Кентавр - Апдайк Джон
Сорочка пекла мені шкіру вогнем.
— Десять,— скривилися його гумові уста.— Ну, перейдім до справи.— Він викладав суспільствознавство.— Назви мені всіх членів кабінету Трумена. Пам'ятаєш чарівний мнемонічний ключ-анаграму? Ес, те...
— Стейт,— сказав я.— Дін Ачесон...— Більше я пригадати не міг.— Скажіть мені правду! — крикнув я..— Містере Філіпс, ви ж його друг! Хіба це можливо? Куди ж діваються душі?
— Те,— сказав він.— Танатос. Танатос, демон смерті, забирає з собою померлих. Раз, два, три, а тепер виходиш ти.
Він спритно вивернувся боком і, підплигнувши, вхопив його у свої перетинчасті лапи. А тоді, випроставшись у неквапному повороті, пустив свічу. Це виявився волейбольний м'яч, і вершини гір у мене за спиною дружно заверещали. Я рвонувся, щоб відбити його назад через сітку, та зап'ястки мої були скуті кригою і мідним ланцюгом. У м'яча з'явилися очі й волосся, як у кукурудзяному початку. Дайфендорфова пика присунулась так близько, що я чув його масне дихання. Руки він склав докупи таким чином, що між долонями лишався ромбовидний отвір.
_ Розумієш, їм більше нічого не треба,— сказав він,—
тільки затягти тебе отуди. Кого не візьми, їм тільки одного треба затягти і давай, працюй — туди і назад, туди і назад.
— Це ж скотство,— сказав я.
_ Гидота, ясно,— погодився він.— Але так воно є. Туди-
назад, туди-назад, і більше нічогісінько, Пітере,— обіймання, цілування, гарні слова — все це нічого не дає. Єдине, що від тебе вимагається, це ось.
Він тицьнув у рота олівець і почав показувати, як це робиться, раз по раз нахиляючи обличчя до з'єднаних човником долонь; олівець з гумкою на кінці стирчав між пожовклих зубів. У цю напружено-чутливу хвилину світ, здавалося, завмер і весь умістився в тому мізерному клаптикові простору, куди сягало його дихання. Та ось він випростався, розвів руки і погладив дві подушечки на лівій долоні.
— А як отут сала забагато,— сказав він,— отут, між ногами, тобі взагалі ходу нема — ясно?
— Ага.— Мені немилосердно свербіли руки — у тих місцях, де червона сорочка вже почала розповзатися.
— Так що ти від худих не дуже-то відмахуйся,— повчав мене Дайфендорф з глибокодумним виглядом, якого я терпіти не міг, знаючи, що саме цим він і здобув прихильність мого батька.— Коли підчепиш якусь малявку, типу Глорії Дейвіс, або й дорослу довгоногу лялю — от як місіс Гам-мел"— тобто, я хочу сказати, коли така ляля тебе підчепить, то ніби якось певніше чуєшся. Знаєш що, Пітере?
— Що? Ну що?
Хочеш, скажу, по чому видно, пристрасні вони чи ні?
— Хочу. Справді.
Він ніжно погладив випуклість під великим пальцем.
— По цьому ось. Горбик Венери. Чим тут вище, тим більше вони теє.
— Тим більше що?
— Не будь дурним.— Він двигнув мене кулаком під ребра, аж мені дух забило.
— І ще одне. Чи в тебе інших штанів нема, що ти вічно ходиш з плямою на ширіньці?
Він зареготав, а за ним зареготали всі гори Кавказу в мене за плечима — реготали, виляскуючи в повітрі мокрими рушниками, і трясли своєю срібною плоттю.
Потім прийшло місто з розмальованим, як в індіанця, обличчям, розбухлим від невідомо за ким пролитих сліз.
— О, ти нас добре пам'ятаєш! — сказав я.— Як ми, бувало, ішли по центральній вулиці, а мимо котилися трамваї, і я все підбігав, щоб не відстати?..
— Я? Пам'ятаю? — Воно замислено торкнулось пальцями щоки, і на пучках лишились відбитки мокрої глини.— Вас так багато...
— Колдуели,— сказав я.— Джордж і Пітер. Джордж у середній школі вчителем був; він ще, коли війна скінчилася, на параді Дядечка Сема грав, вів за собою колону від самої пожежної каланчі по тій-таки вулиці, де колись трамваї ходили...
— Та ніби був там один...— Повіки в нього тремтіли в зосередженому напруженні, як у сновиди.— Товстий такий...
— Не товстий — високий!
— І що це ви всі собі думаєте? — сказало воно з раптовим роздратуванням.— Ви тут всього якийсь рік або два, а я... а я... вас тут тисячі. І були тисячі, і будуть тисячі... Спочатку ті, найперші. Потім валлійці, потім квакери, німці з Талпехокенської долини... і всі думають, що я їх повинно па1 м'ятати. Коли на те пішло — у мене погана пам'ять. Отак.
З цими словами обличчя його на мить проясніло, зморщившись у посмішці, яка зовсім не пасувала до отих землисто-глиняних щік, і в цю мить я навіть любив його, попри всю його недолугість.
_ І чим я старіше,— бурмотіло воно,— чим більше мене
розтягують на всі боки — то до Шейл-Хілл, то до Олтона,— тим менше... запам'ятовується. Все воно якесь... несуттєве.
— Він ще у клубі "Левів" був,— підказував я.— Хоч президентом його так і не вибрали. І в Комісії по закладці міського парку. Він завжди всім добро робив. Любив бродити провулками і все вештався біля Гамм елового гаража,— там, на розі, знаєш?
Очі в нього були заплющені, і ціле його обличчя було таке ж, як і повіки — підпухле наче й затягнене плівкою, де дрібно пульсували малесенькі жилки, і водночас якесь ніби натхненно-байдуже — ніби посмертна маска. Глиняне мальовидло на щоках місцями підсохло, а місцями волого полискувало.
— Коли ж це вони встигли перебудувати Гаммелів провулок? — бурмотіло воно саме до себе.— Там колись столярня була, і жив отой сліпий вояка, що то йому газом очі виїло, в маленькій такій халупці... А зараз там, бачу, хтось іде... Якийсь чоловік в піджаку, в кишені у нього повно ручок, і всі не пишуть...
— Це ж мій батько! — вигукнув я.
— Ні,— сердило крутнуло воно головою й поволі розплющило очі,— це ніхто. Це тінь від дерева.— Усміхнувшись, воно витягло з кишені крилату насінину клена, досвідченим рухом розщепило її нігтем і приклеїло на ніс, як ми колись дітьми, так що вийшов маленький зелений носорогів ріг. Від цього розмальоване охрою лице набрало раптом зловісного вигляду і вперше за весь час глянуло прямо на мене темними, як нафта, очима.
— Бачиш, в чім річ,— голосно і чітко промовило воно,— ви ж виїхали. Не треба було виїжджати.
— Це не я, це мама...
Задзвенів дзвінок. Була обідня пора, але їсти мені ніхто не приніс. Я сидів навпроти Джонні Дедмена, а з нами ще Двоє. Джонні роздавав карти. Оскільки своїх я взяти не міг, то Джонні підносив кожну мені до очей, і я побачив, що це не звичайні карти. Замість очка посередині був невиразний фотознімок.
Туз ^ біла жінка не першої молодості сидить гола на стільці, розкинувши ноги, і посміхається. Валет ф біла жінка і негр у статевому акті.
Десятка ¿1+ : четверо осіб лежать квадратом, жінки з
чоловіками поперемінно, один негр, троє білих. Знімки були невеликого розміру і погано надруковані, аби дешевше, тож деякі деталі було не так добре видно, як би мені хотілося. Щоб приховати збентеження, я холодно поцікавився:
— Де ти це дістав?
— Тютюнова крамниця в Олтоні,— відповів Джонні.— Треба знати, до кого звернутися.
— Невже й справді всі п'ятдесят дві різні? Фантастика!
— Всі, крім цієї,— він показав мені туза пік. Це був звичайнісінький туз пік.
— Жаль.
— А ти глянь догори ногами,— сказав він. Виходило яблуко з товстим чорним хвостиком. Я нічого не розумів.
— Дай решту подивлюся,— благально сказав я. Джонні зиркнув на мене своїми проникливими очима,
вкриті пушком щоки взялися легким рум'янцем.
— Ет, який прудкий, вчительський синочок! — сказав він.— Платити треба. Я платив.
— Я не маю грошей. Ми вчора в готелі ночували, і то батько мусив їм виписати чек.
— Є в тебе долар. Ти від старого сховав. Є — в гаманці, в кишені штанів.
— Я ж не дістану, в мене руки прикуті.
— Ну, раз так,— сказав він,— сам собі карти купуй, тютя. І поклав колоду в кишеню сорочки — красивої такої, гру-
ботканої і зеленої, як ліс, з піднятим коміром, що впирався йому в потилицю, в розчесане мокрим гребінцем волосся.
Я силкувався дістатись до гаманця; під крижаним панциром шкіри нили плечі; спину хтось ніби приварив до скелі.
Пенні_бо це була вона, з ледь чутним запахом орликів, її
парфумів — тицялась носом мені в шию, намагаючись добути для мене мій гаманець.
_ А ну його, Пенні,— сказав я.— Не варто. Вони мені
потрібні, ці гроші — нам сьогодні вечеряти в місті, сьогодні ж баскетбол.
— І треба було вам переїжджати? — сказала вона.— Он скільки незручностей через це.
— Правда,— сказав я.— Зате я маю нагоду побути з тобою.
— Ти з неї ні разу не скористався,— сказала вона.
— Скористався — раз.— Я винувато почервонів.
— А, хай йому грець, на, Пітере,— зітхнув Джонні.— Аби не казав, що я тобі в житті добра не зробив.
Він перерив колоду і знову витяг валета черву. Все це було дуже красиво — цілковита симетрична завершеність, темний вир плоті, облич не видно за білими жіночими стегнами і довгим розпущеним волоссям. Однак ця краса — подібно до того, як на папері, коли його натерти графітом, оживають поховані під фарбою ініціали та надписи, давним-давно повирізувані на кришці парти,— відродила в мені забуті відчуття болю й страху за батька.
— Як ти думаєш — що покаже рентген? — спитав я ніби так, між іншим.
Він здвигнув плечима, помимрив собі під ніс, наче щось прикидаючи, і сказав:
— Середина на половину. Може бути і так і сяк.
— О господи мій! — скрикнула Пенні, рвучко притиснувши пальці до вуст.— Я ж забула помолитися!
— Нічого,— сказав я.— Не переймайся. Взагалі забудь, Що я тебе просив. Тільки дай вкусити бутерброда. Один-однесенький разок.
Весь дим з сигарети летів мені просто в обличчя; кожного разу, відкриваючи рот, я чув, що ковтаю сірку.
— Ну-ну, не накидайся аж так,— сказала Пенні.— Це все, що я маю на сніданок.
— Ти така добра до мене. Чому б то? — спитав я.
Це було не так питання, як спроба викликати її на відвертість.
— Який у вас зараз урок? — почув я неприємно-плаский голос Кеджерайза. Він був четвертим.
— Латина. І я ні дідька не зробив. Та й коли було робити — цілісінький вечір швендявся з батьком по Олтону.
— Міс Аплтон буде щаслива від такого пояснення,— сказав Кеджерайз. Він заздрив моїм здібностям.
— О, кому-кому, а Колдуелові вона все простить,— обізвалася Пенні. Була в ній якась лукавинка, якої я терпіти не міг; при її не надто великому розумі вона їй просто не личила.
— Дивно говориш,— сказав я.— Це що, якийсь натяк?
— Хіба ти ніколи не бачив? — Очі в неї стали круглі-круг-лі.— Як твій тато з Естер в коридорі вистоює, наговоритися не може? Вона від нього в захваті.
— Божевільна,— сказав я.— Ти просто схибнута на сексі.
Я думав пожартувати, але вона, на мій подив, образилась.
— Та ти взагалі ніколи нічого не бачиш — хіба ні, Пітере? Так загорнувся в свою шкіру, що й уявлення не маєш, чим інші люди дихають.
Від слова "шкіра" мене пересіпнуло; хоч я був певен, що про мою шкіру їй нічого не відомо.
