Селище - Буличов Кір
Кущ відразу ж кинув голками у ведмедя, і той, ставши схожим на дикобраза, упав як неживий.
Павлиш не розумів, навіщо кущеві така агресивність. Адже ведмідь йому нічим не загрожував. Тому він витягнув кілька колючок зі шкури ведмедя і в лабораторії розглянув їх під мікроскопом. І виявив цікаву річ, яка ще раз підтвердила невмолимий і вічний закон — у природі немає нічого безглуздого. Виявилося, що на кінцях голок знаходилися мікроскопічні спори. Спори, які, потрапляючи в кров, відразу проростали.
***
Вранці Казик прокинувся раніше за всіх. Пожував молоді пагони і тихенько, щоб не розбудити старших, пішов до свого спостережного пункту. Озеро ще вкривав туман, і тому протилежний берег ховався у білуватій безконечності. І легко було уявити, що це Тихий океан, а він — англійський капітан Дрейк, який за допомогою індіанця виліз на високе дерево, що росте на Панамському перешийку, і дивиться згори на простір океану, який має намір підкорити на своїй "Золотій лані". Там, на просторах Тихого океану, його чекають атоли, на яких хитають пишними головами кокосові пальми, зустрічі з іспанським срібним галеоном, запах мускату на островах прянощів і загадкові береги Африки... Світ був світлий, романтичний і відкритий для нього — великого мандрівника.
З темно-зеленого листка, яким можна було покрити цілу хижку, низкою спускалися змійки — блискучі гребені, роздвоєні хвости, — поспішали на ранкове полювання. Сиві товсті попелиці, що обліпили листок, заворушилися, відчувши небезпеку; смугастий жук народився зі стеблини, на очах перетворився на летючу волосину і полетів у справах, за ним, лопочучи крилами, погналася біла птаха; рій мошкари вився над головою. Казик відчув, що зараз зі стовбура найближчої сосонки виповзе отруйна мамула. Тому він, лише скосивши око і не перериваючи потоку солодких мрій, метнув ніж у отвір в корі, що вже поволі відкривався, і загнав мамулу назад. Тепер до вечора не посміє висунути жала.
— Казику, де ти? — почув він голос Мар'яни.
— Тут.
— Рука болить?
— Вже краще.
Потягнуло димом. Це Мар'яна розпалила багаття, аби підсмажити пагони куща і гриби, що вилізли з моху за ніч.
Казик нарешті відірвався від споглядання "Тихого океану" і наказав "індіанцю", який чекав його внизу, відвести його назад до "Золотої лані". По відкосу, чіпляючись за тонкі ліани, він дістався до сірої стіни головного стовбура і переліз через місток із всохлого сука до наступної розсохи. Тут йому пощастило, вдалося вгледіти стару ліану, завтовшки з півметра, яка обвивала стовбур спіраллю, і по ній опустився метрів на тридцять нижче до входу в дупло, яке мало розміри майстерні Сергіїва. Казик витягнув ніж і обережно зайшов у чорну печеру. Постояв, поки очі звикли до темряви. Потім кинув уперед шишку. Та покотилася по підлозі дупла, пострибала, легко цокаючи, потім був сплеск. Отже, там вода. А якщо вода, то виходу немає — вода б його знайшла. Потім, наче у відповідь на сплеск, почулося ухання — напевно Казик розбудив мешканця цього дупла. Можна було почекати, доки мешканець вилізе назовні, але ще невідомо, чого чекати. Як людина лісу, Казик вирішив без потреби не ризикувати.
Казик повернувся до старших. Поївши, усі разом спустилися до дупла і, намагаючись не шуміти, щоб не розізлити невідомого мешканця, взялися уважно розглядати стовбур, сподіваючись все ще відшукати шлях донизу. Що ж їм, помирати на цьому дереві?
— У крайньому випадку, — сказав нарешті Дік, — будемо вирізати сходинки в корі. І по них спускатися.
— Це ж скільки сходинок потрібно вирізати? — йойкнула Мар'яна. — Це ж на цілий рік!
— Спробуємо, — сказав Дік. — Коли вже нічого кращого немає.
***
Після обіду Павлиш сказав Клавдії, що полетить на пошуки і бере із собою Саллі, оскільки двигун всюдихода барахлить і він хоче, щоб Саллі подивилася на нього в роботі.
— Добре, — погодилася та. — Тільки далеко не відлітайте.
— Дякую, — сказала Саллі, коли вони піднялися у повітря. — Ти мені покажеш ті дерева?
— Звичайно, мені самому страшенно хочеться подивитися на них ще раз. Мені навіть не віриться, що вони існують.
Всюдихід перелетів через ріку, і коли Саллі побачила сплетені з велетенських канатів стовбури, що зникали у хмарах, вона не могла стримати вигуку захоплення.
— Такого не буває, — сказала вона. — Таке може тільки наснитися.
— Мені хочеться розігнати хмари, — мовив Павлиш. — Щоби відзняти їх у всій красі.
— Клавдію потрібно сюди привезти, — запропонувала Саллі. — Їй сподобається.
— Вона не вийде зі станції, — відповів Павлиш. — Дивна річ — вона ненавидить планету, яку вивчає. У цьому є щось недобре.
— А тобі, Славко, вона подобається?
— Очевидно, що не можна підходити до планети з такими мірками.
— Звичайно, не можна, навіть до живої істоти не можна підходити з такими мірками. Суб'єктивізм дослідника небезпечний... вибач, я заговорила словами Клавдії. Але головне не це, головне те, що ця планета усім нам не подобається. Взагалі, ми розбещені цивілізацією. Ми тягаємо за собою наш світ, включаючи соус з печериць, і дивимось на новий світ через надійні ілюмінатори всюдиходів. Вони для нас як окуляр мікроскопа.
— Отже, ти не погоджуєшся з Клавдією?
— До чого тут моя згода чи незгода? Клавдія така сама жертва цивілізації, як і я. До того ж, вона людина, у якої дуже сильно розвинуте почуття відповідальності. Вона перетворює у відповідальність і ті пункти інструкції, які придумали в чистих кабінетах Землі-14, правда, придумали розумні люди...
— Які свого часу пройшли не одну планету...
— І хочуть, щоби дослідження обходилися без випадкових жертв. Тим паче, що контакт з невідомим первісним світом більш небезпечний для цього світу, ніж для нас. Ми ж поки що живі-здорові. А кількох представників цього світу ми вже вбили.
— З переляку, — посміхнувся Павлиш.
— Взагалі, ми обоє чудово розуміємо, що люди, які пишуть інструкції, абсолютно праві. Спочатку потрібно вияснити, з ким ми маємо справу, а потім вже робити висновки. Адже ставка — не тільки ми, ставка — це й інші люди, які прийдуть після нас, і ті, з якими ми увійдемо в контакт, повернувшись додому. Я не маю ніякого бажання принести на Землю який-небудь дикий вірус.
— І нам допомагає те, що планета нам не подобається, — завершив Павлиш.
— Можливо, — погодилася Саллі. — Давай якось здійснимо сходження на це дерево, як на гори.
— Я про це другий день мрію, — сказав Павлиш.
Вони піднялися вище, метрів на двісті, до нижнього краю хмар. Там перепліталися гілки, у широкій розсосі помістилося озерце води і навіть і кілька невеличких дерев.
— Ідилічна місцина, місце для пікніка, — посміхнувся Павлиш.
— Не дражнися, — сказала Саллі, поклавши руку на лікоть Павлиша. — Ти чудово знаєш, що я мрію про пікнік. Тільки не тут. Тут є скорпіони.
— Ми у скафандрах.
— Що за пікнік у скафандрах?
Вони піднялися ще вище. З велетенського горизонтального сука, що простягався по нижньому краєві хмар, як віадук забутої цивілізації, звисала гігантська розірвана ганчірка, обмотана жилами, з тільцем, схожим на плетений кошик, достатньо великий, аби розмістити кількох людей. Павлиш сфотографував ганчірку і сказав:
— Уявляєш, тутешня природа додумалася до повітряної кулі.
— Зовсім не схоже, — не погодилася Саллі.
— А мені здається, що у живому вигляді ця істота була велетенським міхуром, наповненим повітрям. Я бачив тут схожих істот, тільки менших, вони в хвилини небезпеки роздувають міхур на спині — пам'ятаєш, я показував вам плівку? І ось вона літає десь у хмарах... А коли ми освоїмо цю планету, то молоді сміливці будуть кататися на них верхи.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Минув третій день, відколи відлетіла повітряна куля. Селище жило в нервовому очікуванні. Стояла тепла погода, як для кінця літа. Вони сиділи в майстерні Сергіїва — Олег, Старий і Сергіїв.
Було видно, як на городі порпаються Вайткус з дружиною, прополюють овочі; дітлахи носять хабузиння і складають його біля частоколу. Там чергує коза, яка привела сюди своїх дітей, і вони порпаються у високій купі хабузиння, вишукуючи смачні пагони.
— Погано, — сказав Сергіїв, який навіть схуд та змарнів за останні три дні. — За нормальних умов вони б долетіли туди за день-другий. І сьогодні ми могли б уже зустрічати гостей.
Олег мимоволі подивився у бік воріт. Він вже багато разів за останні два дні дивився у той бік, уявляючи, як з лісу вийде, ледь похитуючись, блискучий покатий експедиційний всюдихід, і як вони всі побіжать до нього, і як із машини вийдуть справжні астронавти і дивуватимуться: невже можна вижити на цій планеті? І навіть розвести город?
Але ліс був мовчазний, як і раніше.
— Не виключено, тобто навіть ймовірно, — сказав Старий, — що вони спустилися на кулі десь в лісі і не можуть знайти табору експедиції — в лісі це нелегко зробити.
— Я всі ці варіанти прорахував, — відповів Сергіїв.
У майстерню зазирнула товста Луїза, запитала, чи поладив Сергіїв лопату. Той віддав їй лопату. Олегові раптом стало неприємно, що тітка Луїза зараз може думати про лопату, коли невідомо, що сталося з Мар'яною.
Старий перехопив погляд Олега і несподівано сказав:
— Якось Лев Толстой, так, якщо не помиляюся, Лев Толстой, коли була епідемія холери, зайшов у хату, де тільки що помер чоловік, єдиний годувальник. А там сиділа дружина покійного і їла капусняк. І хтось з людей, які прийшли з Толстим, почали обурюватися — як можна в такий скорботний момент їсти капусняк? А стара відповіла: "Що ж, я маю вилити капусняк?" Можливо, я не точно переповів, але ти, Олег, не правий. Тітка Луїза хвилюється не менше за тебе. Тільки вона розуміє, що селищу треба жити, не можна опускати руки. У нас бували й важчі часи, і ми продовжували працювати — інакше б не вижили.
— Я нічого такого не думав, — буркнув Олег.
— Ну й добре, — сказав Сергіїв. — Що ж ми робитимемо?
— Напевно, треба йти до лісу, — сказав Старий. — Якщо вони спустилися — ми знаємо напрямок польоту. Ми їх знайдемо.
— Правильно, — погодився Олег, — я піду, можна?
— Безглуздо, — сказав Сергіїв. — Подумайте. Вітер міг змінитися, і куля могла полетіти будь-куди. Навіть дуже далеко.
— А раптом вони здійснили вимушену посадку?.. — Олегові важко було вимовити це, але він змусив себе сказати: — І постраждали, розбилися, і їм потрібна допомога.
— Де їм потрібна допомога? Покажи! — жорстко сказав Сергіїв.
— Ми підійдемо до ріки, ми підемо тим шляхом, яким летіла куля.
