Селище - Буличов Кір

Досконалість страви досягається лише при високо розвинутій інтуїції: миттю раніше, миттю пізніше — і біфштекс перетворюється на стандартний шматок смаженого м'яса, однаковий на будь-якому кораблі чи базі.

Павлиш ліниво відсунув рештки пудингу — більше його душа не приймала — і сказав:

— Тепер я хочу пригостити вас, мої прекрасні дами, казковим видовищем, якого ви ще не зустрічали в Галактиці.

Він увімкнув проектор.

На екрані повільно летіли комахи, приваблені повітряними міхурами. Ось вони повертаються до води і пливуть, веселково виблискуючи, наче мильні бульбашки.

Саллі сиділа на підлозі, обхопивши коліна повними руками.

— Жаль, що мене не було з тобою, — сказала вона тихо.

Павлиш помітив, що вона вперше звернулася до нього на "ти".

Клавдія продовжувала працювати. На столі перед нею лежала поділена на чарунки пласка скринька зі зразками порід. Вона перебирала спектрограми, легенько насвистувала щось майже нечутне, пасми волосся вибилися з надто строгої зачіски. Лампа окреслювала чітке коло на столі. Павлишу здалося, що, продовжуючи працювати, Клавдія наче докоряє йому за те, що він розважається любительськими фільмами і відволікає Саллі від корисної роботи. Він помилився. Клавдія поглядала і на екран, бо несподівано сказала:

— Цікаво, ця зміюка чудово знає, як поводитися з міхурами. Вона прокусує їх. Отже, твої коники зазвичай плавають в озері. А вона на них полює.

Павлиш сказав:

— А зараз я загублю щуп.

На екрані з'явилися кола розпушеної землі.

Саллі зойкнула:

— Дуже розумний спосіб чатувати жертву, — сказала Клавдія. — У всьому Всесвіті цим займаються різні хижаки.

— Навіть жінки, — невдало пожартував Павлиш.

Він очікував афронту, але його не було. Навпаки, Клавдія посміхнулася.

— Не бійтеся нас, Павлиш, — сказала вона. — Але хіба приємно, коли до тебе в дім лізуть залізною палицею?

Нарешті підійшла черга гігантських дерев.

На екрані вони виглядали зовсім не так велично, як в житті. Павлишу навіть хотілося попросити глядачок, щоб вони не вірили у те, що бачать. Сірі розпливчасті стовбури, що тонули в тумані, ручиська гілок, озерце в розтоці...

— Камера не може повертати очима, як я, — сказав Павлиш. — Поле її зору обмежене, наша уява живиться нелогічністю руху очей.

— Ні, чому ж? — сказала Клавдія. — Видовище вражає.

— І багато там таких дерев? — запитала Саллі.

— Здається, три або чотири — у межах видимості. Можливо, там цілий ліс.

— Напевно, це не дерева, — засумнівалася Клавдія. — Це, мені видається, швидше за все, симбіотична спільнота — ліс, що набрав такої форми. Ви бачите, що кожен стовбур сплетений із сотні стовбурів, наче канат із волокон.

— І кожне дерево — це цілий світ, — промовила Саллі. — Адже там напевно живуть істоти, які й не підозрюють, що є ще щось за межами дерева.

— Потрібно буде якось здійснити спеціальну експедицію по дереву, — додав Павлиш. — На кілька днів.

— Може, залишимо це для великої експедиції? — запитала Клавдія.

— Ви хочете позбавити мене відкриття, яке уславило би мене, — сказав Павлиш.

— Славко, ніколи не треба ганятися за сенсаціями. — Клавдія раптом знову втратила почуття гумору. Ось, гляньте. — Вона простягнула йому шматочок темної породи, відшліфованої з одного боку. Через породу тяглася широка золота смуга. — Це жильне золото. Мої скаути виявили тут гору, буквально пронизану золотими жилами. Надзвичайно рідкісний феномен. Такий романтик, як ви, відразу написав би метку статтю, а журналісти розмалювали б вас у сотні інтерв'ю — ще б пак, людина, котра віднайшла золоту гору! Але для мене це лише ще один, і доволі незначний, штрих у загальній геологічній картині планети.

Саллі поклала долоню на руку Павлиша, наче побоювалася, що той скаже якесь ущипливе слово і Клавдія засмутиться. Долоня її була м'яка і тепла. Клавдія обірвала свій монолог, і Павлиш зрозумів, що їй не сподобався жест Саллі. Саллі теж зрозуміла це і забрала руку. Запала ніякова мовчанка, і Саллі перервала її, сказавши:

— Я хочу чаю. Хто складе мені компанію?

— Із задоволенням, — сказав Павлиш.

Він вимкнув камеру. Клавдія схилилася над столом. Вона задумливо крутила в руці шматок породи із золотими прожилками.

Після чаю Клавдія раптом вирішила зайнятися прибиранням. Вона заявила, що за останні дні через легковажність Павлиша станція втратила гігієнічність. Павлиш у прибиранні не брав участі, але так як нічим не займешся, коли в хаті проти ночі влаштували прибирання, то пішов у лабораторію. Там він всівся з книгою — працювати не хотілося.

За вікнами лабораторії уже стемніло, повітря було синім. І можна було уявити, що він сидить в хатинці на Землі і в будь-яку мить може вирушити на прогулянку. Читалося якось погано, не вдавалося уловити сюжет. Павлиш встав, увімкнув зовнішній динамік. У лісі було тихо, але тиша була неповною, вона складалася з багатьох нашорошених звуків. Десь хруснула гілка, потім щось прошурхотіло в траві зовсім недалеко від корабля. Здалеку долинув утробний звук, низький і майже невловимий, але потужний, потім зачавкало, ніби поруч бродив хтось в гумових чоботах, ледве витягуючи ноги з болота...

Наша біда в тому, думав Павлиш, що в своїх мандрівках людина намагається все більше виключити елемент ризику. Каравела Колумба була іграшкою штормів і вітрів, кожен риф приховував для неї загибель, кожен шквал міг її перевернути. Але мандрівники знову і знову виходили в море або йшли з караванами через непривітні гори — адже не тільки пристрасть до наживи приваблювала їх. Прокинутися під захистом невідомих гір, почути шум незнайомого міста, побачити пальми на березі ще не відкритого острова... Напевно, ми стали дуже раціональними — ми намагаємося прилаштувати Всесвіт до наших потреб, розкласти все на полички і навіть злостимося, коли щось не залазить на поличку, на потрібне місце. Давні мандрівники вірили у гіпербореїв і у людей із собачими головами, і це їх не лякало. Ми ж впевнені у тому, що генетичний код єдиний для Всесвіту, і коли зустрічаємо людину з головою собаки, не охаємо здивовано і захоплено, а починаємо рахувати хромосоми.

Ще в дитинстві ми читаємо про Робінзона, і він, як і сто, і двісті років тому, підкорює нас своєю наївністю, своєю безпосередністю, своєю гордою самотністю і людським викликом, який несе в собі його доля. Але вже в Робінзонові закладена небезпека — вже Робінзон раціональний. Він не мириться з природою, не чекає появи людини із собачою головою, а підраховує запаси зерна чи шиє собі одяг з козячих шкур. Отже, Робінзона потрібно заборонити — ось він, джерело усіх наших бід, ось хто — Даніель Дефо заклав основи нашого раціоналізму. Визнавши це, Павлиш почав шукати альтернативу і прийшов до висновку, що йому найбільше подобається Синдбад-морехід. Хоч той і був торговцем, але птаха Руух сприймав як частину природного казкового світу. І тому Павлиш почав планувати альпіністський похід на велетенське дерево, який напевно не виправдає ризику і витраченого часу, але вкрай необхідний Павлишу, щоб налагодити особисті відносини з цією планетою.

Вони тут вже давно, три тижні, але окрім взаємної ворожості нічого не досягли. Золота гора позбавлена індивідуальності і байдужа. Вона може зустрітися і на астероїді без атмосфери. Клавдія має справу зазвичай з неживими предметами, тому вона може сидіти тут роками і залишитися чужою на чужій планеті. Зрозуміти — це обов'язки Павлиша. А цього не досягти за надійними стінами станції.

Проводячи внутрішню суперечку з Клавдією, Павлиш, як і належить при такій заочній розмові, майже не давав їй можливості заперечити. Усі уявні заперечення Клавідії були непереконливі, у той час як аргументи Павлиша — непохитні.

Дикий високий вереск пролунав над самим вухом. Павлиш зірвався на ноги і тільки через секунду зрозумів, що вереск пролунав з лісу — з того світу, який продовжував жити, ніби Павлиша, з усією його технікою і могутністю, не існувало.

Павлиш кинувся до вікна. За вікном, у темряві, порізаній променями прожекторів, кипів клубок тіл. Декілька хижаків — важко було у цій боротьбі щось розгледіти — шматували товстого зеленого неповороткого звіра, і в цій сутичці була така первісна жорстокість і такий страх смерті, що Павлиш, дивлячись, як клубок тіл котиться до лісу, вимкнув звук і відійшов від вікна. І з певним сумом подумав, що напевно він так і відлетить з цієї планети, нічого не зрозумівши у ній, хоча формально повезе звідси солідний вантаж біологічних досліджень і зразків флори і фауни.

Читати зовсім перехотілося, але він не поспішав повертатися у житловий відсік. Зараз жінки у своїх конурках вкладаються спати; у душовій на півгодини застрягла чистьоха Клавдія, а Саллі, що вже зовсім не личить відважному розвіднику, уже вп'яте розкладає пасьянс. Йому захотілося, щоби Саллі відклала карти і прийшла до нього сюди, тому що заскучила, тому що їй набридло слухати, як Клавдія насвистує під душем...

— Я не вчасно? — запитала Саллі.

— Добре, що ти прийшла, — сказав Павлиш.

— Що то був за шум? Мені здалося, що хтось кричав.

— Я увімкнув свій зовнішній динамік, а там тварюки виясняли відносини.

Саллі підійшла до вікна.

— Нікого, — сказала вона. — Ніхто тут не живе. Вони тільки інколи приходять полякати нас. Але ж ми не з лякливих?

— Нас не залякаєш.

— А ти би міг тут залишитися жити?

— З тобою — так, — сказав Павлиш.

— Я ж серйозно.

— Де тільки не живуть люди! Тут, принаймні, є нормальне повітря і нормальний дощ.

Павлиш підійшов до Саллі і доторкнувся пальцями до її плеча.

— Тобі тут не подобається, тобі тут нудно, ти жалкуєш, що потрапив у цю експедицію. А я єдина — єдина людська розвага, — сказала Саллі.

Павлиш забрав руку.

— Якби ми були на Землі...

— На Землі ти б мене просто не помітив, — сказала Саллі. — Я не вмію кокетувати. Нічого дивного.

Вона повернулася і подивилася йому в очі.

— Можливо, я відчуваю те саме, що йти. І я також не звернула б на тебе уваги... Це тебе ображає?

— Ні, — сказав Павлиш.

Саллі притулилася до Павлиша, взяла долонями його голову, стиснувши скроні і поцілувала його в щоку біля кутика вуст.

— Дякую, — сказав Павлиш.

— Дурна відповідь, але не найгірша, — усміхнулася Саллі.

Вона відступила на крок, звільняючись від його рук, і Павлиш

побачив, що вони не самі — за спиною Саллі в ілюмінатор дивилася дурна біла морда.

— Йди геть! — сказав Павлиш до морди.

Саллі повернулася і засміялася.

— Клавдія б запитала, — сказала вона, — чому ти не увімкнув камеру.

— Я забороняю тобі сміятися за моєю спиною, — різко сказала Клавдія.

Вона стояла в перехідному відсіку лабораторії.