було мокро, неприємно, усі вже змокли. Трут у запальничці теж відсирів. Якби Казик знав, що Дік погасить полум'я, він би заздалегідь сховав запальничку і тримав її сухою.

Довкола знову були хмари, знову потемніло, і гуркотіння, що долинало з грозової хмари, трохи стихло, залишилося там, нагорі, майже над головами.

— Добре, що встигли, — сказав Дік, виправдовуючись.

Краєм ока він знову і знову дивився, як Казик клацає кресалом.

— Давай, я спробую, — сказав Дік і вихопив запальничку із напружених пальців Казика. Запальничка не слухалася і його. Казик стояв поруч і дивився на іскорки, що вилітали із кременя. Вони здавалися холодними і маленькими.

— Вона зменшується! — прошепотіла Мар'яна злякано. Вона дивилася нагору і помітила, що мотузки сітки, якими була охоплена куля, все глибше врізаються у її оболонку.

Дік взяв запальничку в долоні і спробував протерти гніт.

Тепер всі зрозуміли, що куля падає все швидше.

— Може, закрити отвір? — запитала Мар'яна, але сторопіла — вона зрозуміла, що отвір внизу кулі їм нічим затулити.

— А твоя, твоя запальничка! — раптом закричав Казик.