Таємничий сад - Бернетт Френсіс Годгсон

— А хіба я казав, що в церкві? Ти не думай, я чув, як ти говорив про силу в моїй спині. Тілько лікар називає то ревматизмом.

Колін застережливо витягнув руку.

— Бене, це неправильна магія, — сказав він. — Магія Слова допоможе, вам стане ліпше, побачите. Гаразд, зараз можете іти. Але завтра приходьте знову, добре?

— Гм… але я би х'тів подивитися, як ти ходиш по саду, — пробуркотів старий Бен.

У глибині душі Бен не надто вірив у якісь там чари, проте все одно хотів на власні очі побачити, чи допомогли Колінові промовляння. А що не хотів чесно цього визнати, то й буркотів ото, аби не здогадалися, що однак зацікавився Магією Слова. Окрім того, чоловік боявся, що коли зараз піде звідси, то потім йому знову доведеться дряпатися по драбині і заглядати через стіну.

Та Колін зовсім не заперечував, щоб старий Бен залишився з ними. Врешті вони рушили. Це виглядало як процесія. Попереду крокував Колін, з одного боку ішов Дікен, а з другого Мері. За ними накульгував Бен Везерстаф, а вже за Беном трюхикав увесь звіринець. Ягнятко і лисеня намагалися триматися ближче до Дікена, кролик стрибав побіч і часом зупинявся, аби щось погризти. Та найповажніший вигляд мала Смолька: вона заклопотано літала то туди, то сюди, мовби перевіряючи, чи все гаразд.

Процесія рухалася повільно. Кожних кілька кроків діти і звірята зупинялися, щоб дати Колінові трішки перепочити. Хлопець тримав руку на плечі Дікена, проте сам ішов доволі впевнено. Бен Везерстаф також пильно поглядав на хлопця, готовий будь-якої миті підтримати, але Колін час до часу просто знімав руку з Дікенового плеча, аби бодай кілька кроків зробити самостійно. Варто було лишень побачити, як гордо він тримав голову!

— У мені криється Магічна Сила! — знай повторював хлопець. — Магія Слова робить мене сильним! Я відчуваю це! Відчуваю!

І справді, у ньому ніби відкрилася якась внутрішня сила, що вела його вперед. Звісно, по дорозі Колін не раз відпочивав, коли бачив ослінчики в альтанках, або просто сідав на траву, — але він таки обійшов цілий сад. До дерева, з якого розпочинав свій обхід, хлопець повернувся радісний і розчервонілий.

— Я зміг! Магія Слова діє! — вигукнув він. — Мій науковий експеримент вдався!

— От цікаво, що скаже на це лікар Крейвен? — весело спитала Мері.

— Нічого він не скаже. Ми не будемо йому розповідати, — твердо відповів Колін. — Нехай це буде нашою таємницею. Принаймні доти, доки я не стану таким сильним, що зможу ходити і бігати, як усі решта. А поки що ніхто не повинен знати. Експеримент триває. І завершиться він лише тоді, коли мій батько повернеться до Мізелтвейту, а я зайду до його кабінету і скажу йому: "Ось і я, тату. Бачиш, я такий, як усі хлопці. А скоро виросту і стану чоловіком, як ти. І допомогла мені в цьому Магія Слова. Я сам дослідив її в науковому експерименті".

— Містер Крейвен подумає, що це сон, — вигукнула Мері. — Він не повірить своїм очам!

Колін ще більше розчервонівся від радісного хвилювання. Половину справи було зроблено, бо хлопець усією душею повірив у власне виздоровлення і тепер уявляв собі, як ото прийде до батька. Годі й казати, що це додавало йому сил, як ніщо інше. Коліну понад усе хотілося, щоб батько також повірив у нього, щоб перестав його шкодувати і боятися…

— Мері, але йому доведеться повірити, коли побачить, як я стою на ногах, — впевнено сказав хлопець. — Але й це ще не все: бачу, що поки буду опановувати Магію Слова, то стану справжнім атлетом. А тоді візьмуся за подальші наукові відкриття.

— Ги-ги, за який тиждень ти станеш чемпіоном Англії з боксу, не інакше, — посміхнувся Бен Везерстаф.

Колін нахмурив брови.

— Бене, ну до чого тут бокс? — стенув він плечима. — Вам довірили таємницю, а ви собі жартуєте… Я ж сказав, що буду вченим, а не боксером. Просто хочу набратися сил. Але вже напевно не для того, щоб виступати у ринґу.

— Ох, пардон, пардон, сер, — відповів Бен, віддаючи честь. — Я зовсім не хотів вас образити.

Проте в очах старого стрибали лукаві бісики. Просто Бенові Везерстафові було напрочуд приємно бачити, що його юний господар стає щораз сильніший тілом і духом.

Розділ 24

"Нехай сміються!"

О цій порі року Дікен працював не лише у потаємному саду. Поруч із його хатиною у нього також був город, оточений низькою камінною загорожею. Щодня Дікен вставав удосвіта і працював на городі, а після сніданку щойно рушав у потаємний сад до Мері і Коліна. Пообіді хлопець знову повертався на свій город. Там у нього росла картопля, капуста, ріпа, морква і лікувальні трави для мами. Здавалося, хлопець ніколи не відчував утоми: він копав землю, прополював грядки, поливав і підживлював квіти. При цьому Дікен знай насвистував веселі йоркширські пісеньки, розмовляв зі Смолькою і Капітаном або вчив своїх молодших братів і сестер працювати на землі.

— Якби ото не Дікенові грядки, то не знаю, як би ми давали собі раду, — казала місіс Совербі. — Певно, має якийсь секрет, бо такої картоплі і капусти, як в нього, в цілім Йоркширі не знайдете: і ростуть великі, і смакують найліпше.

Коли місіс Совербі мала хвильку часу, то виходила надвір, аби поговорити із сином. Вона сідала собі на загорожу, а Дікен ділився з мамою, що робив цілий день, де бував, кого бачив. На ділянку, що її обробляв Дікен, мило було подивитися. Там росли не тільки овочі. Ще ранньої весни хлопець насіяв поміж грядками резеди, гвоздики і братчиків (по пенні пакетик) і зараз вони буйно зацвіли. Навіть камінна загорожа — і та зазеленіла, тому що у кожну щілинку хлопець насипав землі і висіяв там насіння наперстянок. Тепер по каменю скрізь стелилися тендітні зелені гілочки. Певно, такої краси годі було знайти у цілому Йоркширському графстві.

— Мамо, але рослини також живі. З ними тре' дружити. І знати, чого потребують. Як хочуть пити — тре' їх напоїти, як голодні — тре' підживити. Вони хочуть жити, як і ми. Коли якась квітка всохне, то я буду винен. То значить, що зле її доглядав, що не мав до неї серця, — серйозно пояснив Дікен.

Якраз того вечора місіс Совербі довідалася про все, що відбувалося у Мізелтвейтському маєтку. Раніше Дікен тільки говорив, що вони з містером Коліном і з міс Мері гуляли у парку і що містеру Коліну це дуже сподобалося. Про потаємний сад хлопець не казав нічого. Та невдовзі діти дійшли згоди, що Дікеновій мамі можна довіряти і дозволили Дікенові відкрити їй таємницю.

Отож того вечора місіс Совербі почула всю історію, починаючи від закопаного ключа і завершуючи тим, як їх викрив Бен Везерстаф і як гнів розбудив у Коліна небувалу силу і хлопець став на ноги.

Поки місіс Совербі слухала розповідь сина, на її обличчі по черзі з'являлося то здивування, то сум, то радість.

— Ого, оце то історія! — вражено вимовила вона, коли Дікен замовк. — Можу тілько сказати: без Мері нічо' би не було. Як вона приїхала до Мізелтвейту, то і сама ся змінила, і Колінові помогла. Подумати тілько: хлопець встав на ноги! А ту' всі його мали за каліку з покрученими ногами. Ну добре, а що кажуть у маєтку? Хлопець таки ся змінив: і чує'ся добре, і не плаче більше ночами, — з цікавістю спитала вона.

— У тім то й річ: вони не знають що думати, — весело відповів Дікен. — Колін приходить з прогулянок зарум'янілий, очі блищать, щоки округліли, але перед слугами він не показує, що чує'ся добре. І з візка не злазить вдома. Навіть троха марудить і капризує, щоби ся здавати таким, як був раніше, — додав хлопець зі змовницькою посмішкою.

— Ба чому? — здивовано підняла брови місіс Совербі.

Дікен засміявся.

— Як чому? Бо не хоче, аби вони ся здогадали, що з ним ся діє. Як лікар довідає'ся, що він може стояти, то напише містеру Крейвену. А Колін сам хоче все розказати батькові. А поки його нема у маєтку, Колін щодня вправляє'ся у Магії Слова: прикликає до себе силу. А як батько, містер Крейвен, ся верне додому, то Колін зайде до його кімнати і скаже: "Бачиш, тату, я можу ходити, як всі". Ну а поки що вони з міс Мері тримають таємницю. Тому Колін і вередує перед слугами — аби ся не здогадали.

Місіс Совербі зайшлася сміхом.

— Ого, та ті двоє вартують одне одного! — врешті вимовила вона. — Ото вже справді: яке їхало, таке здибало. Мають непогану забаву, нє? Зрешта, а що ще дітям тре'? Ну-ну, розказуй далі, Дікене.

Дікен покинув грядку і сів навпочіпки поруч з мамою, аби доказати.

— Розумієш, мамо, Колін сам не ходить надвір — вниз його досі зносять слуги, — весело пояснював він. — А він ще покрикує на Джона: обережно, мовляв, у мене болить спина! Ото поки його не посадять у візок, то він ані голови не підніме — такий набурмосений. А Мері заглядає йому в очі і так співчутливо питає:

"Бідний! Дуже болить, Коліне? Ти сьогодні геть без сил". Але як тільки від'їжджаєм троха від будинку, то регочем так, що аж животи болять. Часом мусим ся затуляти подушками з візка, аби садівники не почули, як працюють десь близько. Отакі справи.

— Так-так, бачу, що вам весело! Тепер розумію, чому і Мері, і Колін так добре ся чують: прецінь нема ліпшого ліку, ніж сміх! Ну що ж, най ся сміють, на здоров'я! Що більше будуть реготати, то скорше забудуть про піґулки, — вимовила крізь сміх місіс Совербі. — Ото артисти, — додала, весело похитуючи головою.

— Так, з ними все гаразд, — потвердив Дікен. — Тілько мають один клопіт. Річ у тім, що обоє як ся вертають зі саду, то вовка би з'їли — такий апетит тепер мають. Але на кухні просити бояться, бо відразу підуть розмови поміж слугами. Хто ж повірить, що хлопець хворий, як він дві чи три порції годен з'їсти? Мері все каже, що віддасть йому трохи зі своєї порції, а Колін не хоче. Каже, що тоді лиши'ся голодна вона, а їм тре' гладшати разом.

Почувши це, місіс Совербі знову зайшлася сміхом і кілька хвилин не могла вимовити і слова. Дікен реготав разом з нею.

— Ось що я тобі скажу, хлопче, — нарешті проказала місіс Совербі, весело дивлячись на Дікена, — є спосіб їм помогти. Коли підеш зрана до них, то візьми бідончик свіжого молока, а я спечу свіжого хлібця або булочок зі смородиновим варенням, які ви так любите. Нема нічо' ліпшого, ніж свіже молоко і хліб. Ну от, і як зголоднієте, то будете мати що кинути за пліт.

— Ох, мамусю, ти в мене молодець! — захоплено вигукнув Дікен. — Бо ми вже не знали що робити.