Кентавр - Апдайк Джон

Сумніваюсь, чи навіть столітній китаєць із сухотами, пранцями і гнилими зубами готовий до смерті.

Пальці п'яного давили мені під ребра, і я вирвався з його обіймів.

— Ходім, тату!

— Зажди, Пітере,— сказав батько.— Цей добродій діло говорить. А ви — ви готові до смерті? — спитав він п'яного-— Як би ви відповіли на це питання?

Примружившись, розпрямивши плечі і груди, п'яний з півнячою гідністю вступив у батькову тінь і, дивлячись знизу вверх, проказав:

— Я буду готовий до смерті, коли тебе і тобі подібних засадять під замок, а ключ запроторять к бісовій матері.

Через вас бідним дітям спокою нема навіть у таку стужу, як нині.

Він оглянувся на мене, насупивши брови:

— Кликнемо поліцію, малий? Чи давай просто пристукнем цю бабуню, га?

І знов повернувся до батька:

— Ну, то як, шеф? Скільки даси, щоб я не кликав поліцію і тебе не накрили з цим горобчиком?

Він набрав повні груди повітря, ніби намірився крикнути, але на вулиці, що тяглася від нас в безконечність, не було видно жодної живої душі — тільки мальовані цегляні фасади та невеличкі, типово олтонські ґанки з поручнями, де на східцях то тут, то там можна було побачити прикрашену ліпленням цементну вазу для квітів, та ще безлисті дерева край хідника, що чергувались, а далі й зовсім зливалися з телефонними стовпами. Бруківка була заставлена автомобілями, хоч рідко який проїжджав мимо — через два квартали звідси вулиця заходила в глухий кут, впираючись у мур фабрики Ессіка. Ми стояли під довгою і низькою стіною з бетонних блоків — складом пивзаводу; гофровані зелені двері вже давно зачинилися щільно і з гуркотом, відлуння якого ще й зараз, здавалося, важко висіло в повітрі. П'яний почав •'шарпати батька за груди, приляскуючи пальцями, мов хотів скинути з них вошу чи нитку.

— Десять доларів,— сказав він.— Десять доларів, і я губу на...— Він притис три синіх пальці до спухлих фіолетових губ і довго не відпускав, наче пробував, скільки витримає отак, не дихаючи. Нарешті прийняв руку, випустив величезну хмару морозної пари, посміхнувся і мовив:

— Ось. Десять доларів — і я ваш з уздечкою. Потім підморгнув мені і спитав:

— По руках, малий, чи ні? Скільки він тобі платить?

— Він мій батько! — повторив я, нетямлячись від злості.

Батько нерухомо стояв під ліхтарем, розтираючи руки, неприродно прямий, аж наче омертвілий,— наче його щойно рубонули сокирою, і він от-от упаде.

_ П'ять доларів,— квапливо промовив п'яний.— П'ять

нещасних доларів.— І, не чекаючи відповіді, скинув: — Один. Один-єдиний вошивенький папірець на сто грам, аби я не ги-гнув від холоду. Ну-бо, шеф, зроби ласку. Я навіть скажу тобі, в якому готелі ні про що не питають.

— На готелях я й сам добре знаюсь,— відповів батько.— Я під час кризи нічним черговим у старому "Озірісі" був, ще тоді, як його не закрили. Блощиці там були вгодовані, як і повії — клієнти їх, бувало, і розрізнити не могли. Наскільки я розумію, "Озіріс" існував не за вашої пам'яті.

П'яний одразу згубив посмішку.

— Взагалі-то я родом з Істона,— сказав він.

І тут я вражено усвідомив, що він набагато молодший за мого батька — по суті, зовсім хлопець, як я.

Батько понишпорив у кишені, витягнув звідти кілька дрібних монет і простягнув п'яному.

— Я б вам більше дав, друже мій, але що ж, коли не маю. Це мої останні тридцять п'ять центів. Я шкільний вчитель, а в нас заробітки далеко менші, ніж десь на.виробництві. Однак приємно було побалакати з вами, і я б охоче потиснув вам руку.

Що він і зробив.

— Завдяки вам мені проясніло в голові,— додав він. Тоді повернувся й пішов у той бік, звідки ми прийшли.

Я кинувся за ним. Усе те, чого ми силкувались і ніяк не могли досягти — наш чорний "б'юїк", наш будинок з піщанику, моя далека і вже, безперечно, неабияк стурбована мама,— висіло в мені тягарцями, відтягуючи шкіру, що, здавалося, й зовсім розчинилася в світлі зірок і в моїй шаленій злості. Тепер ми йшли проти вітру, що знявся був раніше, і скляна маска холоду обліпила мені обличчя. Позаду п'яний, наче орел у бурю, приглушено клекотів, не вгаваючи:

— Оце чоловік! Оце так чоловік! Куди ми— йдемо? — запитав я.

— До готелю,— відповів батько.— Той парубок мене до тями привів. Тобі треба зігрітися й виспатись. Ти — моя гордість і втіха, малий; а добро берегти треба.

— Що треба, то це подзвонити мамі.

— Правду кажеш,— відповів він.— Правду кажеш. Саме тому, що це було сказано двічі, я подумав, що він

цього не зробить.

Ми звернули ліворуч, на Вайзер-стріт. Від розсипів неону повітря тут здавалося теплішим. В одному місці прямо за вітриною смажили сосиски. Повз нас, ховаючи обличчя, текли розмиті світлом, скулені постаті. Але все ж це були люди, і сам факт їхнього існування додавав бадьорості, наче дарував і мені благословенне право на життя. Батько завернув у вузьку браму, якої я ніколи не помічав раніше. Шість сходинок і глухі подвійні двері вивели нас у неймовірно високий, просторий вестибюль з конторкою, з кліткою ліфта обіч масивних сходів і кількома обшарпаними кріслами, геть продавленими й зім'ятими. Зліва, за своєрідною перегородкою з вазонів, чулися голоси і ритмічне подзенькування скла, схоже на калатання дверного дзвіночка. Тут панував запах, забутий ще у дитинстві, коли мене, бувало, в неділю ввечері посилали по устриці до магазину-ре-сторанчика Моні. Моні був дебелий неповороткий німець у чорному светрі на ґудзиках, а його заклад — білена вапном кам'яна будівля — стояв на головній вулиці ще з тих пір, як місто звалося Тілден. Коли двері відчинялися, дзеленькав дзвіночок, і коли зачинялися — теж. Уздовж стіни тяглися похмурі прилавки з екзотичними цукерками й різновидами тютюну, а решту площі займали квадратні столи під цератовими скатертинами, чекаючи вечірніх відвідувачів. До вечері там завжди сиділо кілька дідків, і мені чомусь уявлялося, що запах цей вносили вони. А пахло там тютюновою жуйкою, старим взуттям, пропиленою деревиною і тими ж таки устрицями; несучи слизьке паперове відерце, верхні краї якого були майстерно складені докупи, як серветка за недільним обідом, я ніби крав у

Моні частинку його запаху; мені всякчас здавалося, що за мною крізь синюватий присмерк тягнеться ледь видимий оку брунатний шлейф, аромат устриць, що обертав будинки й дерева на вулиці у вихідців з підводного світу. І ось цей запах знову ожив — тут.

Портьє — горбатий чоловічок з паперовою шкірою й покрученими, розбухлими від артриту суглобами — відклав номер "Кольєрса", повернув до нас зморшкувате обличчя і слухав, як батько, добувши з гаманця посвідчення особи, довго і нудно пояснює, що він — Джордж У. Колдуел, вчитель олінджерської школи, а я — його син, Пітер, що нам біля фабрики Єссіка зламалась машина, а живемо ми у чорта в зубах за Файєртауном, і що ми хотіли б заночувати, але в нас нема ні гроша. У мене перед очима виросла височенна червона стіна, і я був готовий лягти під неї і розревітися.

Горбань відмахнувся від батькового посвідчення й сказав:

— Я знаю вас. Моя племінниця, Глорія Дейвіс, вчиться у вас. Для неї тільки й світла у вікні, що містер Колдуел.

— Глорія — чудова дівчинка,— невпевнено мовив батько.

— Трохи розгнуздана, мати каже.

— Я цього не помітив.

— Трохи забагато за хлопцями бігає.

— При мені вона завжди поводиться, як справжня дама. Портьє обернувся і взяв ключа з причепленим до нього

чималим дерев'яним кружальцем.

— Дам вам кімнату на третьому поверсі, щоб шум із бару не заважав.

— Дуже вам вдячний,— сказав батько.— Чек зараз виписати?

— Підождем до ранку,— сказав горбатенький з усмішкою, від якої його суха шкіра взялася блискітками.— Гадаю, ми всі ще тут стрінемось.

І повів нас догори по вузьких сходах з крученими поручнями — лаковане дерево вигиналося у мене під рукою, наче спина розімлілого від пестощів кота. Сходи кружляли довкола обтягненої сіткою шахти ліфта, і на кожному поверсі наново відкривалася одна і та ж картина — коридор, вистелений прямокутниками килимів. Ми рушили в глиб одного з них, і в прогалинах між килимами підлога дудніла від наших кроків. У кінці коридору, біля батареї під вікном, що виходило на Вайзер-стріт, портьє вставив ключа в замок і відчинив двері. Так ось що судилось нам долею: цілий вечір петляли ми в невіданні, йдучи до цієї кімнати з її двома ліжками, двома тумбочками, одним вікном і голою лампочкою на стелі. Портьє ввімкнув світло. Батько потис йому руку й сказав:

— Ви джентльмен і мудрець. Ви дали спраглим напитися.

Той махнув кудись убік скаліченою лискучою рукою.

— Ванна он за тими дверима,— сказав він.— Гадаю, там знайдеться чиста склянка.

— Я хотів сказати, що ви — добрий самаритянин,— пояснив батько.— Бідний мій малий просто з ніг падає.

— І зовсім ні,— заперечив я. А коли портьє пішов, я, все ще роздратований, спитав батька:

— То як ця діра називається?

— "Нью-Йоркер",— відповів він.— Справжній старий блощичник, еге ж?

Це скидалося на невдячність, і знов я не міг не заперечити.

— Як не є, а він зробив нам велику послугу, пустивши сюди, коли в нас ні гроша нема.

— Ніколи не знаєш, в кому друга знайдеш,— сказав батько,— Отій сучці Дейвіс і не сниться, як вона мені в пригоді стала, а то, їй-бо, цілу ніч спати не змогла б!

— А чому в нас ні гроша нема?

— Оце ж я себе вже п'ятдесят років питаю. Та найбільша біда в тому, що коли я й випишу чек, його завернуть, бо на рахунку в мене двадцять два центи.

— А в школі коли вам заплатять? Вже ж середина місяця!

— Схоже на те,— сказав батько,— що мені взагалі не заплатять. Коли шкільна рада прочитає Зіммерманів відгук, вони з мене гроші спитають.

_ Та хто їх читає, ті відгуки! — огризнувся я спересердя,

бо не знав, роздягатись мені чи ні. Перед ним я соромився своїх плям, бо він звичайно дуже смутився, бачачи їх. Але все ж таки він мій батько, отож я повісив куртку на розхитаний, скріплений дротом стілець і почав розстібати свою червону сорочку. Він ухопився за ручку дверей.

— Ну, я пішов.

— Куди знов? Чого ти не можеш всидіти на місці?

— Подзвоню мамі і замкну машину. Ти лягай спати, Пітере. Ми сьогодні тебе рано підняли. Я страх як не люблю цього робити,— сам все життя виспатись не можу, з чотирьох років починаючи. Спатимеш? Чи принести тобі книжки, трохи уроки зробиш?

— Ні.

Батько глянув на мене так, ніби хотів чи то вибачитись, чи то зізнатися в чомусь, а може, запропонувати щось.