Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

— Чи що трапилося? — додав денщик, дивуючись на засмучене обличчя юнкера.

— Ні, нічого.

— Трохи не застали, — сказав денщик.

Штаб знаходився в трьох верстах від Зальценека. Ростов, не заходячи додому, взяв коня і поїхав в штаб. У селі, яке займав штаб, був трактир, відвідуваний офіцерами. Ростов приїхав до шинку; біля ганку він побачив коня Телянина.

У другій кімнаті трактиру сидів поручик за стравою сосисок і пляшкою вина.

— А, і ви заїхали, юначе, — сказав він, посміхаючись і високо піднімаючи брови.

— Так, — сказав Ростов, як ніби вимовити це слово коштувало великого зусилля, і сів за сусідній стіл.

Обидва мовчали; в кімнаті сиділи два німця і один російський офіцер. Всі мовчали, і чулися звуки ножів об тарілки і плямкання поручика. Коли Телянин скінчив сніданок, він вийняв з кишені подвійний гаманець, вигнутими догори маленькими білими пальцями розсунув кільця, дістав золотий і, піднявши брови, віддав гроші слузі.

— Будь ласка, скоріше, — сказав він.

Золотий був новий. Ростов встав і підійшов до Телянина.

— Дозвольте подивитися мені гаманець, — сказав він тихим, ледь чутним голосом.

З очима, що забігали але все з піднятими бровами Телянин подав гаманець.

— Так, гарненький гаманець ... Так ... так ... — сказав він і раптом зблід. — Подивіться, юначе, — додав він.

Ростов взяв в руки гаманець і подивився і на нього, і на гроші, які були в ньому, і на Телянина. Поручик озирався навколо, за своєю звичкою і, здавалося, раптом став дуже веселий.

— Коли будемо в Відні, все там залишу, а тепер і дівати нікуди в цих поганих містечках, — сказав він. — Ну, давайте, юначе, я піду.

Ростов мовчав.

— А ви що ж? Теж поснідати? Порядно годують, — продовжував Телянин. — Давайте ж.

Він простягнув руку і взявся за гаманець. Ростов випустив його. Телянин взяв гаманець і став опускати його в кишеню рейтузів, і брови його недбало піднялися, а рот злегка розкрився, наче він говорив: "так, так, кладу в кишеню свій гаманець, і це дуже просто, і нікому до цього діла немає" .

— Ну, що, юначе? — сказав він, зітхнувши і з—під піднятих брів глянувши в очі Ростова. Якесь світло очей з швидкістю електричної іскри перебігло з очей Телянина в очі Ростова і назад, назад і назад, все в одну мить.

— Ідіть сюди, — промовив Ростов, хапаючи Телянина за руку. Він майже притягнув його до вікна. — Це гроші Денисова, ви їх взяли ... — прошепотів він йому над вухом.

— Що? ... Що? ... Як ви смієте? Що? ... — промовив Телянин.

Але ці слова звучали жалібним, відчайдушним криком і благанням про прощення. Як тільки Ростов почув цей звук голосу, з душі його звалився величезний камінь сумніву. Він відчув радість і в ту ж мить йому стало шкода нещасного, що стояв перед ним, чоловіка; але треба було до кінця довести розпочату справу.

— Тут люди Бог знає що можуть подумати, — бурмотів Телянин, схоплюючи кашкет і прямуючи в невелику порожню кімнату, — треба порозумітися ...

— Я це знаю, і я це доведу, — сказав Ростов.

— Я ...

Перелякане, бліде обличчя Телянина почало тремтіти усіма м'язами; очі все так само бігали, але десь внизу, не піднімаючись до лиця Ростова, і почулися схлипування.

— Граф! ... Не губіть молодої людини ... ось ці нещасні гроші, візьміть їх ... — Він кинув їх на стіл. — У мене батько старий, мати! ...

Ростов взяв гроші, уникаючи погляду Телянина, і, не кажучи ні слова, пішов з кімнати. Але біля дверей він зупинився і повернувся назад. — Боже мій, — сказав він зі сльозами на очах, — як ви могли це зробити?

— Граф, — сказав Телянин, наближаючись до юнкера.

— Не чіпайте мене, — промовив Ростов, відсторонюючись. — Якщо вам нужда, візьміть ці гроші. — Він жбурнув йому гаманець і вибіг з шинку.

V

Увечері того ж дня на квартирі Денисова йшла жвава розмова офіцерів ескадрону.

— А я кажу вам, Ростов, що вам треба вибачитися перед полковим командиром, — говорив, звертаючись до пунцево червоного, схвильованого Ростова, високий штаб-ротмістр, з посивілим волоссям, величезними вусами і великими рисами зморшкуватого лиця.

Штаб-ротмістр Кірстен був два рази розжалуваний у солдати зa справи честі і два рази вислужувався.

— Я нікому не дозволю собі говорити, що я брешу! — скрикнув Ростов. — Він сказав мені, що я брешу, а я сказав йому, що він бреше. Так з тим і залишиться. На чергування може мене призначати хоч кожен день і під арешт садити, а вибачатися мене ніхто не змусить, тому що якщо він, як полковий командир, вважає негідним себе дати мені задоволення, так ...

— Та ви постривайте, батюшка; ви послухайте мене, — перебив штаб-ротмістр своїм басистим голосом, спокійно розгладжуючи свої довгі вуса. — Ви при інших офіцерах говорите полковому командиру, що офіцер вкрав ...

— Я не винен, що розмова зайшла при інших офіцерів. Може бути, не треба було говорити при них, та я не дипломат. Я потім в гусари і пішов, думав, що тут не потрібно тонкощів, а він мені каже, що я брешу ... так нехай дасть мені задоволення ...

— Це все добре, ніхто не думає, що ви боягуз, та не в тому річ. Запитайте у Денисова, схоже це на що-небудь, щоб юнкер вимагав задоволення у полкового командира?

Денисов, закусивши вус, з похмурим виглядом слухав розмову, мабуть не бажаючи входити в неї. На питання штаб-ротмістра він заперечливо похитав головою.

— Ви при офіцерах говорите полковому командиру про цю капость, — продовжував штаб-ротмістр. — Богданич (Богданичем називали полкового командира) вас осадив.

— Не осадив, а сказав, що я неправду кажу.

— Ну так, і ви наговорили йому дурниць, і треба вибачитися.

— Нізащо! — крикнув Ростов.

— Не думав я цього від вас, — серйозно і строго сказав штаб-ротмістр. — Ви не хочете вибачитися, а ви, батюшка, не тільки перед ним, а перед усім полком, перед усіма нами, ви кругом винні. А ось як: якби ви подумали та порадилися, як обійтися з цією справою, а то ви прямо, так при офіцерах, і бухнули. Що тепер робити полковому командиру? Треба віддати під суд офіцера і забруднити весь полк? Через одного негідника весь полк осоромити? Так, чи що, по-вашому? А по-нашому, не так. І Богданич молодець, він вам сказав, що ви неправду говорите. Неприємно, та що робити, батюшка, самі наскочили. А тепер, як справу хочуть зам'яти, так ви через фанаберії якийсь не хочете вибачитися, а хочете все розповісти. Вам прикро, що ви почергуєте, та що вам вибачитися перед старим і чесним офіцером! Який би там не був Богданич, а все чесний і хоробрий, старий полковник, так вам прикро; а забруднити полк вам нічого? — Голос штаб-ротмістра починав тремтіти. — Ви, батюшка, в полку без року тиждень; нині тут, завтра перейшли кудись в ад'ютантики; вам наплювати, що говорити будуть: "між павлоградськими офіцерами злодії!" А нам не все одно. Так, чи що, Денисов? Не все рівно?

Денисов все мовчав і не ворушився, зрідка поглядаючи своїми блискучими, чорними очима на Ростова.

— Вам своя фанаберія дорога, вибачитися не хочеться, — продовжував штаб—ротмістр, — а нам, людям похилого віку, як ми виросли, так й померти, Бог дасть, доведеться в полку, так нам честь полку дорога, і Богданич це знає. Ох, як дорога, батюшка! А це недобре, недобре! Там ображайтеся чи ні, а я завжди щиру правду скажу. Не добре!

І штаб-ротмістр встав і відвернувся від Ростова.

— Пг'авда, чог'т візьми! — закричав, підскакуючи, Денисов. — Ну, Г'остов! Ну!

Ростов, червоніючи і бліднучи, дивився то на одного, то на іншого офіцера.

— Ні, панове, ні ... ви не думайте ... я дуже розумію, ви даремно про мене думаєте так ... я ... для мене ... я за честь полка. Та що? це на ділі я покажу, і для мене честь прапора ... ну, все одно, правда, я винен! .. — Сльози стояли у нього в очах. — Я винен, кругом винен! ... Ну, що вам ще? ...

— Ось це так, граф, — повертаючись, крикнув штаб—ротмістр, б'ючи його великою рукою по плечу.

— Я тобі говог'ю, — закричав Денисов, — він малий славний.

— Так-то краще, граф, — повторив штаб-ротмістр, як ніби за його визнання починаючи величати його титулом. — Ідіть і вибачитеся, ваша світлість, да-с.

— Панове, все зроблю, ніхто від мене слова не почує, — благальним голосом промовив Ростов, — але вибачатися не можу, їй-Богу, не можу, як хочете! Як я буду вибачатися, неначе маленький, прощення просити?

Денисов засміявся.

— Вам же гірше. Богданич злопам'ятний, поплатитеся за впертість, — сказав Кірстен.

— Їй-Богу, не впертість! Я не можу вам описати, яке почуття, не можу ...

— Ну, ваша воля, — сказав штаб-ротмістр. — Що ж, мерзотник-то цей куди подівся? — запитав він у Денисова.

— Позначився хво г'им, завтг'а велено пг'іказом виключити, — промовив Денисов.

— Це хвороба, інакше не можна пояснити, — сказав штаб-ротмістр.

— Вже там хвороба не хвороба, а не попадайся він мені на очі — вб'ю! — кровожерливе прокричав Денисов.

До кімнати увійшов Жерков.

— Ти як? — звернулися раптом офіцери до того, хто ввійшов.

— Похід, панове. Мак в полон здався і з армією, зовсім.

— Брешеш!

— Сам бачив.

— Як? Мака живого бачив? З руками, з ногами?

— Похід! Похід! Дати йому пляшку за таку новину. Ти як же сюди потрапив?

— Знову в полк вислали, за чорта, за Мака. Австрійської генерал поскаржився. Я його привітав з приїздом Мака ... Ти що, Ростов, наче з лазні?

— Тут, брат, у нас, така каша другий день.

Увійшов полковий ад'ютант і підтвердив звістку, привезену Жерковим. На завтра велено було виступати.

— Похід, панове!

— Ну, і слава Богу, засиділися.

VI

Кутузов відступив до Відня, знищуючи за собою мости на річках Інні (в Браунау) і Трауне (в Лінці). 23-го жовтня російські війська переходили річку Енс. Російські обози, артилерія і колони військ в середині дня тяглися через місто Енс, по сей і по той бік мосту.

День був теплий, осінній і дощовий. Розлога перспектива, яка розкривалась з узвишшя, де стояли російські батареї, які захищали міст, то ураз затягувалася серпанковою завісою косого дощу, то раптом розширювалася, і при світлі сонця далеко і ясно ставали помітні предмети, ніби покриті лаком. Виднілося містечко під ногами з своїми білими будинками і червоними дахами, собором і мостом, по обидва боки якого, товплячись, лилися маси російських військ. Виднілися на повороті Дунаю судна, і острів, і замок з парком, оточений водами впадання Енса в Дунай, виднівся лівий скелястий і покритий сосновим лісом берег Дунаю з таємничою даллю зелених вершин, голубіючи ущелинами.