Таємничий сад - Бернетт Френсіс Годгсон

Смолька здивовано блимала своїми оченятами, а тоді спурхнула з гілки і стала завзято стрибати поміж дітьми, ніби також намагаючись повторювати їхні дивні рухи.

Відтоді діти починали день з атлетичних вправ, а потім переходили до Магії Слова. З кожним разом Колін і Мері ставали щораз вправніші і могли довше виконувати ці вправи. У результаті в обох був чудовий апетит. Без щедрих почастунків від Дікенової мами і пічки у парку їм було б непереливки. А так вони могли знову заморочити всіх у домі. Місіс Медлок, доглядальниці та лікарю Крейвену не могло спасти на думку, що ці двоє артистів уже добряче напхали животи печеною картоплею, свіжим молоком, вівсяними кексами, хрусткими хлібцями, вересовим медом та вершковим варенцем, тим-то й марудять за сніданком чи обідом вдома.

— Нині вони знов майже нічого не їли, — стурбовано сказала доглядальниця. — Якщо так буде далі, то геть піднепадуть на силі. Хоча по них і не скажеш: щоки круглі, рум'яні. Нічого не розумію.

— Ая', з ними ніколи не знаєш, чого чекати! — обурено підхопила місіс Медлок. — То запихаються так, що аж паски розперізують, а то крутять носом, хоч що їм подай. Вчора на обід мали молоду курку у хлібному соусі — тілько перевели. Куховарка придумала для них новий пудинґ — навіть до рота не взяли, все відіслали назад. Та як зобачила, то мало не плакала. Боїться, бідна, що як ті двоє послабнуть з голоду, то її зроблять винною. І як ту' витримати?

Доглядальниця поділилася своїми побоюваннями з лікарем Крейвеном. На потвердження своїх слів жінка показала тацю з майже не торкнутим сніданком. Лікар не гаючись пішов у кімнату і прискіпливо оглянув Коліна. Проте огляд лише породив нові питання.

Річ у тім, що лікар два тижні провів у Лондоні, куди його викликали у справах, отож увесь той час не бачив хлопця. Коли він довідався, що у небожа знову погіршився апетит, то очікував, що за два тижні той схуд чи зблід на виду, — але вигляд пацієнта здатний був будь-кого спантеличити. Справді, до хлопця швидко поверталася сила і здоров'я. Про це свідчили круглі рум'яні щоки і жвавий погляд. "Цього пацієнта тепер жодний лікар не назве інвалідом, це точно", — думав собі лікар Крейвен, розгублено потираючи підборіддя.

— Що діється, Коліне? — врешті спитав він. — Я чув, що останнім часом ти майже нічого не їси. Мене це дуже турбує. Зовсім недавно у тебе був чудовий апетит. І ти так гарно поправився. А тепер усе може зійти нанівець.

— Я ж казав вам: той апетит довго не протримається. А ви не вірили, — скрушно похитав головою Колін.

Мері не витримала і пирхнула зо сміху, проте швиденько затулила рота долонею, вдаючи, що закашлялася.

— У чому річ? — підняв брови лікар Крейвен.

Мері опанувала себе.

— Все гаразд, не турбуйтеся. Якась дрібка потрапила в горло, — чемно відповіла вона.

Лікар ще раз глянув на Мері, тоді на небожа — і поволі вийшов з кімнати.

— Ох, Коліне, знав би ти, чого мені вартувало стриматися, — вигукнула дівчинка, щойно двері за лікарем зачинилися. — Коли лікар Крейвен сказав, що ти схуднеш, я відразу згадала, як ти пакував печену картоплю, а потім заїдав її хлібом з варенням і варенцем. Бідолашний! — і Мері з усієї душі засміялася.

Розгублений лікар ніяк не міг знайти пояснення того, що побачив у кімнаті небожа.

— Місіс Медлок, а може, Мері й Колін самі потайки щось беруть з кухні? — припустив він.

— Та нє, ту' постійно хтось є. Їх би відразу помітили. Зрештою, вони від ранку до вечора надворі. Там також нема що їсти. Хіба, може, викопують якісь овочі з грядок. Але якби вони щось хотіли з кухні, то могли би попросити — їм би відразу принесли, — розсудливо відповіла місіс Медлок.

— Ну, тоді нам нема про що турбуватися, — вирішив лікар Крейвен. — Хлопець виглядає просто чудово.

— Мері також поповнішала, — потвердила місіс Медлок. — Так їй більше пасує. А як'зійдуться обоє, то тілько регочуть і регочуть, як лошата. Може, звідти і силу беруть.

— Можливо, можливо, — замислено сказав лікар Крейвен. — Ну що ж, то нехай собі регочуть на здоров'я.

Розділ 25

Завіса

А потаємний сад щодня являв нові дива. Самка-малинівка нанесла яєць і тепер турботливо їх висиджувала. Спершу вона дуже хвилювалася, як тільки помічала найменший рух поблизу гнізда. Самець також увесь час пильнував. Навіть Дікен у ті дні не міг наблизитися до них. Хлопець лише хотів повідомити пташкам, що розуміє, який у них зараз важливий період і що ніхто не збирається їм зашкодити. Ще б пак: спостерігати за появою нового життя з яйця — це була найдивовижніша пригода. І діти це чудово розуміли, тому поводилися якомога обережніше, щоб не злякати малинівок. Врешті пташки заспокоїлися і вже не турбувалися, коли бачили їх у саду.

Найперше довіру пари малинівок здобув Дікен. Він-бо вмів щебетати по-їхньому, отже, був свій. Дікен навіть ходити міг по-пташиному, тому малинівки зовсім його не боялися. Певно, пташки навіть собі думали, що Дікен — також малинівка, тільки без пір'я і дзьоба. А ось Мері і Колін щебетати не вміли, тому Дікен, хоч-не-хоч, мусив переходити на якусь дивну мову, аби з ними порозумітися. Пташки лише йому співчували: це ж треба мати такі клопоти! Та що поробиш, якщо ті істоти ніяк не здатні опанувати їхній щебіт. Ніби це так важко! Зрештою, хіба мало нездар на світі?

Отож щодо тих двох треба було зберігати пильність. Особливо дивним здавався хлопчина. Спочатку він навіть не приходив сам — у сад його привозили на кріслі-візку, щільно вкритого якимись шкурами. Потім хлопець став з візка і став поволі обходити сад. Це й викликало тривогу малинівок. Самець тоді зачаївся у кущах і занепокоєно спостерігав за тим, що діялося. Йому-бо не раз доводилося бачити, як підкрадається кіт, як він повільно й обережно готується до стрибка. Ця істота також могла в якийсь момент стрибнути і, чого доброго, доскочити до гнізда. Самець спробував поділитися своїми побоюваннями зі самичкою, але потім зрозумів, що цього робити не варто, бо та страшенно розхвилювалася, а їй же треба висиджувати яєчка! Самець вирішив іще трохи поспостерігати, аби перевірити свої припущення.

Врешті той хлопець з візка став ходити майже так само як Дікен, хоча час від часу все одно сідав на ослінчик або просто на траву, а тоді йшов далі. Тоді самець малинівки пригадав собі, що коли він сам колись учився літати, то так само перепочивав. То цей хлопець вчиться літати… тобто ходити! Самцеві відлягло від серця. Він одразу полетів до гнізда і доповів, що все гаразд, що жодної небезпеки немає. Це пташенята швидко все опановують, а люди надто незграбні, тому й селяться внизу, на землі. Зрештою, навіть коли людські діти виростають, літати вони все одно не вміють. Принаймні ще ніколи не траплялося зустріти людські гнізда на вершечках дерев.

На якийсь час у гнізді малинівок запанував спокій. Але потім пташки знову не знали що думати. Просто ці людські діти навіщось шикувалися під деревом, а тоді згинали й розгинали руки і ноги, обертали головами. Самець малинівки уважно придивлявся до них і не міг знайти пояснення. Прецінь коли людські діти ходять чи бігають, то рухаються зовсім інакше. Єдине, що він міг сказати — що коли вилупляться їхні пташенята, то вони ніколи не вихилятимуться в такий дивний спосіб. Він уже допильнує. І знову: заспокоїло малинівок те, що у тих незрозумілих забавах брав участь хлопець, який умів так гарно щебетати по-їхньому. Якщо вже він у це втягнувся, то жодної загрози ці дивні рухи не становлять, вирішив самець і повідомив про це самичку.

Звісно, ніхто з малинівок зроду не чув про чемпіона Боба Говорта та про його вправи для зміцнення м'язів. Просто пташкам жодні вправи не потрібні: якщо налітаєшся цілісінький день у пошуках їжі, то твої м'язи і без спеціяльної руханки налиються міццю. Але то пташки, а то люди.

Врешті малинівки звикли до присутності дітей у саду. Самичці навіть цікаво було спостерігати з гнізда, як вони там ходять, працюють коло землі чи просто сидять відпочивають. Принаймні день минав швидше. Коли випадали дощові дні і діти не з'являлися у саду, самичка вже сумувала за ними.

А ось Мері і Колін тепер не нудьгували навіть за негоди. Завдяки Мері.

Якось зранку, коли за вікном лив дощ, Колін не знаходив собі місця. Вилежати цілий день на дивані — це було понад його сили. Підвестися самому з дивану і бігати по кімнаті, так само як робив це в саду, — означало викрити себе.

— Я став такий, як і всі хлопці, — скаржився Колін. — Вмію ходити, вмію робити вправи… а тут мушу лежати як лялька. Набридло! У мені стільки сили, що… що хочеться співати з радощів, а не вдавати хворого й безпомічного. Ото зранку ледве стримався.

Мері засміялася.

— Якби ти заспівав, ото би переполох зчинився! Відразу прибігла б доглядальниця, місіс Медлок. Певно, вирішили б, що ти з'їхав з глузду, і послали б за лікарем, — вимовила вона.

Колін також засміявся, уявивши собі цю картину: місіс Медлок заходить до кімнати — а він стоїть біля вікна і співає!

— Хоч би батько швидше повернувся, — згодом мовив він із жалем. — Я так хочу все йому розказати… Тільки про це й думаю… Не можу далі отак лежати камінцем. Скоро все одно ніхто не повірить, що я хворий: он які щоки рум'яні. А тут іще цей дощ…

І тут Мері придумала.

— Коліне, — змовницьки глянула на нього, — а ти хоч знаєш, скільки кімнат у цьому будинку?

— Певно, добра сотня, — відповів він.

— Ага, і у більшість із них ніхто не ступає ногою, — вела далі Мері. — То ось, слухай: одного дощового дня я блукала по коридорах і виявила, що багато кімнат не замкнені. Я навіть зазирала у них. Ніхто про це не здогадався. Правда, вкінці я таки потрапила до рук місіс Медлок, але сказала їй, що заблукала. Це було тоді, коли я вдруге почула твій крик.

Колін підвівся на дивані.

— Сотня кімнат, у які ніхто не заходить, — замислено повторив він. — Незгірш як потаємний сад. То давай підемо й оглянемо їх. Ти повезеш мене на візку — і ніхто не знатиме, куди ми прямуємо.

— Якраз про це я й думаю, — мовила Мері. — Скажеш, щоб ніхто не йшов за нами. І зможемо побігати по коридорах. Чи виконувати наші вправи. А ще я покажу тобі індійську вітальню — там у шафці повно слоників. У цьому будинку що завгодно можна знайти.

— Задзвони у дзвоник, — нетерпляче сказав Колін.

Прийшла доглядальниця.