Іліада (переказ для дітей) - Гомер

Ахеї ж,

До кораблів підійшовши й до хвиль Геллеспонту, спішили

Кожен на свій корабель, і всі порозходились швидко,

Крім мірмідонян, що їм розійтися Ахілл не дозволив.

— О воїни, любі моєму серцю! — мовив Ахілл до своєї дружини.— Не поспішайте розпрягати дзвінконогих коней. Хай ми тричі об'їдемо на бойових колісницях навколо Патроклового тіла і вгамуємо наші роз'ятрені душі надгробним плачем.

Уголос заплакав Пелід, а за ним усі мірмідонці, женучи пишно-гривих коней круг тіла славного героя. Тричі промчали вони, а тоді Ахілл спинив своїх коней, зійшов із колісниці й, поклавши руки Патроклові на груди, скрушно сказав:

— Радій, вірний Патрокле! Я все зроблю, щоб ти з великою шаною зійшов у підземну пітьму.

І по тих словах Ахілл кинув Патроклові до ніг тіло блискучого Ректора, кинув обличчям у порох та й пішов собі геть. [182]

Мірмідонці порозпрягали коней, що нетерпляче іржали, познімали бойові обладунки і всі посідали перед Ахілловим кораблем — вождь пригощав їх, поминаючи друга.

Під ножами різників падали білі бики, вгодовані кози, барани і свині, кров ручаями струміла навколо Патрокла, і невдовзі смачно зашкварчала печеня на численних багаттях.

Сам же Ахілл у супроводі ахейських вождів подався до намету царя Агамемнона. Там на нього вже чекали, і служники гріли воду у величезнім казані, щоб мірмідонський вождь змив із себе бруд і загуслу кров. Та відмовився похмурий герой.

— Клянуся Зевсом, наймогутнішим богом,— вигукнув він,— поки не поховано Патрокла, я не змию зі свого тіла ворожої крові! Сядьмо, друзі, тепер до жалобної учти, а завтра вранці звели, Агамемноне, привезти з лісу дров для великого погребного вогнища. Хай безжальний вогонь знищить смертне тіло Патрокла, забере його з-перед наших очей, щоб військо знову могло шикуватись до бою.

Після учти ахейські вожді розійшлися по своїх наметах і вклалися спати. Довго не спав тільки Пелід: лежачи на березі невгамовно-шумливого моря, він тяжко зітхав, сумуючи за другом. А коли нарешті здолав Ахілла сон, з'явилася йому душа вірного Патрокла, така ж, наче був він живий, і в такі самі шати убрана. Стала вона в головах і знайомим голосом мовила:

— Поглинула мене чорна смерть і незабаром прийде по тебе, Ахілле, бо тобі судилося загинути під високими мурами Трої. З

, юнацьких літ жили ми з тобою під одним дахом, у домі старого Пелея. Тож хай і по смерті кістки наші спочивають разом, в одній спільній урні — у тій золотій амфорі, що подарувала тобі мати-богиня. Хотів був Пелід обійняти вірного друга, та Патроклова душа, наче дим, уникла його рук і з тихим шелестом пройшла крізь землю. Вражений Ахілл зірвався на ноги і в розпачі крикнув:

— Богове! Невже і справді в Аїді від нас зостається тільки душа— і подоба, а життя навіки щезає?

Сльози нестримно полилися Ахіллові з очей, і так у пекучих сльозах зустрів він світосяйну Еос.

Ще ледь зажевріло на сході, а вже за наказом владущого Агамемнона великий загін воїнів на чолі зі славним Меріоном подався з мулами в ліс, що зеленів по схилах високої Іди, багатої на джерела. Під дужими ударами падали густоверхі дуби один за одним, щоб того ж таки дня на березі сивого моря спалахнути погребним вогнем. [183]

Ахілл сам обрав місце на крутому березі, де згодом мали насипати могилу Патроклові і йому. До того місця позносили дубові колоди та гілля, і все військо зібралося довкола.

Ось з'явилися на бойових колісницях мірмідонці, а попереду них дружинники урочисто несли Патроклове тіло. Голову померлому підтримував Ахілл — він проводжав свого вірного друга в останню путь.

На знак жалоби воїни зрізали собі на голові пасма волосся і кидали їх на Патроклове тіло. Пелід і собі зрізав кучері і поклав їх другові в холодну руку, і всі, хто стояв поблизу, не могли стримати сліз.

Тим часом воїни вже розпалили вогнище завширшки і завдовжки сто ступнів, і ахейські вожді у скорботі великій поклали Патроклове тіло нагору. Поруч поставили коштовні амфори з духмяним олієм та медом, а до ніг кинули щойно забитих коней, биків і овець.

Та вогнище горіло кволим вогнем, і марно воїни роздмухували його з усіх боків — дрова не займалися. Тоді Пелід, одійшовши убік, став голосно молитися дужим вітрам Борею й Зефірові, благаючи їх прилетіти й розбурхати жалобний вогонь.

Відразу почула ту ревну молитву золотокрила Іріда й легкою вісницею помчала до палацу вітрів. Стала там на каміннім порозі, і всі вітри підвелись їй назустріч, запрошуючи кожний до себе. Та відмовилася золотокрила богиня — вона поспішала до течії Океану — і тільки переказала Бореєві й Зефіру Ахіллові слова.

Не гаючись подалися вітри на поміч. Аж засвистіло над землею, як полетіли вони, женучи небом поперед себе темні хмари і здіймаючи високі хвилі на морі. Нарешті вітри дісталися вогнища і заходилися круг нього.

Застогнало полум'я, зашипіло, яскравим вогнем зайнялися дубові колоди і довго горіли, майже всю ніч. І всю ніч ходив навколо вогнища зажурений Ахілл із золотим келихом у руці — він робив узливання вітрам та плакав тужно за другом.

Аж як зійшла над землею світоносна Еос і золоті її шати заясніли над морем, Борей і Зефір одлетіли, яскраве полум'я вщухло і вогнище стало поволі згасати. Ахейські вожді залили його пурпуровим вином і склали, тяжко зітхаючи, Патроклові білі кістки до золотої урни, накрили її тонким полотном і засипали землею там, де мала височіти згодом спільна могила славетних друзів — Ахілла і Патрокла.

А тоді на шану померлому почалися великі грища, що тривали до самого заходу сонця. [184]

Перші вийшли змагатися славні кінники. Пелід звелів винести багаті дарунки й пообіцяв їх тим, хто виграє у перегонах, але сам, повитий чорною журбою, не взяв участі у грищах.

— Якби ми ховали не Патрокла,— сказав він ахейським вождям,__

то я напевне дістав би першу нагороду, бо немає прудкіших коней за тих, що дав мені батько Пелей, а йому подарував сам бог Посей-дон. Ті коні безсмертні й досі тужать за Патроклом — незрушно стоять, похнюпившись, і їхні пишні гриви звисають аж до землі. Та і я від горя знемігся. Ви ж, друзі, виходьте на своїх колісницях вперед і за моїм знаком рушайте чимдуж ген до того всохлого дуба, а тоді миттю вертайте назад.

І от виїхали та стали уряд найкращі їздці: перший — благородний Евмел, син Адметів, що завжди був попереду в кінських перегонах. Поруч став на своїй колісниці могутній Діомед, стримуючи прекрасних Енеєвих коней — Діомед відняв їх у бою, а Енея встиг урятувати бсг Аполлон. Далі стала колісниця русокудрого Менелая Атріда, а за ним виїхав Антілох, доблесний Несторів син.

Угледівши Антілоха, старий Нестор підійшов до нього і стиха промовив:

— Мій сину, коні в тебе не такі прудкі й легкі, як в інших героїв, тож покладайся більше на себе, на спритність свою і вміння правити кіньми. Тільки гляди: не скаліч коней і не зламай колісниці собі на ганьбу.

Уважно вислухав Антілох батькову раду і запам'ятав кожне слово. За Антілохом виїхав на своїй бойовій колісниці славний Меріон, товариш знаменитого крітського володаря Ідоменея.

Всі одночасно бичами на коней вони замахнулись,

Хльоснули віжками лунко і окриком грізним погнали

Вчвал їх. І коні помчали вперед по широкій рівнині

Від кораблів бистрохідних. І хмарою ніби чи вихром

Курява в них з-під грудей аж до самого неба сягала.

Й гриви у коней швидких розвівалися з вітру диханням,

Повози ж їх то землі многоплідної ледве торкались,

То у повітря злітали. І, стоячи на колісницях,

Правили кіньми візничі, й звитяги жадобою кожне

Билося серце, і коней своїх підбадьорював кожен

Криком, і, куряву знявши, летіли вони по рівнині.

[185]

Одразу ж вирвалися наперед Евмелові коні. Даремно могутній Діомед хльоскав своїх батогом — Евмел упевнено йшов перший. Сльози гніву й досади навернулися Діомедові на очі, і яснозора Афіна Пал-лада, завваживши це, поспішила на поміч своєму улюбленцеві. Дужою рукою зламала вона дишло в Евмеловій упряжці, і коні злякано потягли врізнобіч, а сам Евмел упав із колісниці й добряче забився.

Перший мчав тепер Діомед, за ним поспішав Менелай, а його вже наздоганяв Антілох. У тому вузькому, небезпечному місці, де джерельна вода розмила дорогу, Антілох узявся обганяти Менелая.

— Що ти робиш? — скрикнув той.— Чи глузду позбувся? Переженеш мене далі, де ширше. А тут ми перечепимося колесами й розіб'ємося обоє.

Та Антілох удав, що не чує, і ще дужче погнав своїх коней. Ось уже обидві колісниці мчать поруч, а дорога все вужчає. Не витримав Менелай і натяг віжки, пропускаючи вперед Антілоха.

Так вони і примчали назад: перший за змилених конях — Діомед, другий — Антілох, а відразу за ним — розгніваний Менелай. Незабаром прибув і Меріон, а останній, далеко відставши, пішки прийшов Евмел, тягнучи колісницю і женучи поперед себе коні. Та Ахілл обдарував і Евмела коштовним дарунком, бо знав, який це блискучий їздець, і пожалів його у біді.

Не тамуючи гніву, Менелай голосно ганьбив Антілоха за підступність і дурість. Тоді Антілох підвів до Менелая коня, що одержав у нагороду, і чемно промовив:

— Угамуй нарешті свій гнів, о Зевсів нащадку, бо я ж молодший за тебе, а ти і родом старший, і доблестю вищий. Ти ж знаєш, як замолоду люди піддаються своїм почуттям і не коряться розумові. Тож не гнівись і візьми мою нагороду — коня, а коли цього замало, то я принесу тобі ще багаті дарунки. Я все ладен віддати, аби тільки не втратити твоєї щирої дружби і не прогнівити безсмертних богів.

Зрадів тим словам ясночолий Менелай, і серце у грудях йому аж забилося дужче.

Наче ранковими росами вмите колосся зернисте

На половіючій ниві, що вся вже наїжилась збіжжям,-

Так же і серце у грудях твоїх, Менелаю, зраділо.

— Еге ж, я розгнівився сьогодні на тебе,— сказав утішений Менелай.— Ніколи ти не був зухвалим і зарозумілим. Тільки сьогодні [186] буйна молодість здолала в тобі світлий розум. Але твій батько, твій брат і ти сам багато зробили для мене, припливши сюди, до високої Трої. Тож я не візьму в тебе коня, хоч по правді нагорода належить мені. Хай усі міднозбройні ахеї бачать, що в мене серце не жорстоке і справедливе.

Так помирилися славні герої, а богорівний Ахілл підніс золотий келих старому Несторові і всім на втіху лагідно мовив:

— Візьми цей келих, о старче, і збережи на згадку про похорон мого вірного друга Патрокла.