Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Кентавр - Апдайк Джон

Читаємо онлайн Кентавр - Апдайк Джон

Руки й лице в мене чисті, а більше вона не бачила. Ця думка стривожила, я , почав боятися її любові; бо якщо вона мене любить, нас тягнутиме до близькості, й неодмінно прийде та болюча хвилина, коли мені доведеться показати їй своє тіло... Прости мене,— забурмотіло раптом у голові,— прости мене, прости мене.

Джонні Дедмен, роздратований, що розмова точиться повз нього — все-таки він старшокласник і те, що він пристав до нашого гурту — неабияка милість з його боку,— перебрав іще раз свою брудну колоду і вдавано гигикнув:

_ £ тут одна штука — здуріти можна,— сказав він.—

Четвірка стерва. Чи то пак — черва. Жінка з биком.

У нашу кабінку влетів Майнор. Його лисий купол пашів гнівом, гнів бухав, як пара, з розжарених ніздрів.

_ Гей ти,— загарчав він.— Ану, заховай! І щоб мені

більше з оцим не приходив!

Дедмен звів на нього очі, невинно кліпаючи довгими кучерявими віями, від чого його погляд здавався променисто-вичікувальним. І мовив, ледь ворухнувши губами:

— Іди ти під всі чотири вітри.

Міс Аплтон була якась ніби розхвильована, засапана,— мабуть, через те, що довго підіймалася сюди.

— Пітере, переклади,— сказала вона і, досконало відмірюючи довготу голосних, прочитала:

♦Dixit, et avertens rosea cervice refulsit, ambrosiaeque comae divinum vértice odorem spiravere, pedes vestís defluxit ad imos, et vera incessu patuit dea".

Слова дзвеніли в її устах, а обличчя набрало латинського вигляду: суворі складочки у кутиках губ, брови непорушно зведені догори, щоки урочисто-бліді. На уроках французької лице в неї було зовсім інакше: щоки, мов яблучка, брови аж витанцьовують, рот у сухих зморшках, і кутики вуст лукаво тремтять.

— Вона сказала...— почав я.

— Вона мовила. Отак вона мовила,— поправила міс Аплтон.

— Вона мовила і... і... спаленіла.

— Що спаленіло? Не вона спаленіла. Cervice спаленіла.

— Вона мовила і, повернувши своє... е... своє рожеве черево...

Всі засміялись. Я почервонів.

— Ні! Cervice, cervice. Шия.

— Вона мовила і, повернувши...

— І коли повернулась.

— І коли повернулась, її рожева шия спаленіла.

— Дуже добре.

7 8-133

193

— І... і — coma, coma — сон?

— Волосся, Пітере. Волосся.

— І... е... повернувшись знову...

— Та ні, любий мій, ні. Vértice тут іменник,— vertex, verticis. Круговерть. Вихор, корона волосся,— а якого волосся? Яке тут слово узгоджується?

— Ambrosiaeque.

— Так, ambrosiaeque — подібне до амброзії, що значить, по суті — безсмертне. Амброзією називали їжу богів, і тому це слово дійшло до нас у значенні "щось солодке", "приємне на смак", "медове". Але боги, крім того, вживали амброзію як мазь, як пахощі.

Про богів міс Аплтон говорила з певністю, зі знанням справи — і тільки так.

— І її вихор, її грива...

— Корона, Пітере. У богів не може бути "гриви".

— І корона її подібного до амброзії волосся лила божественний запах.

— Так. Добре. Але ще краще — "аромат". "Запах" може стосуватись і вбиральні.

— ... божественний аромат: її одежа, її шати...

— Так, спадисті шати. Усі богині, крім Діани, носили довгі спадисті шати. Діана, божественна мисливиця, носила, звичайно, більш відповідну коротку туніку — можливо, зі штанцями, і, швидше всього, з цупкої зеленої або коричневої тканини — як оце на мені. її шати опали...

— Я не розумію, що таке ad irnos.

— Imus, слово дещо застаріле. Найвищий ступінь порівняння від inferus — "низько", "внизу". Ad irnos — "до найнижчого краю". Буквально виходить: "до найнижчого краю її стіп", що звучить не цілком зрозуміло. Сказано так для емфази: поет вражений тим, що бачить. Можна передати приблизно так: "її шати опали — опали аж до самих стіп". У значенні "зовсім, повністю". Вона була цілковито оголена. Будь ласка, Пітере, далі. Ти надто повільний.

— Опали аж до самих її стіп, і воістину відкрили...

— Відкрилася, постала перед очима, як vera. Vera dea.

_ Як істинна богиня.

— Цілком правильно. Що значить incessu в цьому реченні?

— Не знаю.

_ Ну, Пітере, куди це годиться. Хто-хто, але ти, майбутній учень коледжу?.. Incessu — у ході, у поставі. Поставою вона була істинна богиня. "Постава" у значенні манери триматися, стилю поведінки; божественність має свій стиль. Рядки ці переповнені відчуттям отого божественного сяйва, відчуттям, що саме прокидається в душі несвідомого досі Енея. lile ubi matrem agnovit; він упізнав свою матір. Венеру — Венеру з її пахощами амброзії, з її розвихреним волоссям, спадистими шатами, рожевою шкірою. Однак він прозріває тільки в ту мить, як вона avert ens — як вона відвертається. Зміст цього уривка такий: тільки коли вона відвертається, щоб покинути його,— тільки тоді він усвідомлює її істинну велич і красу, тільки тоді складає справжню ціну їй і тому, що їх ріднить між собою. Так часто в житті буває. Любов приходить, але запізно. В наступних рядках він, коли вона пропадає з очей, так зворушливо гукає їй услід: "О, чому, чому не дано нам бути разом, пліч-о-пліч, щирим словом озватись на слово щире?"

На її місці опинилась Іріда Осгуд; дівчина плакала. Сльози текли по її щоках, м'яких і шовковистих, як боки у породистої молочної корови, і їй навіть на думку не приходило їх витирати. Іріда була однією з тих туполобих простачок, на яких ніхто і ніколи не звертав уваги, однак біля неї мене завжди хапав якийсь внутрішній дрож. Ці, ще незугарні, форми її пухкого тіла будили в мені грубі зерна чуттів; в такі хвилини я ставав балакучим і кепкував над нею. Та зараз був змучений і хотілося одного — покласти голову на подушку її безпросвітної глупоти.

— Чого ти, Ірідо?

З хлипом у горлі вона видушила з себе:

7*

195

— Моя блузка... він її порвав... Зовсім!.. І що я тепер мамі скажу?

Тільки в цю мить я помітив, що й справді одна грудь у неї була неприкрита, спливаючи сріблом до самого обідка руда-вого зморщеного кружальця; годі було очі відірвати, такою беззахисною вона здавалась.

— Це все дурниці,— сказав я життєрадісно.— Ти он на мене поглянь. Моя сорочка і зовсім розлізлася.

І справді: крім плям та липких червоних ниточок, на грудях у мене нічого не було. Мій псоріаз був у всіх на виду. Вишикувалася черга, і всі вони один за одним проходили переді мною: Бетті Джін Шіллінг, Фетс Фраймоєр, Глорія Дейвіс, ховаючи усмішечку, діабетик Біллі Шупп — цілий мій клас. Вони, очевидячки, всі разом, на автобусі, приїхали. Кожен з хвилину приглядався до моїх струпів і мовчки відходив. Дехто сумно похитував головою; одна дівчина стиснула губи й зажмурилась; у декого очі були червоні, повні сліз. І вітер, і верхів'я гір позад мене запали в тишу. Скеля піді мною наче розбухла, підбита ватою, і було чути різкий хімічний запах, приглушений, правда, ароматом квіткових парфумів.

Останнім прийшов Арні Уернер, староста випускного класу і голова учнівської ради, капітан футбольної та баскетбольної команд. У нього були глибоко запалі очі, божественна лінія шиї й важкі похилі плечі, геть мокрі й блискучі — щойно з-під душу. Ледь нахилившись, він пильно вдивлявся у мої струпи на грудях, а тоді граційно торкнувся одного вказівним пальцем.

— О господи, дитино,— сказав він,— це що в тебе таке? Сифіліс?

Я взявся пояснювати:

— Ні, алергія — це не заразне, не бійся...

— Лікареві показував?

— Ти не повіриш, але лікар і сам...

— Кров іде?

— Тільки коли дуже розчухати,— тлумачив я, від чай душно намагаючись заслужити його ласку, здобути прощення.— Це ніби як самозаспокоєння, справді, коли читаєш, наприклад, або в кіно сидиш...

_ Дгц_сказав він.— Такої гидоти, скільки живу, не ба-

щщ_він насупився й облизав свій вказівний палець.—

А я взяв та й помацав, тепер сам захворію. Де ртутна мазь?

_ Чесно, забожуся — воно не заразне...

_ Щиро кажучи,— промовив він, і з того, скільки тупої

урочистості він вклав у ці два слова, мені стало ясно, що він, мабуть, і справді хороший голова учнівської ради,— щиро кажучи, я дивуюся, що тобі дозволяють ходити з таким до школи. Бо якщо це сифіліс, то, знаєш, сидіння в туалеті...

Я закричав:

— Хочу тата!

Він став переді мною і написав на дошці: СвНІ2Об + 602 = 6С02 + 6Н20 + Е

Це був останній за сьогодні, сьомий урок. Всі вже втомилися. Він обіів крейдою "Е" і сказав:

— Енергія. Тобто життя. Оце маленьке заблукане "Е" — це життя. Ми поглинаємо вуглеводи і кисень, і вони згоряють у нас, як згоряють старі газети в урні для сміття, виділяючи вуглекислий газ, воду й енергію. Коли цей процес припинити,— він почав перекреслювати знак за знаком у рівнянні,— припиняється оце,— двічі перекреслив "Е".— Ти стаєш, що називається, мертвим. Нікому не потрібною купою вивітрених хімічних сполук.

— Невже цей процес не можна відновити в зворотному порядку?

— От спасибі за питання, Пітере. Можна. Прочитайте рівняння ззаду наперед, і вийде' фотосинтез — життя зелених рослин. Вони вбирають у себе вологу, вуглекислий газ, котрий ми з вами видихаємо, і енергію сонця, а виробляють вуглеводи й кисень; ми, споживаючи рослини, поповнюєм свій запас вуглеводів, і отаким чином, по колу, й крутиться все на світі.— Він описав пальцем коло.— Крутиться й крутиться, а де воно спиниться — ніхто не знає.

— А звідки береться енергія?

— Хороше питання,— сказав батько.— У тебе мамина голівка; маю в бога надію, що й лицем ти не вдасися в таку машкару, як я. Енергія, необхідна для фотосинтезу, береться з атомної енергії сонця. Щоразу, як ми думаємо, рухаємось чи дихаємо, ми поглинаєм шматочок золотого сонячного сяйва. Коли воно через якихось п'ять мільярдів років зникне зовсім — отоді і ми можемо лягти на вічний спочинок.

— Але "Чого тобі так хочеться лягти на спочинок?

В обличчі у нього не було ні кровинки; між нами утворилася якась плівка; батько весь наче сплющився в іншій площині, і я щосили напружував голос, щоб він дочув. Він повернувся — повертався страшенно повільно,— чоло його хвилювалось і витягувалось, як у кривому дзеркалі. Губи ворухнулися, та лише через кілька секунд до мене долинув звук.

— Гм?

Він не дивився на мене — здавалось, він не може знайти мене поглядом.

— Не лягай на спочинок! — крикнув я, радий, що можу плакати, радий, що рветься голос на гострих зубцях розпуки: я вивергав кожне слово ледь що не торжествуючи, щасливий відчути, як сльози м'яко смугують обличчя, наче кінці розсуканої мотузки.— Тату, не лягай на спочинок! Що ж ти тоді робити будеш? Невже ти не можеш простити нам і йти далі?

Верхня половина його тулуба увігнулася, викривлена площиною, в яку він потрапив: галстук, сорочка і вилоги пальта витягнулись догори по кривій, а голова на кінці цієї дуги впиралася в кут між стіною і стелею — затягнений павутинням кут над класною дошкою, куди ніколи не сягала мітла прибиральника.

Відгуки про книгу Кентавр - Апдайк Джон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: