Таємничий сад - Бернетт Френсіс Годгсон

Бен Везерстаф прокашлявся і також вступив із третього рядка. Коли врочисто проказали "Алилуя!", Мері побачила: підборіддя Бена затремтіло від зворушення, старий часто закліпав і з очей скотилася сльозина — зовсім як тоді, коли вперше побачив Коліна.

— Ох, діти, — хрипко промовив садівник, — я ніколи не думав, що псалми мають таку силу. Тепер розумію, чому містер Колін встав на ноги і так добре виглядає нині. Зрешта, тілько за минулий тиждень він набрав фунтів зо п'ять, не менше. То йому та сила помогла, не інакше.

Тим часом Колін, який дивився у бік хвіртки, раптом злякано стрепенувся.

— Сюди хтось іде. — швидко вимовив він. — Хто це?

Усі подивилися туди. Справді, на доріжці стояла жінка у довгій синій накидці. Вона увійшла, коли вони доспівували псалом, і зупинилася побіч дерева, аби послухати. Крізь листя на неї падали сонячні промені і творили казкове мереживо світла й тіней на її обличчі, руках, накидці. Жінка тепло усміхалася, дивлячись на дітей. Колін пригадав, що у якійсь його книжці так виглядала добра фея. Тривога умить зникла — здавалося, що ця жінка була з ними завжди. А Дікенові очі спалахнули радістю.

— Мама! — вигукнув він і кинувся до неї.

Колін і Мері подалися услід за ним. Обоє були схвильовані.

— То мама! — знову повторив Дікен, коли Колін і Мері наздогнали його. — Ви х'тіли її зобачити, то я сказав їй, де хвіртка.

Вони добігли до місіс Совербі і Колін дещо зніяковіло простягнув їй руку, не зводячи погляду з її лагідного обличчя.

— Я давно хотів вас побачити, — схвильовано вимовив він, — Ще коли лежав хворий, то мріяв, що колись побачу вас, Дікена і потаємний сад. Перед тим у мене не було жодних бажань, бо мене нічого не цікавило. А тепер усе здійснилося!

Місіс Совербі вислухала хлопця — кутики її губ здригнулися, а очі заслала волога паволока.

— Ох, милий ти мій хлопче! — з материнською ласкою вимовила жінка. — Ох, хлопче! — повторила, бо зворушення не давало їй сказати більше.

Коліна страшенно зігріло це звертання: прецінь так місіс Совербі називала і свого сина, Дікена.

— Ви не сподівалися, що я сам зможу ходити? — спитав він.

Жінка поклала руку йому на плече й усміхнулася. На очах у неї були сльози радости.

— Ая', не сподівалася! — кивнула головою. — І ще: ти так подібний до своєї мами, що мені аж серце підскочило в грудях.

— І ви так вважаєте? Може, батько мене за це полюбить? — з надією спитав Колін.

— Ая', мій милий хлопче, певно, що полюбить, — відповіла вона, погладивши його по плечі. — Най тілько верне'ся додому і зобачить тебе.

Тут до них підійшов Бен Везерстаф.

— Сюзан Совербі, здорова була! — прогув він басом. — Чи бачиш оцього хлопця? Диви, які в нього литки моцні стали! А ще два місяці тому виглядали як тички. Люди навіть говорили, що він не може ходити, бо ноги його не тримають. А ще казали, що мій молодий господар — то покручене страховисько. Ото най би тепер ся подивили!

Сюзан Совербі щиро засміялася.

— Бачу, бачу. Ноги в нього, певно, вже такі моцні, як в мого Дікена, — вимовила вона. — Слава Богу! А як далі буде бігати ту', працювати на землі, добре їсти і пити свіже молоко — то стане силачем на цілий Йоркшир! Най Господь тебе благословить, хлопче.

Тепер місіс Совербі обернулася до Мері. Жінка поклала руки на плечі дівчинки і по-материнськи пригорнула її.

— Дитино, ти також чудово виглядаєш! — сказала місіс Совербі. — Он, рум'янець пашить, як в нашої малої Лізабет Елен, коли ся нагасає на пустищі. А з виду ти, певно, подібна до своєї мами. Місіс Медлок казала, що то була дуже вродлива жінка. І ти розцвітеш як троянда, коли виростеш, моя мила дівчинко. Най благословить тебе Господь!

Сюзан Совербі була доволі тактовна жінка. Вона не згадала, що коли Марта розповідала вдома про Мері, коли та щойно була з'явилася у маєтку, то передавала й інші слова місіс Медлок: мовляв, одному Богу відомо, як у такої красуні могла народитися така негарна донька. Ну бо що іще можна було сказати про насуплене пихате дівчисько, яке лише гнуло кирпу і не вміло сказати доброго слова людям, які про неї піклувалися?

Мері не мала часу, аби слідкувати за змінами, які з нею відбулися. Дівчинка лише знала, що виглядає "инакше" і пояснювала це тим, що у неї тепер довше волосся і що вона поповніла. Проте Мері втішилася, почувши, що вона схожа до своєї мами: дівчинка пам'ятала, якою красунею була мем Сагіб і як вона покрадьки розглядала її, милуючись вишуканими платтями і шовковистим волоссям.

Сюзан Совербі обійшла з ними сад. Вона зупинялася коло кожного кущика, кожного дерева, згадувала, коли їх було посаджено. Колін і Мері не зводили з неї погляду. У її присутності діти почувалися напрочуд затишно і безпечно. Відчувалося, що місіс Сюзан розуміє кожен їх рух, кожен жест. Так само як Дікен, вона вміла розмовляти з квітами і звірятами. Скажімо, Смолька одразу прийняла її за свою і пурхнула на плече.

Потім діти розповіли місіс Сюзан, що пташенята малинівки вже виросли і вчаться літати. Жінка тепло засміялася.

— Ого, думаю, тепер у їхніх батьків нелегкий час. Навчити пташенят літати — то все одно що навчити дітей ходити. Добре, що хоч в мене нема крил — що би я з ними робила на землі? — весело вимовила вона.

Уявивши, як виглядала б місіс Сюзан з крильми, діти також засміялися. Врешті вони заговорили з нею про Магію Слова.

— Місіс Сюзан, скажіть: ви вірите у Магію Слова? Вірите, що тут у саду є сила, яка нам допомагає? — спитав Колін.

— Так, дитино, вірю, — відповіла вона. — Тілько я інакше її називаю, ту силу. Зрешта, по цілім світі люди говорять різними мовами, але хочуть сказати про то саме. Бо хоч в Йоркширі, хоч на краю землі — скрізь одна і та сама сила будить до життя землю, і сонце, і нас з вами. Та сила несе нам світло і добро. Без неї не було би нас. Вір у неї, дитино, і вона все тобі поможе. Зрешта, ви вже про то знаєте, бо як я прийшла, то ви співали псалом.

— Так. Я відчув таку радість, що мусив заспівати, — мовив Колін, дивлячись на неї. — Просто в одну мить зрозумів, наскільки сам змінився у саду… я зміг встати з візка і копати землю… я став сильним і здоровим… і мені захотілося стрибати на радощах, кричати про це на весь світ, аби всі чули.

— Ти подякував за своє одужання, коли співав псалом. Твою подяку вислухано, я впевнена. Пам'ятай, дитино: у житті дуже важливо — вміти дякувати. За щастя, за радість — за все. І не важить, якими словами ти висловлюєш свої почуття. Головне — щирість. І вдячність. Ось так, мій хлопче, — вимовила вона і знову погладила його по плечі.

Врешті діти добряче зголодніли. Місіс Сюзан кивнула Дікенові — і той приніс зі схованки кошик з харчами. Усе товариство розсілося під деревом і накинулося на почастунок. Сюзан Совербі жартувала з ними, розповідала смішні історії своєю милою говіркою. Коли Мері чи Колін не розуміли якихось слів, вона їм пояснювала.

Кошик швидко спорожнів. Тоді діти неабияк розважили місіс Сюзан. Вони поділилися своїми клопотами: мовляв, після отаких веселощів у саду Колінові щораз важче вдавати зі себе хворого і роздратованого. Почувши це, жінка знову засміялася.

— От бачите, коли ми разом, то тільки те й робимо, що сміємося, — потвердив Колін. — А тоді спробуй насупитися, коли повертаєшся додому. Ми ледве стримуємося, щоб не зареготати при всіх.

— Ага. Коли ото дивлюся на Коліна, то думаю собі: ото ще мені хворий. Щоки налилися як яблука — а він коверзує: мовляв, і те мені не подобається, і спина болить, і їсти не хочеться… А я згадую, скільки він з'їв у саду — і сміх мене розбирає, хоч що роби, — підхопила Мері. — Я вже й так ледве витримую. А Колін гладшає з кожним днем!

— Так-так, бачу, що вам нелегко, — сміючись промовила Сюзан Совербі. — Ну нічо', ще трішки потерпіть: скоро містер Крейвен ся верне, скоро ся верне.

— Справді? — кинувся до неї Колін.

— Так, хлопче, скоро він приїде до тебе. Ти, певно, сам хочеш йому все розказати? Тому і придумали'сьте гуртом цю виставу, ая'. Певно, ночами не спали, так старалися, — з материнською теплотою вимовила вона. — Ну нічо', потерпіть ще трішки.

— Я… я не знаю, що зроблю, коли хтось його попередить, — дуже серйозно сказав Колін. — Кожен день тільки про це й думаю… уявляю, як вбігаю до його кімнати… і дивлюся в його очі…

— Так, ліпше привітання для батька годі придумати, — кивнула головою Сюзан Совербі. — Ох, як би я х'тіла зобачити лице містера Крейвена! Потерпи, мій хлопчику, скоро ти все йому розкажеш… сам.

Потім у них з'явився ще один план. Річ у тім, що місіс Сюзан усіх їх запросила до себе, у будинок на пустищі. Тому вони обговорили свою подорож. І вирішили: до пустища їх підвезуть на дорожці. Потім діти пообідають серед вересових заростей, а тоді ще шмат дороги пройдуть пішки. А в будинку Совербі Колін і Мері запізнаються з Дікеновими братами і сестричками, потім Дікен покаже свій город, а далі бавитимуться на подвір'ї аж до смерку.

Врешті Сюзан Совербі підвелася, бо хотіла ще побалакати з місіс Медлок. Коліна також уже треба було завезти додому, бо вечоріло. Хлопець рушив було до візка, але на якусь мить зупинився перед місіс Сюзан. Тоді відрухово схопив її за край накидки.

— Ви… ви чудова, — вимовив він, хвилюючись. — Як би я хотів, аби ви були і моєю мамою… як Дікена!

При цих словах очі Сюзан Совербі зволожіли. Жінка нахилилася, обійняла Коліна і притулила до грудей як свого сина.

— Ох, хлопче, мій милий хлопче! — зворушено вимовила вона. — Скоро до тебе повернеться батько… дуже скоро. І твоя рідна мама також тебе не покинула… вона є ту' з нами, в саду. Пам'ятай про це!

Розділ 27

У саду

Відколи стоїть Божий світ, люди століття за століттям здійснюють все нові і нові відкриття. Так дивні і непояснимі досі речі стають простими і зрозумілими і входять у повсякденне життя. Потім усі навіть дивуються: таке просте, а щойно тепер спало на гадку, як це пояснити! У XIX столітті так було, наприклад, з електрикою. А зараз люди навіть не уявляють собі життя без неї.

Не менш важливе відкриття — що наші думки мають силу устократ потужнішу від електричної. Тому цю силу треба правильно використовувати, аби не завдала шкоди. Бо коли ми плекаємо у собі добрі думки — вони допомагають нам і світові довкола нас ставати кращими.