Тереза Дескейру - Моріак Франсуа
сипучий пісок, якого мені не втримати. Тих кілька істот, яким-здається, що люблять мене, прив'язує лише видимість сили, свіжість, яка нібито є в мені. Але що залишиться од мене через декілька років?.. їм нема до цього найменшого діла. Навіть Монду... В глибині душі він вважає мене дурним. Він каже: "Те, що в тобі цікаве, так це ота твоя подібність до тварини".
Тереза поклала руку хлопцеві на коліно. Вона шукала, що йому відповісти. Потім говорила йому все, що спадало на думку: що молодібть дійсно нічого не важить і що найважливіше з'ясувати собі мету життя. У кожної людини є своя мета, незалежно від того, чи вона висока, чи підла. Невже він не бачить, що всі його товариші чимось захоплені — одні живуть в ім'я бога, другі для короля, треті борються за долю робітничого класу. Є й такі, що просто віддаються грі,— скільки сучас-" них хлопців і дівчат знаходять своє покликання виключно у фізкультурі!
Тереза намагалася бути якомога розсудливішою, але Жорж тільки знизував плечима, хитав головою:
— Ні... як ви тоді ввечері сказали...
— Що там ще я такого наговорила? — зітхнула Тереза.
— Пригадуєте, увечері того дня, як я познайомився з вами?.. Провівши Марію на вокзал, я наважився зайти до вас. Ви були тоді чудовою... Ви сказали,— він повторив майже слово в слово: — "Добре було б, якби наше життя з істотою, яку ми любимо, було довгим відпочинком на сонці, безконечним відпочинком, сповненим тваринного заспокоєння... Треба, щоб довкола все завмерло, щоб і думка застигла і щоб будь-яка зрада стала неможливою навіть в уяві".
— Ці слова були кинуті на вітер, бідна моя дитино, були просто словами, які ражуть, коли нічого говорити. Ви прекрасно розумієте, що вони нічсРго не значать. Любов — це ще не все в житті, особливо для мужчин.
Тепер вона почала розгортати цю тему. І могла б говорити аж до світання: її сповнені здорового глузду слова, які сама вона вимовляла крізь силу, не вкарбовувались у свідомість Жоржа. Очевидно, він їх не слухав, а схоплював лише те, що підливало масла у багаття його безнадії, що підсилювало його відчай. І, мабуть, тому вона; сама того не усвідомлюючи, перевела розмову в русло, якого він домагався. У міру того як перераховувала причини, чому двадцятилітній юнак повинен любити життя, мало-помалу знову проймалася іронічним то-" ном. Тоді, настороживши вухо, він повернув до неї сумне, спов-" нене жадібної пристрасті обличчя.. Зуби його блищали з-під напіввідкритих губ.
— Так, без сумніву, — говорила Тереза, — хитра політика... Але не треба належати до тих людей, у яких прагнення серця беруть верх над усім іншим. Найчастіше вони потім відчувають сором. Вони лише вдають, що цікавляться тим, чим живуть оточуючі їх люди; як щось ганебне, приховують оту нестримну тугу, оту безнадійну ніжність до єдиної в світі істоти — безнадійну тому, що володіння для них ілюзія; те, чим вони вже володіють, перестає для них існувати, кожної хвилини вони знову і знову ставлять собі питання, чи не розкохали їх, чи не настало охолодження... — Здавалося, що
Тереза говорить до самої себе. — Ніхто не перечитує старих листів,— казала вона.— Чи не так? Вважають За краще порвати їх, не читаючи, бо вони б свідками того, що вже більше не існує. У найщасливіші хвилини істота, яка вважає, що любить нас, відкриває в собі можливість обходитись без нас... її займають інші справи... сім'я... нам же вона лиш подає милостиню. У найкращому випадку ми одержуємо від неї ту краплю води, яку Багач із глибини своєї безодні благав у Лазаря. А іноді й цього не маємо! Бо любима істота майже завжди є тим прославленим Бідняком, який нічого не має і який нічого не може дати... Але ні, Жорже, я говорю вам дурниці. Ці слова не мають жодного значення, а коли й мають, то тільки для мене. Не дивіться на мене таким несамовитим поглядом.
Підвівшись, вона обійшла довкола стільчика, на якому від сидів, і затулила йому очі руками. Він схопив їх у свої руки. Тереза подумала про свої старіючі, огрубілі руки, всіяні великими веснянками, подумала про те, що о тій хвилі Жорж мав їх запримітити. Але йавіть якби він їх і побачив, то, без сумніву, полюбив би, як і все, що належало Терезі. Він гаряче цілував її долоні й зап'ястя. Тереза не борещилася, думаючи про ті слова, яких не змогла стримати, і про те, що Жорж тепер без кінця повторюватиме їх.
— Я вас отруюю,— сказала вона впівголоса. Кажучи ці слова, відчула, як обличчя її палає.
Він не ворушився, весь час притискаючи до вуст маленькі плямисті руки. Але по ледве, помітному тремтінню його тіла вона відчула, що слово її досягло мети. Може, якраз з цього боку перед нею відкривається вихід; треба йти по цьому шляху, щоб принаймні врятувати його. Марія загинула, вона згубила її, але Жорж ще може бути врятований. Не задумуючись, вона повторила:
— Я отруюю вас, і вас також...
— Гаразд, —сказав він глузливо,— гаразд, Терезо,— уперше з нерішучою ніжністю він назвав її по імені.— Навіщо наполягати? Я вас зрозумів!
І ще зк більшою силою притиснувся вустами до її рук, не випускаючи їх. Вони чули, як Анна готувала на ніч Терезину кімнату. Згодом двері на кухні зачинились. Вони зрозуміли, що залишилися в квартирі самі. Будинок засинав, вулиця затихала. Стрибаючі відблиски вогню відсвічувались на стеклах книжкової шафи, привезеної з Аржелуза. На мармурі каміна фіолетовою плямою виділявся конверт, на якому Марія написала червоним чорнилом: Мадам Дескейру, вулиця дю Бак. І Тереза не зводила з нього очей. Як плавець, що, прагнучи віддихатись, простягається навзнак, звернений обличчям до неба, так і вона непорушно плила за течією, відчуваючи на своїх руках ^вологе тепло губ Жоржа, не подаючи йому водночас жодного знаку заохоти.
— Ви не вірите мені? — знову почала вона глухим, роздратованим голосом.
Спокійно звільнивши руки, які хлопець намагався не випустити, трохи відійшла від нього, вбік. Довго стояли, міряючи один одного поглядом. —Його недовірлива і в той же час тривожна посмішка доводила Терезу до відчаю.
— У глибині душі ви ненавидите мене...— мовив він. У відповідь на це Тереза накинулась:
— Я ненавиджу вас тому, що ви не хочете мені вірити. Ви такий же, як і всі оті аржелузькі ідіоти; ви дивитесь на мій злочин тими ж очима, що й вони. Вам здається неймовірним, що я могла зробити такий мерзенний вчинок. Ви не розумієте, що, можливо, він є нічим у порівнянні з тим, що я чиню на ваших очах з тих пір, як я увійшла у ваше життя. Я бачу, що ви всього лише син отих селян, які, б'ючи себе в груди, клянуться у своїй безгрішності тільки тому, що вони нікого не вбили! Так! На протязі цілої зими я підливала краплі арсену в чашку чоловіка, який був моїм тюремником у в'язниці, гіршій від будь-якої іншої тюрми. Подумаєш, яка біда! А тепер моїми жертвами є Марія і ви, що уявляєте, ніби любите мене...
Говорячи це, вона не дивилаея на Жоржа, але, глянувши на нього, спохватилася:
— Я хочу сказати: ви, якому на протязі кількох днів зда-. валося, що ви любите мене... Та тепер з цим покінчено, правда?
Оскільки ж він лише знизав плечима, вона продовжувала роздратовано:
— Може, ви скажете, що я не зробила цього вчинку? Ні, я таки зробила його, але він — дрібниця в порівнянні з іншими моїми злочинами, підлішими, потаємнішими, не зв'язаними з будь-яким риском... Ще раз питаю, чи не помітили ви, куди хилять мої слова від самото початку нашого знайомства?.. Ви хитаєте головою? Не розумієте, що я хочу сказати?..
Він стояв, спершися об стіну, і пильно дивився на Терезу.
— Жорж, чому ви на мене так дивитесь? Ні, я не потвора... Ви самі... Якщо ви добре пориєтесь у своїй пам'яті... зрештою, й не треба довго шукати... Ну, звичайно! Вам ніколи не доводилось збільшувати дозу ліків, щоб зігнати когось зі світу... Але є безліч інших засобів знищувати своїх^ ближніх!..— І майже пошепки: — Скількох.ви викинули з свого життя?
Губи хлопця заворушилися, хоч він не міг промовити * й слова. Тереза підійшла ближче.
— Я маю на увазі не тільки історії з жінками, але й пригоди більш приховані, які трапляються в житті кожної людини... навіть у дитинстві.
— Звідки ви це знаєте? — запитав він.
Тереза засміялася від задоволення. Тепер вона відчувала справжню втіху.
— Ну, ось і добре! Розкажіть мені,— попросила вона ніжним голосом.
Але він заперечно хитнув головою.
— Це неможливо. •
— Мені все можна говорити.
— Що ви! Це зовсім не від того, що я соромлюся вас Мені ніколи й не спадало на думку звіритись перед кимось...
Не зводячи з нього очей, Тереза продовжувала наполягати:
— Все ж спробуйте. Нічого, що десь запнетесь напівдоро-зі. Я тут для того, щоб вам допомогти.
Вони продовжували стояти майже впритул одне до одного.
— Я був у третьому класі колежу. Мені тоді було чотирнадцять років,— розпочав він упівголоса.— Разом зі мною вчився хлопчик з якогось далекого міста, який ніколи не виходив за межі школи. Незважаючи на те, що, як у нас казали, у нього була "досить гарненька мордочка", він належав до типу завжди настовбурчених, незграбних, погано вдягнених школярів. Він дуже прив'язався до мене. Я був дуже сентиментальною дитиною, і це створило мені репутацію доброго хлопця, але, по суті, серце у мене було холодне. Я не намагався віддалити його від себе і дозволив йому зайняти велике місце в моєму житті. Не тому, що був сповнений до нього дружніх почуттів, а через байдужість. Він був для мене товаришем, як і всі інші, і відрізнявся хіба тим, що приставав, як реп'ях до кожуха. Після довгих прохань він добився у своїх родичів і шкільного начальства дозволу проводити дні канікул у моїй сім'ї. Я ніколи не думав, що такий непрактичний хлопець, яким був мій товариш, міг досягти успіху у цих переговорах. А вдалося йому це зробити завдяки тому, що він був дуже чемною, незіпсованою і вкрай релігійною дитиною,— наші наставники розраховували на рятівний вплив, який він міг справити на мене. Все ж того ранку, коли він з сяючим обличчям прибіг до мене, щоб сповістити про свою перемогу, я відчув у глибині душі досаду. Я зробив вигляд, що розділяю його радістьг але, починаючи з цього дня, йому доводилось дуже багато страждати від мого поганого настрою. Я не міг йому пробачити цього посягання на своє "приватне життя", яке було.для мене священним.
