Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер

І я б не в-взяла медалі за убивство неозброєної людини, навіть якби дійсно зробила це.

Вона заходилася стягувати з себе медаль. Стрічка зачепилася за волосся і боляче смикнула. Корделія з люттю рвонула її.

— ...Останній раз кажу. Не вбивала я Форрат'єра. Його вбив один з його ж солдатів. П-підійшов до нього зі спини і перерізав горлянку від вуха до вуха. Я була там, чорт забери. Він мене всю кров'ю залив. Преса з обох боків напихає вас брехнею про цю д-дурну війну. Ч-чортові нашіптувачі. Форкосиган не відповідав за військовополонених, коли в таборі коїлися усілякі неподобства. Він п-припинив їх, як тільки отримав командування. Розстріляв одного зі своїх офіцерів, лишень щоб задовольнити вашу спрагу помсти. І за це він теж поплатився своєю честю, це вже я вам кажу.

Трансляція з трибуни раптово припинилася. Корделія повернулася до Душки Фредді, насилу розрізняючи крізь сльози його ошелешене обличчя, і що було сили жбурнула в нього медаллю. Та пролетіла в декількох сантиметрах від його вуха і, блиснувши, зникла в юрбі.

Хтось схопив її позаду за лікті. Це розбудило в ній якийсь прихований рефлекс: вона почала шалено брикатися.

Якби президент не намагався відхилитися, з ним би не трапилося нещастя. А так носок її чобота влучив йому в пах з ненавмисною, але снайперською точністю. Його губи склалися в беззвучне "О", і він впав за трибуну.

Не в силах впоратись з собою, Корделія гучно схлипувала, а десятки рук міцно тримали її за лікті, за ноги, за талію.

— Б-будь ласка, не треба мене знову замикати! Я більше не витримаю цього. Я просто хотіла додому! Заберіть від мене цю чортову ампулу! Ні! Ні! Будь ласка, будь ласка, не треба ліків! Пробачте мені!

Її відволокли з трибуни, і найбільша подія року повалилася подібно Душці Фредді.

Потім її швиденько перепровадили в один з тихих адміністративних офісів космопорту. Незабаром з'явився особистий лікар президента і взяв справу у свої руки: виставив за двері всіх, крім її матері, і дав Корделії настільки необхідний перепочинок. Їй знадобилася майже година, щоб впоратися з невтримними риданнями. Нарешті почуття незручності і обурення вляглося, і вона зуміла сісти прямо і розмовляти — таким голосом, немов у неї була моторошна нежить.

— Будь ласка, вибачтеся за мене перед президентом. Якби хоч хтось попередив мене або запитав, чи готова я до такої зустрічі. Я... я зараз н-не в найкращому стані.

— Ми й самі мали здогадатися, — скорботно промовив лікар. — Зрештою, те, через що вам довелося пройти, виходить за рамки звичайного військового досвіду. Це ми повинні вибачитися перед вами за те, що піддали вас зайвому випробуванню.

— Ми думали, це стане приємним сюрпризом, — додала мати.

— Та вже так, це було сюрпризом. Залишається сподіватися, що мене не замкнуть в кімнаті з м'якими стінами. Останнім часом я терпіти не можу замкнені приміщення. — Від однієї тільки думки про це в неї стислося горло. Намагаючись заспокоїтися, вона старанно задихала.

Цікаво, думала вона, де зараз Форкосиган, що він робить? Ідея напитися до втрати чутливості з кожною хвилиною здавалася все привабливішою — їй хотілося опинитися поруч з ним і надертися разом. Вона помасажувала перенісся двома пальцями, щоб зняти напругу.

— Можна мені тепер поїхати додому?

— Юрба ще не розійшлася? — запитала мати.

— Боюся, що так і є. Ми спробуємо стримати їх.

Лікар йшов по один бік Корделії, мати — по інший, а сама вона всю дорогу до автомобіля матері перебувала в спогадах про поцілунок Форкосигана. Юрба все ще напирала, але якось притихла: співгромадяни дивилися на неї шанобливо і навіть трохи злякано — це різко контрастувало з їх початковим радісним настроєм. Корделія шкодувала, що зіпсувала їм свято.

Біля житлової шахти, де була квартира її матері, теж юрбилися люди. Вони стояли у фойє поруч з ліфтами і навіть біля самих дверей квартири. Корделія посміхалася їм і легенько махала рукою, але на всі питання лише хитала головою: вона була не впевнена, що зуміє відповісти ясно. Пробравшись крізь юрбу, вони нарешті закрили за собою двері.

— Уф-ф! Вони, напевно, з найкращими намірами, але... Господи, мені здавалося, вони хочуть з'їсти мене живцем!

— Всі так схвильовані цією війною, і Експедиційний корпус... всі, хто носить блакитну форму, стали справжніми знаменитостями. А потім повернулися військовополонені і твоя історія вийшла назовні... Добре ще, що на той час я вже знала, що ти в безпеці. Бідолашечка моя!

Корделія охоче дозволила знову вкласти себе в обійми.

— Ну, тоді зрозуміло, звідкіля вони взяли ці дурниці. Барраярці запустили цю безглузду чутку, а всі інші підхопили. Я будь-чого не могла поробити.

— Що вони з тобою зробили?

— Вони тягалися за мною по п'ятах, дошкуляли пропозиціями полікуватися — бо думали, що барраярці щось намудрували з моєю пам'яттю... Ой, я зрозуміла. Ти хотіла запитати, що зробили зі мною барраярці. Та нічого особливого. Ф-форрат'єр, може, й хотів, але не устиг взятися за справу, як з ним стався нещасний випадок. — Вона вирішила не тривожити матір подробицями. — Але все-таки дещо важливе трапилося. — Вона зам'ялася, а потім видала: — Я знову зустрілася з Ейрелом Форкосиганом.

— Цим жахливим чоловіком? А я, як почула його ім'я в новинах, все роздумувала, чи той це суб'єкт, який вбив твого лейтенанта Роузмонта торік.

— Ні. Так. Тобто це не він вбив Роузмонта, а один з його солдатів. Але це той самий.

— Не розумію, чого він тобі так до душі.

— Та вже хоч тепер ти повинна його оцінити правильно. Він врятував мені життя. Ховав мене у своїй каюті цілих два дні після того, як був вбитий Форрат'єр. Мене б стратили, якби спіймали до зміни командування.

Але мати здавалася скоріше стривоженою, ніж вдячною.

— Він... що-небудь зробив з тобою?

Це питання таїло в собі ненавмисну іронію. Корделія не зважилася розповісти матері про нестерпний вантаж таємниці, яку звалив на неї Форкосиган. Але її мати помилково витлумачила тінь, що пробігла обличчям Корделії.

— Ох, донечка моя! Мені так шкода.

— Хм? Так ні ж, чорт забери. Форкосиган не ґвалтівник. У нього пунктик щодо полонених. Навіть пальцем до них не доторкнеться. Він просив мене... — вона замовкла, дивлячись на добру, стривожену, люблячу стіну, в яку раптом перетворилось обличчя матері. — Ми багато розмовляли. Він пристойна людина.

— В нього не занадто добра репутація.

— Так, я чула дещо. Це все неправда.

— Та тоді... він не убивця?

— Ну... — Корделія спробувала підшукати найправдивішу відповідь. — Напевно, він вбив чимало народу. Він же ж солдат, розумієш? Це його робота. Він не винний, якщо іноді перебирає міру. Хоча мені відомі тільки три людини, яких він убив не з обов'язку служби.

— Тільки три? — слабко повторила її мати.

Зависла пауза.

— То виходить, він не... злочинець? Не збоченець?

— Звичайно, ні! Хоча, наскільки я розумію, в нього був дещо дивний період — після того, як його дружина покінчила з собою... Навряд чи він здогадується, наскільки багато мені відомо. Не те щоб я повірила всьому, що розповідав той маніяк Форрат'єр. Підозрюю, що частково то була правда, принаймні щодо їхніх відносин. Форрат'єр явно був просто схибнутий на ньому. А Ейрел відповідав надто вже ухильно, коли я запитала його про це.

Дивлячись в обличчя переляканої матері, Корделія пораділа, що завжди не хотіла стати адвокатом. "Всі мої підзахисні навічно залишилися б на примусовому лікуванні".

— Це стало б набагато зрозумілішим, якби ти познайомилася з ним, — додала з надією вона.

Мати невпевнено розсміялася:

— Схоже, він тебе аж зачарував. Але що ж ти в ньому знайшла? Цікаво говорить? Може гарний?

— Не знаю. Говорить він в основному про барраярську політику. Стверджує, що відчуває до неї відразу, хоча мені здається, що це скоріше одержимість. Він не може забути про неї навіть на п'ять хвилин. Немов вона в ньому самому.

— А що, це така цікава тема?

— Жахлива, — чесно відповіла Корделія. — Від його казок на ніч тиждень не заснеш.

— І вже ж напевно справа не в зовнішності, — зітхнула мати. — Я бачила його в новинах.

— Ой, ти їх записала? — відразу ж пожвавилася Корделія. — Де вони?

— Пригадую, я залишила дещо в файлах відео, — відповіла та, ошелешено вп'явшись на дочку. — Але справді ж бо, Корделія... твій Рег Роузмонт був разів в десять симпатичніший.

— Напевно, симпатичніший, — погодилася Корделія. — З об'єктивної точки зору.

— То що ж в ньому все-таки є?

— Не знаю. Напевно, достоїнства його недоліків. Відвага. Сила. Енергія. Він завжди може значно випередити мене. В нього є влада над людьми. Не зовсім те, що називають лідерством, хоча і це теж. До нього не можна ставитися байдуже. Найдивніша людина, яку я будь-коли зустрічала, і боготворить і ненавидить його одночасно. Але поруч з ним всі не нудьгують.

— А до якої категорії належиш ти, Корделія? — поцікавилася мати.

— Ну, я не ненавиджу його. Хоча не можу сказати, що схиляюся перед ним. — Вона надовго замовчала, потім підняла очі, щоб зустрітися з матір'ю поглядом. — Але коли він пораниться, у мене тече кров.

— О, — тільки й вимовила мати. Губи її посміхалися, але погляд був ухильний, і вона з зайвою ретельністю заходилася розкладати нечисленні речі Корделії.

На четвертий день відпустки начальник Корделії привів неприємного відвідувача.

— Капітан Нейсміт, це лікар Мехта з медичної служби Експедиційного корпусу, — відрекомендував її комодор Тейлор. Лікар Мехта була стрункою засмаглою жінкою одного віку з Корделією. Її темне волосся було зачесане назад, і вся вона здавалася холодною і стерильної в цій блакитній уніформі.

— Знову психіатр, — зітхнула Корделія. М'язи в основі її шиї зсудомило. Знову допити — знову виверти, ухиляння, щоразу ненадійніша павутина неправди для прикриття дірок в її історії. А за недомовками криється гірка правда Форкосигана...

— В вашу особову справу, нарешті, потрапили доповіді комодора Спрейг. На жаль, з невеликим, але критичним запізненням. — Губи Тейлора співчутливо стислися. — Жахливо. Я безмежно шкодую. Якби ми отримали їхній раніше, то могли б позбавити вас від зайвих переживань. Та й всіх інших теж.

Корделія почервоніла.

— Я не хотіла буцнути його. Він начебто... наткнувся на мене. Це більше не повториться.

Комодор Тейлор придушив посмішку.

— Ну, я за нього не голосував.