Іліада (переказ для дітей) - Гомер

[169]

Упав бог війни, розпростершись посеред широкої долини, задзвенів на нім золотий обладунок, шолом одлетів, і темні кучері розсипалися в пилюці.

Засміялася Афіна Паллада, очі їй спалахнули лихим вогнем.

__ Невже ти, дурню,— згорда мовила вона до Арея,— досі не знав, наскільки я дужча за тебе, і надумав зі мною змагатись? Начувайся, бо твоя мати, поважна Гера, не подарує тобі, що забув про ахеїв і борониш пихатих троянців.

І Афіна відвела свій сліпучий погляд від Арея. А до нього, що тяжко стогнав, підбігла ніжна богиня кохання, ласкаво взяла його за руку і, підвівши, повела з собою. Та волоока Гера завважила це й крикнула Афіні Палладі:

— Ось глянь, улюблена Зевсова донько, як та безсоромна повела звідси Арея. Ну ж бо, перепини їм дорогу.

Зраділа Афіна і, кинувшись їм навперейми, важкою рукою штовхнула прекрасну Афродіту в груди. Підігнулися в богині стрункі ноги і завмерло трепетне серце. Впала Афродіта з Ареєм на плодючу землю просто Афіні Палладі до ніг, а та засміялася переможно, ще й глузливо сказала:

— Коли б інші боги, що стали троянцям на поміч, були такі хоробрі й могутні, як Афродіта, що зважилася йти проти мене, то мідно-збройні ахеї легко зруйнували б священну Трою і нарешті скінчилася б кривава війна.

Зловтішно посміхнулася на ту мову волоока Гера, а морський володар Посейдон звернувся до срібнолукого бога:

— А чого ж ми з тобою не б'ємося, Аполлоне? Адже я стою за скривджених ахеїв, а ти здумав боронити пихатих троянців.

Спокійно відказав на те Аполлон:

— О Посейдоне! Ти сам назвав би мене нерозумним, якби я надумав змагатися з тобою за нужденних смертних, що схожі на листя: сьогодні вони буяють життям, а завтра марніють і гинуть. Отож припинімо зваду між нами — хай люди воюють самі, без нашої допомоги і ради.

І Аполлон відступив назад, бо соромно йому було зняти руку на рідного дядька. Але богиня-мисливиця Артеміда кинула йому образливе слово:

— Невже, любий брате, ти ганебно втечеш, щоб Посейдон скрізь пишався звитягою? Навіщо тобі, боягузе, срібний лук і меч золотий, коли відмовляєшся битись? Гляди ж, щоб я більше ніколи не чула у [170] батьковім домі, як ти нахваляєшся перед олімпійцями, що можеш сам один вийти проти морського бога.

Нічого не сказав • на те далекосяжний Аполлон, зате поважна Гера люто крикнула мисливій богині:

— Ти здумала мене прогнівити, нахабо? Ні, не легко буде тобі змагатися зі мною. Краще б ганяла своїх звірів по лісових хащах та стріляла гірських оленів. А як хочеш змагатися, то я швидко тебе приборкаю.

Гера схопила однією рукою обидві Артемідині руки, а другою стягла з неї лук із сагайдаком і, глузливо сміючись, ударила ними мисливицю по обличчю. Розсипалися легкі стріли серед трави, Артеміда насилу вирвалася й, плачучи гірко, побігла. Так тікає біла голубка від хижого яструба, ховаючись у глибокій ущелині.

Дзвінкі стріли й кривий лук Артемідин підібрала її мати, пишно-коса богиня Лето, і подалася слідом за дочкою у Зевсів палац на Олімпі. Припавши батькові до колін, Артеміда зайшлася плачем, аж тремтіли на ній духмяні шати нетлінні.

— Хто з-поміж безсмертних богів тебе скривдив, моя люба доню? — пригорнувши її, лагідно спитав Зевс.

— То дружина твоя, рідний батьку, мене скривдила. Гера завжди сіє зваду серед безсмертних.

Заспокоїв Зевс любу доньку, а тим часом на Олімп повернулися інші боги — хто вкрай розгніваний, а хто сповнений гордості й пихи. Посходилися всі й посідали на своїх місцях круг могутнього Зевса. Бракувало тільки Аполлона — той відразу ж поспішив до священної Трої, бо не давала йому спокою думка, що, всупереч долі, міднозбройні ахеї сьогодні вдеруться до міста.

А серед смертних і справді битва точилася вже недалеко від Трої. Не знав знемоги і втоми богорівний Ахілл.

Так же, як густо клубами здіймається в небо широке

Дим од пожару у місті, що гнівні боги запалили,

Завдаючи всім труда і багато кому ще й печалі,-

Так і троянам Ахілл завдавав і труда, і печалі.

На вежі Скейської брами стояв старий цар Пріам і пильно вдивлявся в долину. Ось упізнав він могутнього Ахілла, а поперед нього — троянців, що безпорадно тікали. Вони вже не билися, не боронились, а тільки тікали чимдуж. [171]

Тяжко зітхнув старий цар і стогнучи спустився з високої вежі. Тоді підійшов до сторожі й звелів мерщій відчинити Скейську браму — впустити троянців.

-Глядіть же,— сказав цар Пріам,— впустіть усіх до одного наших воїнів, а тоді враз зачиніть браму, щоб не ввірвався до міста прудконогий Пелід.

Скоряючись мудрому слову, сторожа розчинила Скейську браму — то був рятунок знеможеному війську.

А назустріч Ахіллові ринувся далекосяжний бог Аполлон, щоб відвернути загибель від нещасних троянців. Знесилені, спраглі, вкриті курявою, бігли вони до високого троянського муру, та їх уже наздоганяв несамовитий Ахілл. Дикою люттю палало серце в могутнього героя, що прагнув безсмертної слави.

Узяли б тоді ахеї міцномуровану Трою, якби Аполлон не звелів троянському героєві Агенору вийти на двобій із Пелідом. Слухняно спинився Агенор, чекаючи на Ахілла, а поруч, під великим дубом, загорнувшись у млу, чатував Аполлон, щоб миттю стати на поміч героєві.

Хоробре Агенорове серце так і рвалося до бою, а сам він зачаївся, ніби дужий барс, що чує мисливця; і хоч собаки йому докучають і в тілі вже стримить болюча стріла, та барс не тікає, а сміливо виходить на ворога. Так і славний Агенор не хотів ганебно тікати, а прагнув зустрітися віч-на-віч із мірмідонським вождем.

Ось він ступив могутньому героєві назустріч і гучно крикнув:

— Мабуть, Ахілле, ти сподіваєшся сьогодні ввійти переможцем у нашу Трою священну. Ні, ще багато нас, її вірних оборонців. А тебе тут чекає загибель.

І дужою рукою Агенор метнув у Пеліда свій спис. Той влучив героєві в ногу, та не пробив новенького наголінника — його ж бо кував сам Гефест у подарунок смертному синові богині Фетіди.

Кинувся тоді розлючений Ахілл на Агенора, та Аполлон вчасно сховав його в імлі, а сам прийняв його подобу і побіг назад до Скамандру. За ним у нестямі гнався могутній Пелід.

Срібнолукий бог заманював Ахілла далі й далі, а тим часом троянське військо вже вбігало до міста крізь широко розчинену Скейську браму.

ЗАГИБЕЛЬ ВЕЛИКОГО ГЕКТОРА

Троянське військо, наче стадо полохливих оленів, устигло сховатися за міським муром. Зовні лишився тільки шоломосяйний Гектор — якась нездоланна сила спинила його біля Скейської брами, і він став непорушно, чекаючи на Ахілла.

А прудконогий герой і досі гнався за Агенором, прагнучи його наздогнати і вбити.

Та Агенор — насправді ж то був сам Аполлон! — тікав усе далі й далі від Трої.

Нараз він обернувся до переслідувача і глузливо мовив:

— Навіщо ти, смертний, женешся за безсмертним богом? Хіба й досі не впізнав мене? Тільки марно гаєш час, бо я не підвладний смерті.

Схаменувся Ахілл і гнівно крикнув:

— Ти найжорстокіший з-поміж богів, о далекосяжний Аполлоне! Навмисне заманив мене сюди і позбавив великої слави, ошуканством урятувавши троянців. О, як би я помстився тобі, коли б мав таку силу! [173]

І Пелід побіг мерщій назад, до високої Трої. Наче стріла, летів іін рівниною просто до Скейської брами, і його бойовий обладунок їломенів на яскравому сонці.

Так по рівнині він мчав і сяяв озброєнням мідним,

Наче зоря, що серпневої ночі виходить на небо

Й сяє яскраво між зір незліченних у темряві ночі,-

Псом Оріона зорю ту блискучу в людей називають.

Найяскравіша вона, але знаком бува лиховісним

І вогневицю виснажливу людям нужденним приносить.

Так же і мідь у героя, що мчав, на грудях блищала.

Перший угледів Ахілла з міської вежі старий цар Пріам. Голосно застогнавши, почав він благати Гектора, щоб той сховався за браму, а не ставав на герць із Пелідом.

— Він дужчий за тебе, дитя моє любе,— умовляв крізь сльози старий.— Скільки вже моїх синів він нещадно убив чи продав у неволю на далекі острови. Тепер він уб'є і тебе, а тоді загине вся Троя священна. В мене перед очима невблаганні ахеї вбиватимуть синів, потягнуть у полон дочок і невісток, а їхніх немовлят розтрощать об каміння. А потім безжальна мідь здолає і мене на порозі рідного дому. О, який страшний кінець готує мені всевладний Зевс! Тож зглянься на мене, любий сину. Невже ти хочеш, щоб мої сиві кучері шматували кровожерні собаки?

Так благав свого сина цар Пріам Дарданід, рвучи собі волосся на голові. Благала слізно і мати, старенька Гекаба, нахилившися з високого муру:

— Коли ти був малий, любий мій сину, я сама тебе годувала й, доглядала. Хіба ти забув про це? Заради мене, твоєї матері, сховайся за браму. Інакше-бо Ахілл тебе вб'є, отут, на моїх очах, і ні я, ні вірна твоя Андромаха не зможемо навіть оплакати тебе на смертельному ложі — тіло твоє розірвуть голодні пси біля мірмідонських кораблів.

Довго умовляли блискучого Гектора батько й мати, та не розчулили його серця. Незрушно стояв він біля Скейської брами, чекаючи на Ахілла. Так у гірській далині чекає на людину дужий дракон, що наївся отруйного зілля і тепер палає хижою люттю. Чорні думки ятрили героєві душу.

"Лихо мені! — казав подумки Гектор до себе.— Коли я сховаюсь у місті, перший перестріне мене Полідамант і докірливо нагадає, як він радив відступити всім військом до Трої, а я не послухав мудрої ради. Соромно мені буде тепер дивитися в очі троянцям — і мідно-збройним чоловікам, і довгошатним жінкам. Боятимусь я почути від них страшні слова: "Гектор згубив нас усіх, поклавшись на власну силу". Ні, краще вийти назустріч Ахіллові й перемогти його або самому померти під стінами рідної Трої".

І Гектор незрушно стояв, чекаючи на Пеліда. А той уже наближався. Схожий на могутнього бога, весь у мідному сяйві, наче у ясних променях сонця, він біг, потрясаючи величезним списом.

Нараз непереборний страх пойняв Гектора. Він затремтів і кинувся тікати вздовж муру. А за ним гнався Ахілл.

Наче той сокіл у горах, з пернатих усіх найбистріший,

Легко під хмарами гонить сполохану горлицю дику

Й мечеться та на всі боки, а сокіл із клекотом хижим

Швидко її настигає, здобичі прагнучи серцем,-

Так же й Ахілл поривався вперед, але з трепетом Гектор

Вздовж Іліонського муру тікав...

Довго бігли герої круг міського муру. Ось вони минули пагорб, минули дику смоківницю, відкриту вітрам, проминули й місце, де б'ють із-під землі два джерела, що їхні ясні води вливаються у примхливий Скамандр.