Таємничий сад - Бернетт Френсіс Годгсон

Їсти хоче'ся, а посилати на кухню за харчами не випадає. От і ходили голодні.

— Колін і Мері — діти. Вони ростуть, до них ся вертає здоров'я — то певно, що мають апетит. А вони ся мусять крити, — тепло усміхнулася місіс Совербі. У цю мить будь-хто б упевнився, що у Дікена мамина посмішка. — Ох, ото ще мені артисти. Їм аби бавитися. Навіть голод ладні терпіти, — додала вона.

Дікенова мати, як завжди, говорила правду: гра так захопила Коліна і Мері, що вони нізащо у світі не попросили б їсти на кухні — аби тільки не виказати своєї таємниці. Зрештою, до цього їх змусили розпитування доглядальниці, а потім і самого лікаря Крейвена.

— Містере Коліне, бачу, тепер у вас дуже добрий апетит, — завважила якось доглядальниця, забираючи порожні тарілки зі столика. — Раніше ви майже нічого не могли проковтнути, а зараз он як все пішло.

— Бо тепер мені все смакує, — задоволено відповів Колін — і раптом спам'ятався, спіймавши на собі здивований погляд доглядальниці: так його скоро викриють. — Ну, після прогулянок у мене справді ліпший апетит… але все одно я ще почуваюся слабким… і спина часто болить, — додав він, опустивши очі.

— Гм, розумію, розумію, — відповіла доглядальниця, не зводячи з хлопця здивованого погляду. — Мушу поговорити з лікарем Крейвеном — цікаво, що він скаже.

— Вона так на тебе дивилася! — вимовила Мері, коли доглядальниця пішла. — Здається, вона не зовсім тобі повірила. Бачиш, хоче розпитати лікаря.

— Я не хочу, аби вона здогадалася, — стурбовано відповів Колін. — Ніхто не повинен знати!

Невдовзі прийшов лікар Крейвен. Він прискіпливо оглянув хлопця, а тоді взявся розпитувати.

— Бачу, ти цілі дні проводиш у саду. Де ви там гуляєте? Що робите? — поцікавився лікар.

Колін напружився.

— То нікого не обходить, — гостро заявив він. — Не терплю, коли за мною слідкують, ви ж знаєте! Всім наказано триматися подалі від саду, коли я виходжу на прогулянку. Де мені подобається, там і гуляю! От!

— Та ні, я не збираюся за вами слідкувати, — зніяковів лікар. — Просто бачу, що прогулянки пішли тобі на користь. Он доглядальниця каже, що ти став набагато ліпше їсти.

Колін на мить замислився.

— А може, це нездоровий апетит, — випалив він. — При деяких хворобах так буває, я читав.

— Та ні, те, що їжа тепер тобі смакує, — це нормально, — відповів лікар Крейвен. — Ти навіть погладшав, і рум'янець з'явився. Тут усе гаразд.

— А може, я не погладшав, а розпух, і рум'янець від гарячки, а не від того, що мені стало краще? — схопився за соломинку Колін. — Із вмирущими таке буває: то їм нібито стає краще, то їх стан знов погіршується.

Лікар Крейвен заперечливо похитав головою. Він ще раз полічив пульс хлопця, тоді відсунув рукав і помацав м'язи.

— Нема у тебе гарячки, — задумливо мовив він. — Ти набрав тіла — он як м'язи зміцніли. Що ж, хлопче, якщо так піде далі, то, вважай, небезпека минула. З тобою все буде гаразд. Треба написати батькові — ото втішиться!

Колін злякався.

— Не смійте йому писати! Навіть не думайте! — скрикнув він. — А якщо мені знов стане гірше? Батько тільки засмутиться! Он, мені вже гаряче, вже починається гарячка! Навіть чути не хочу про листа! Затямте собі! Ото тільки розсердили мене, хоч знаєте, що це мені шкодить. І не дивіться на мене! Не люблю, коли так витріщаються! Все, досить!

— Чшшш, хлопче, — спробував заспокоїти його лікар Крейвен, боячись, що у небожа знову почнеться істерика. — Гаразд, ніхто нічого не писатиме без твого дозволу. Не хвилюйся, бо тобі справді стане гірше. Заспокойся, добре?

У наступні дні про лист до містера Крейвена не було й мови. Лікар також попередив доглядальницю, щоб не вела жодних розмов з пацієнтом про його стан.

— Хлопець чудово виглядає, — мовив він, — це просто неймовірно. Але правда також і те, що він і досі дуже легко впадає в гнів, а це може йому зашкодити. Тому будьте обережна і не заводьте розмов, які його дратують.

Колін також провів нараду з Мері. Ось так вони й вирішили "грати виставу", аби відвести підозри дорослих.

— Гм, тепер мені зовсім не хочеться вдавати зі себе істеричного хлопчиська, — із жалем вимовив Колін. — Зараз мені так добре, що навіть не знаю, чи зможу щось таке втнути. Раніше я всього боявся, тому й плакав, а тепер маю перед очима сад, звірят, Дікена — і мені хочеться сміятися, а не верещати й вередувати. Та що поробиш: якщо ми нічого не зробимо, лікар Крейвен напише батькові — і все пропаде. Мушу якось його переконати, що я не такий здоровий, як йому здається.

Колін вирішив, що тепер він їстиме менше, аби не говорили про його апетит. Та, на жаль, це легко було сказати: кожного ранку діти прокидалися з відчуттям голоду, тому сніданок швидко зникав зі столу. Ну бо як, скажіть, можна було відмовитися від свіжого домашнього хліба з маслом, яєць, малинового варення і вершкового крему? А коли з кухні приносили смажений бекон, який пах на цілу кімнату, то Мері й Колін уже навіть не опиралися: лише ніяково поглядали одне на одного, а тоді швиденько знімали срібну накривку і бекон тільки й бачили.

— Гаразд, Мері, зараз доїмо все, зате обід точно залишимо і… і полуденок, — обіцяв собі і сестрі Колін.

Але кожного разу повторювалася та сама історія: і після обіду, і після полуденка, і після вечері на кухню поверталися чисті тарілки. Звісно, слуги мали про що говорити.

— Якби хоч ті шматки бекона були грубші… та й булочок могли б додати. А то по одній на кожного, — буркотів Колін.

— Егей, якщо ти хворий, то тобі досить і однієї, а якщо здоровий, то і двох замало, — слушно завважила Мері. — От я, коли сиджу при відчиненому вікні, то і три подужала б. Ці пахощі вересу і дроку такий апетит наганяють, що ох!

Того ранку вони вже зо дві години працювали в саду і якраз стали відчувати пробудження голоду, коли Дікен на хвильку сховався за трояндовий кущ — і, немов чарівник, витягнув звідкись бідончик, по вінця наповнений свіжим молоком, і відерко із запашними булочками зі смородиновою начинкою та хрустким хлібцем. Відерко було дбайливо закутане синьо-білою серветкою, булочки навіть не встигли вистигнути. Годі й описати радість дітей! Як добре, що місіс Совербі подумала про них! А як пахне хлібчик! І булочки! Язика лиґнеш.

— Дікене, твоя мама — справжня чарівниця. Ну бо як би вона інакше здогадалася, що нам потрібно? Перекажи їй від нас величезне спасибі, — зворушено вимовив Колін.

Тоді всі накинулися на молоко з булками. Зайве й казати, що за дві години, які минули після сніданку, діти нагуляли такого апетиту, що і бідончик, і відерко швидко спорожніли.

Відтоді місіс Совербі щодня передавала дітям смачні почастунки. Це допомогло утримати таємницю. Зрештою, Мері і Колін здали собі справу, що місіс Совербі нелегко брати на себе ще їх двох, бо ж у самої на шиї чотирнадцять душ. Тому вони стали передавати їй через Дікена гроші, що їх регулярно отримували на кишенькові витрати від містера Крейвена. Так жінка могла купувати харчі для них, не обділяючи свою челядь.

А потім Дікен знайшов ще один спосіб. У парку, за садом, де його вперше побачила була Мері, він виявив невеличку ямку. Тоді назбирав каміння і збудував там крихітну піч. Потім Дікен купував на гроші Мері й Дікена картоплю і яйця у сільській крамниці і вони це все пекли на каменях. А що може бути ліпше від печеної картоплі з сіллю і свіжим маслом! Та й печені яєчка смакували знаменито. Ось так Колін і Мері були ситі і більше не мусили потерпати за свою таємницю. Крім того, їхні трапези нагадували якісь казкові потаємні зібрання, що, звісно, справляло немало радости малим змовникам.

Колін ні на мить не покидав своїх вправ з Магії Слова. Кожного погожого ранку він здійснював церемонію під сливою, а тоді знову і знову обходив сад. Хлопець ступав щораз упевненіше і міг долати все довші відстані без будь-якої допомоги. Це ще більше сповнювало його вірою у власні сили. Дікен і Мері щиро вболівали за нього і тішилися з його успіхів.

Якось Дікен не зміг прийти в сад. Діти виглядали його до вечора, проте хлопець з'явився щойно наступного ранку. Очі у нього жваво блищали. Було видно, що він має щось сказати.

— Слухайте, вчора мене мама послала була до Твейту, — почав він, — і коло заїжджого двора, що називає'ся "Синя корова", я зобачив Боба Говорта. То наймоцніший хлопака на цілім пустищі. Боб — чемпіон Йоркширу з боротьби, він найвище за всіх стрибає і найдалі метає молот. Годі злічити, у скількох змаганнях він переміг. Навіть до Шотландії їздив. То ось, як я його зобачив, то відразу згадав про тебе, Коліне. Ти ж також хочеш стати атлетом. Ото я і спитав Боба: "Егей, Бобе, скажи-но мені, що ти робиш, аби бути таким моцним? Де береш силу?" І він мені відказав: "Ая', хлопче, аби бути сильним, тре' ся старати. Нема нічо' задарма. То слухай: колись до Твейту приїжджав цирк. І там був один силач. То я підійшов був до нього і спитав, як ти мене питаєш: як стати таким моцним, як він. Ото силач мені і показав, як тре' вправляти руки, ноги, плечі, живіт, які вправи робити. І я ся старав". Тоді я спитав: "Бобе, а чи годяться ті вправи для слабосилого хлопця? Чи не зашкодять бува?" А Боб засміявся і показує на мене: "То ти слабосилий чи що?" А я йому: "Нє, Бобе, не про мене мова. Просто я знаю одного джентльмена, який довго слабував, а тепер хоче троха набратися сил". Боб більше ся не питав — ми з ним давно ся знаєм, — і відразу показав мені свої вправи. Я повторював за ним, доки не завчив напам'ять.

— Покажеш мені? Покажеш? — схвильовано вигукнув Колін. — Будь ласка!

— Ая', будь певний, — відповів Дікен, підводячися з місця. — Тілько Боб казав: спершу їх тре' робити обережно, щоби ся не перевтомити і не зашкодити собі. Кілька разів зробиш — тоді відпочинь, подихай глибоко, тоді знов. Пам'ятай: не перевтомлюватися.

— Так-так, я буду обережний, — нетерпляче мовив Колін. — Покажи, покажи мені вправи, Дікене! Ти… ти найбільший чарівник у цілому світі!

Дікен встав і повільно показав кілька простих вправ для різних груп м'язів. Колін дивився широко відкритими очима. Деякі рухи він повторив навсидячки. Потім звівся на ноги і став послідовно виконувати всі вправи за Дікеном. Мері спочатку спостерігала за хлопцями, а потім і сама приєдналася до них.