Таємничий сад - Бернетт Френсіс Годгсон
І є думки погані, які отруюють нас зісередини, не дають жити і розвиватися. Тоді і світ нам немилий — бо, крім розчарування, суму і зла, нічого у ньому не бачимо.
Отож відкриття полягає у тому, що аби світ довкола нас заяснів, спочатку треба засвітити у собі ясні думки. І тут чудовим прикладом може послужити приклад Мері і Коліна.
Поки на думці у Мері було лише заперечити те, що їй кажуть, чи зробити навпаки, доки все довкола було їй байдуже і нецікаве — то й сама вона мало кому приносила втіху. Дівчинці з такою вдачею "світила" лише самотність та образа на цілий світ. Бо у кого, скажіть, могла викликати прихильність ця насуплена непривітна дівчинка, яка одразу по приїзді до Мізелтвейту взялася перед усіма виказувати свою зверхність? Та коли у житті Мері з'явилася малинівка, Марта, хатина посеред пустища, де мешкає дружна родина Совербі, а ще старий садівник Бен, то дівчинка і сама стала змінюватися, і світ довкола неї заяснів новими барвами. Саме тому Мері виявилася здатною повернути до життя потаємний сад — бо їй стало шкода, що його отак покинули напризволяще. А ще, звісно, знайомство з Дікеном і його "звіринцем" принесло немало змін у життя і думки дівчинки. І хоча Мері сама аніскільки цього не усвідомлювала, нові думки і почуття позначилися і на її зовнішньому вигляді: на личку з'явився рум'янець, в очах — жвавий блиск, зникла постійна втома від себе і світу, поліпшився апетит.
Так само й Колін: доки він сам себе тримав зачиненим у кімнаті, а в голові були лишень думки про власну слабкість, доки усього на світі боявся і навіть звичайні людські погляди, скеровані у його бік, викликали роздратування, бо нагадували про його гаданий горб і близьку смерть — то був з нього хіба істеричний малий іпохондрик, який боявся вийти надвір, тому не бачив ні сонця, ні весни. Про те, щоб спробувати стати на ноги, не було й мови. Та як тільки цікавість, радість, захоплення витіснили з його серця старі образи і страхи, то хлопець відкрив у собі нову силу, що врешті поставила його на ноги. Потім науковий експеримент у саду ще раз потвердив силу слова. Справді, аби ваше життя змінилося, треба насамперед змінити думки у своїй голові. У цьому й полягає суть найбільшого наукового відкриття.
Якщо ти пильнуватимеш троянду, хлопче, —
Чортополох там місця не знайде.
То ось, якраз тоді, коли у Мізелтвейті оживав потаємний сад, а двійко дітей день за днем здобували у ньому здоров'я і радість, далеко-далеко від маєтку, то поміж чудових фіордів Норвегії, то серед долин і гір Швейцарії, мандрував один чоловік з розбитим серцем.
Чоловік той немовби тікав від самого себе. Він ніде надовго не затримувався — здавалося, щось увесь час гнало його вперед. Неначе зміна місця могла побороти тугу та відчай, що заполонювали його душу. Чоловік занедбав свій дім, забув про свої обов'язки — він просто махнув на себе рукою. Й отак тікав від свого болю уже цілих десять років.
Єдине, що було відомо про цього дивного мандрівника — що у готелях, де зупинявся, він завжди підписувався: "Арчибалд Крейвен, Мізелтвейтський маєток, Йоркшир, Англія".
Ця подорож містера Крейвена тривала уже кілька місяців. З маєтку він вирушив іще навесні — відразу після зустрічі з міс Мері, коли та попросила у нього "клаптик землі". Для прогулянок містер Арчибалд вибирав найтихіші та найвіддаленіші закутки, бо не хотів бачити людей. Зрештою, люди також його боялися й уникали. Ще б пак, кому приємно бути у товаристві похмурого мовчуна зі згорбленими плечима, який і слова не вимовить, а лише ото дивиться перед собою, мовби нікого і нічого не бачив і не чув. Дехто гадав, що він причинний. Натомість інші вважали, що той мандрівець, певно, носить на душі якийсь тяжкий злочин, тим-то світ йому і немилий.
Справді: навіть дивлячись на схід сонця у горах, коли світ неначе народжується на очах, він не здатен був помічати навколишньої краси. Здавалося, ніщо не може звеселити його серце. Так минали дні, місяці, роки.
Та ось одного разу містер Крейвен проходжувався по квітучій долині в австрійській Тиролі. Врешті відчув утому і сів собі відпочити над струмком. Струмок прудко звивався поміж буйної густої трави і весело жебонів. Коли ж вода набігала на камінчики, то здавалося, ніби струмок сміється. До води прилітали пташки. Вони пили чисту кришталеву водичку, хлюпалися у течії, а тоді летіли собі далі. Здавалося, неначе той струмок — жива істота, яка всіх запрошує до себе і поїть водичкою. Жебоніння тільки підкреслювало глибоку тишу, що панувала у цілій долині.
Арчибалд Крейвен сидів отак, дивився на поблиски води, на пташок — і поступово та тиша немовби вселилася у нього. Він відчув спокій — уперше за багато років. Тягар, що гнітив його душу, ніби забрала вода. Чоловік підняв голову і роздивився довкруж. Погляд його зупинили блакитні люби-мене, що росли понад берег струмка. На їхніх листочках виблискували краплинки від бризок — неначе коштовні самоцвіти. Містер Арчибалд згадав, як розглядав їх разом з любою дружиною тоді, десять років тому… Ці дрібненькі непоказні квітки раптом стали йому дуже дорогі. Він ще раз обвів поглядом долину і подумав: "Як же тут гарно!"
Й ось із цієї простої думки розпочалося його повернення до життя. Немов струмінь весняного дощу, вона оживила його душу. Звісно, у цю мить містер Арчибалд і близько про таке не думав. Він лишень прислухався до цієї незвичної тиші у собі, насолоджувався спокоєм і легкістю, що врешті для нього настали. Годі й сказати, скільки часу провів він над отим струмочком. Врешті підвівся, немовби прокинувшись з довгого сну, і глибоко вдихнув у груди п'янкого повітря.
— Що це? — здивовано прошепотів він, провівши рукою по чолі. — Що це зі мною?
Лише згодом містер Арчибалд довідався, що того-таки дня Колін уперше потрапив був до потаємного саду і теж вигукував, сповнений не знаної досі радости: "Я житиму… житиму… житиму вічно!" Та це відбудеться щойно по поверненні містера Арчибалда до Мізелтвейту. А поки що він лише прислухався до незвичних відчуттів у собі, намагаючись зрозуміти, що з ним діється.
Спокій залишився з ним, коли він повернувся до готелю. Вночі він уперше міцно заснув і спав аж до ранку. Звісно, відразу життя містера Крейвена суттєво змінитися не могло, тим більше що сам він не докладав до цього жодних зусиль. За кілька днів його знову охопила зневіра і відчай, отож він покинув чудову тирольську долину і подався далі у мандри, тікаючи від своїх думок. Та навіть у такому стані він раз-у-раз повертався до тих хвилин, коли ото сидів над струмком — і розпач відпускав його. Бодай на хвильку. Ось так поволі, крок за кроком, до цього знеможеного і зневіреного чоловіка поверталося життя. Він оживав, як покинутий сад у його йоркширському маєтку.
На початку осени містер Крейвен подався до Італії на озеро Комо. Там він знайшов те, про що мріяв: спокій і тишу. Містер Арчибалд годинами сидів перед кришталево чистим плесом або ж блукав по зелених пагорбах скільки було сил, а тоді повертався у свою кімнату і міцно засинав. Тепер він спав ліпше, окрім того, йому перестали снитися страшні сни, як це було раніше. "Певно, до мене повертається сила", — здивовано й радісно думав він.
Прогулянки справді його зміцнили, а спокій і тиша поволі зцілювали його душу. Час до часу містер Арчибалд згадував про Мізелтвейт. "Може, пора вже туди повертатися?" — подумав якось. Тоді спробував уявити, як зайде до кімнати сина… і що там побачить. Колін, певно, спатиме… а він стане над ліжком і дивитиметься… дивитиметься на його бліде личко і чорні кола під очима. Чоловік зіщулився. Ні, про це він не буде зараз думати.
Одного погожого дня він гуляв так довго, що до вілли, де на той час замешкав, повернувся вже коли на небі зійшов місяць. Була саме повня — усе мінилося у молочному світлі. Тиша, цілковита тиша оповила берег озера. Містер Арчибалд ще раз роззирнувся довкола — і відчув, що йому зовсім не хочеться іти до своєї кімнати. Він спустився на терасу понад самою водою, сів там і насолоджувався нічним краєвидом та прохолодним свіжим повітрям. П'янко пахли троянди, що росли перед віллою. Час до часу було лише чутно, як плюсне якась рибина у воді.
Спокій, глибокий спокій оселився у душі містера Арчибалда. Він наче розчинився у цій тиші — і відчув себе вільним. А далі…
Те, що відбулося далі, містер Крейвен не міг пояснити до кінця своїх днів. Чи він задрімав на тій терасі, чи усе воно сталося насправді — цього він і сам ніяк не міг збагнути. У якусь мить містер Арчибалд почув лагідний жіночий голос, що кликав його:
— Арче! Арче! Арче!
Арчибалд Крейвен зірвався на рівні ноги, бо відразу впізнав цей голос. Він лунав ніби звіддалік — і водночас здавалося, ніби звучить просто у нього за плечима.
— Лілі! Лілі? — покликав він з надією. — Лілі! Де ти?
— У саду, — прозвучало ніжно, ніби то обізвалася флейта. — У саду!
На цьому видіння обірвалося. Містер Арчибалд міцно проспав аж до ранку. Прокинувся, коли вже був білий день — і відразу побачив слугу, що стояв над ним. Слуга той був добре вишколений і бачив усяке, тому не ставив жодних питань і не виказував здивування, що гість ото вирішив заночувати на терасі.
Слуга тримав перед собою тацю, на якій лежали листи для містера Крейвена. Містер Крейвен забрав пошту і відпустив слугу. Тоді заворожено задивився на озеро, згадуючи нічне видіння. Попри ніч, проведену на твердому ослінчику, містер Крейвен почувався напрочуд бадьорим. Спокій і мир оселилися у його душі. І отой голос… Чи це було з ним насправді? Але як же?
— У саду… У саду… — замислено повторив він. — Хіба це можливо? Я ж закопав ключ…
Тут він перевів погляд на листи і завважив, що той, який лежить зверху, надіслано з Йоркширу. Адреса написана чітко, вочевидь жіночою рукою, проте почерк був незнайомий. Містер Крейвен механічно відкрив конверта, однак уже перші рядки змусили його зосередитися. Ось про що там ішлося:
Дорогий Пане,
Пише Вам Сюзан Совербі. Пригадуєте, колись я наважилася зупинити Вас на пустищі? Тільки тоді я говорила з Вами про міс Мері. А зараз знов маю щось сказати.
Будь ласка, сер, на Вашому місці я б негайно поверталася додому. Думаю, Ви втішитеся, коли приїдете сюди і побачите те, що побачите.
Перепрошую, сер, але я просто впевнена, що якби Ваша дружина була з нами, то вона обов'язково попросила б Вас зараз повернутися.
Ваша покірна слуга,
Сюзан Совербі
Містер Крейвен ще раз перечитав листа, тоді ще раз, аж потім поклав його назад у конверт.
