Кентавр - Апдайк Джон

Працювали вони швидко, інакше вода миттю скувала б метал крижаною плівкою. З одного боку гараж відкривався на вулицю, а протилежний його кінець губився в невиразній глибині, загромадженій машинами. Серцем гаража була, вочевидь, невелика будка під стіною, трохи ширша за телефонну і схожа на ті, що стояли колись на трамвайних зупинках — одна така ще й досі стоїть в Елі. Під дверима будки, на бетонному виступі з трафаретним надписом "УВАГА: СХІДЦІ" якийсь джентльмен у смокінгу й білому кашне раз по раз вивертав руку долонею вгору, поглядаючи на свій платиновий, з чорним циферблатом, годинник. Рухи його були такі різкі й ритмічні, що коли я вперше запримітив його краєчком ока, то прийняв його за механічну рекламу в людський зріст. Автомобіль, який зараз мили, перлисто-сірий "Лінкольн", очевидно належав йому. По дорозі до будки мій батько на мить спинився перед власни-

6*

163

ком "Лінкольна", та, судячи з перлисто-сірого погляду, яким той окинув батька, батька він так-таки й не побачив.

Батько відчинив двері будки. Довелось і мені ввійти слідом. Тут інший, коренастий чоловік діловито змагався з купою паперів на столі. Робив він це стоячи; поруч стояло крісло, але й воно було по бильця завалене документами, брошурами та каталогами. В одній руці чоловік тримав заразом сигарету й затискач, а другою перебирав папери, безперестану цикаючи крізь зуби.

Батько сказав:

— Прошу пробачення, друже. Той озвався:

— Одну хвилину, зробіть таку ласку, добре?

І, сердито зіжмакавши голубий папірець, кинувся до дверей. Минула не одна хвилина, поки він повернувся.

Щоб згаяти час і приховати ніяковість, я вкинув пенні в автомат з жувальними гумками — власність естонського клубу "Ківані". І дістав рідкісний приз — чорну кульку. Я любив лакрицю. Батько теж. Тоді, коли ми їздили до Нью-Йорка, тітка Альма казала, що в дитинстві, в Пассеїку, сусідські діти обзивали батька "Паличкою", бо він весь час жував лакричні палички.

— Хочеш? — запропонував я.

— О господи,— сказав він так, наче в мене на долоні лежала отруйна пілюля.— Ні, Пітере, дякую. Це — смертна кара для моїх зубів.

І раптом почав якось дуже дивно — і слова не доберу, як саме — метатися в тісняві нашого тимчасового пристановища, натикаючись то на полицю з дорожніми картами, то на таблицю із цифрами запчастин, то на календар під фотографією дівиці, котра тільки й мала на собі, що шапочку з білосніжного кролика з рожевими гострими вушками, рукавиці й черевички з того ж таки хутра і круглий пухнастий хвостик. Задок її з викликом наставився просто на нас. Батько застогнав і притисся лобом до скляної стінки; почувши глухий удар, чоловік у смокінгу здивовано оглянувся. Ті двоє в пообрізуваних рукавицях залізли в кабіну "Лінкольна" і діловито, як дві бджоли, кожна на свій лад, мили вікна. Силкуючись розглядіти, куди ж подівся начальник гаража, батько сліпо товкся кулаками по паперах на столі. І я, боячись, що він порушить там не знаний нам порядок, гостро сказав:

— Тату. Візьми себе в руки.

— Чорти мене беруть, малий,— голосно мовив він.— Трах. Бах. Так і кортить щось розтрощити. Час нікого не жде. Мимоволі думаєш про смерть.

— Заспокойся,— сказав я.— Зніми свою шапку. Він, певно, подумав, що ти жебрак.

Батько й знаку не подав, що чув мої слова; він слухав тільки себе самого. Очі в нього пожовкли; мама, бувало, аж скрикувала, коли вони починали заходитись отаким бурштиновим блиском. Він глянув на мене променистим поглядом духа-спасителя. Засмаглі уста ворухнулись.

— Сам я що хоч витерплю. Але ж у мене ти на руках.

— Зі мною все гаразд,— огризнувся я, хоча, по правді кажучи, крізь підошви моїх затісних черевиків добряче давався відчути холодний цемент долівки.

На моє превелике здивування, начальник гаража невдовзі вернувся таки і чемно вислухав батькову розповідь. Це був невисокий на зріст, кремезний чоловік з поораним зморшками обличчям — по три, а то й чотири паралельних борозни на кожній щоці. Щось у ньому — можливо, постава шиї і плечей — виказувало, що колись він був спортсменом. А тепер перед нами стояла літня, втомлена, засмикана роботою людина. Волосся, щораз рідше на тім'ї, спереду збилося у напівсивий вихор, якого він, розмовляючи, без кінця сердито загладжував, немов за кожним разом втирав у голову порцію зосередженості. Його прізвище, Роудс, було вишите жирними оранжевими літерами на кишені оливкового комбінезона. Він говорив, втягуючи в себе слова й уривчасто відсапуючись між фразами.

— Хорошого мало. Судячи з того, що ви кажете — мотор працює, а машина не йде,— там щось із приводом чи з карданним валом. Якби йшлося тільки про двигун (він сказав "двіггун", і за цим словом крилося щось незвичне, щось, що пульсувало, жило і давалося любити), я б послав туди "джип", а так не знаю навіть, чим можна зарадити. Мій буксир поїхав на Дев'яте шосе, там аварія. А свій гараж у вас є?

Він вимовив "гараж" з наголосом на першому складі: "га-раш".

— У нас в Олінджері всі звертаються до Ела Гаммела.

— Якщо хочете, я приїду по вашу машину вранці,— сказав містер Роудс.— Раніше ніяк не виходить: оці двоє,— він показав на робітників, що замшевими подушечками полірували світло-сіру тушу "Лінкольна" (чоловік у смокінгу вже ритмічно поплескував по долоні гаманцем з крокодилячої шкіри),— ці двоє кінчають о десятій, і залишаємось тільки я та ще двоє, котрі зараз на Дев'ятому шосе. Так що вам, мабуть, на одне вийде, коли ви подзвоните до себе в Олінджер, щоб там зайнялися нею з самого ранку.

Батько сказав:

— Значить, ваша остаточна думка, що на сьогодні — плакала моя голівонька?

— Судячи з того, що ви кажете — хорошого мало.

— Там ззаду щось деренчить,— озвався я.— Так^ ніби дві шестерні прокручуються і труться одна об одну.

Містер Роудс глипнув на мене і пригладив свій вихор.

— Може, піввісь зламалася. Треба було б поставити машину на яму і розібрати весь задній міст. Ви далеко живете?

— У чорта в зубах, за Файєртауном. Містер Роудс зітхнув.

— Що ж поробиш. Шкода, та нічим більше помогти не можу.

Тут у гараж в'їхав довгастий червоногарячий "б'юїк", поверхня якого мінилась цілим космосом відблисків, і засигналив; звук цей геть заполонив низьку бетонну печеру й увагу містера Роудса.

Батько заквапився.

_ Вибачатися зайве, добродію. Ви сказали мені те, що

думаєте, а це найбільша послуга, яку може зробити людина людині.

Але вийшовши з гаража знов у ніч, батько сказав:

_ Той бідолаха городив казна-що, Пітере. Я сам шельма,

відколи себе пам'ятаю, то й іншого шельму одразу носом чую. Він, як то кажуть, плів смаленого дуба. Взагалі дивно, як він доробився такого великого гаража; їй-богу, він і сам не тямить, хто він і що він. Він грав — грав, як я пів свого життя граю.

— Куди, ми йдем?

— Назад до машини.

— Вона ж не рушить, і ти це прекрасно знаєш.

— Знаю і не знаю. От є в мене відчуття, що рушить. Просто їй треба було перепочити.

— Таж там не просто мотор замерз, там усередині поломка!

— Те ж саме і він вбивав мені в голову, та щось воно ніяк туди не вміщається.

— Вже майже десята. Може, подзвони мамі?

— А чим нам мама зарадить? Ми самі собі пани, малий. Всяк сам за себе, а хто задніх пасе, хай їх дідько трясе.

— Я знаю одне: раз вона годину тому не рушила, то й зараз не рушить. А я замерз.

Ми йшли по тій же таки Сьомій вулиці, і я марно силкувався подолати відстань в один крок, що завжди була між нами, коли тут із темного під'їзду вивалився якийсь п'яний і почимчикував поруч. У першу мить я подумав було, що це наш пасажир, але ні — цей був нижчий на зріст і ще нікчемніший з виду. Волосся його, скуйовджене, як брудна лев'яча грива, стирчало врізнобіч, наче промені сонця. Вбраний він був у якесь неподобне лахміття, на плечах, як пелерина, бовталось дране пальто, а порожні рукави гойдались і підскакували у такт його піруетам.

— Ти куди це хлопчика ведеш, га? — звернувся він до батька.

Батько чемно сповільнив ходу, аби п'яний, який щоразу спинявся, коли його заносило, мав змогу наздогнати нас.

— Перепрошую, містере,— відгукнувся він.— Я не розчув, що ви сказали.

П'яний старанно і не без задоволення керував своїм голосом, наче актор, що впивається власною грою.

— О-хо-хо! — тихо, але виразно прогримкотів він.— Паскуда ти, паскуда.

І помахав пальцем у себе перед носом, лукаво позираючи на нас. Вигляд у цього лахмая, незважаючи на мороз, був доволі веселий; обличчя мав пласке, грубувате і жовте, а зуби в усмішці скидались на низку дрібних насінин.

— Іди-но додому, хлопчику,— додому, до мами,— сказав мені п'яний.

Ми мусили спинитись, інакше наштовхнулися б на нього.

— Це мій син,— сказав батько.

П'яний так рвучко повернувся від мене до батька, що все його лахміття настовбурчилось на ньому, як пір'я. Здавалось, він не так одягнений у лахи, як покритий ними, наче дах черепицею, позастелюваний нерівними верствами різношерстих клаптів. Та й голос мав подібний — шорсткий, надламаний і глухувато-тихий.

— Як тобі не стидно? — сумно сказав він батькові.— Як тобі не стидно брехати про такі серйозні речі? Ану, відпусти хлопця, хай іде додому, до мами!

— Саме туди я й хочу його доставити,— відповів батько.— Тільки що, коли клята машина не заводиться.

— Це мій батько,— сказав я з надією, що п'яний нарешті відчепиться. Але той, навпаки, приступив іще ближче. В голубому світлі ліхтарів лице його вкрилося бузковими плямами.

— І ти не бреши, не заступайся за нього,— сказав він якомога лагідніше.— Він того не вартий. Скільки він тобі платить? Та байдуже, скільки — все рівно замало. А там знайде собі нового гарненького хлопчика та й викине тебе на вулицю, старий троянець.

_ Тату, ходім,— сказав я. Мені стало страшно, і я промерз наскрізь. Холод гуляв по мені безборонно.

Батько спробував протиснутися повз п'яного, той підняв руку, батько теж підняв. П'яний мимоволі відступив назад і ледь не впав.

— Бий! — сказав він, широко посміхнувшись, аж щоки заблищали.— Бий того, хто хоче спасти твою душу. Ти готовий до смерті?

Від цих слів батько застиг, як у спиненому кінокадрі. А п'яний, торжествуючи перемогу, повторив:

— Ти готовий до смерті?

І, спритно вивернувшись, підскочив до мене, обхопив за пояс і міцно стис, дихнувши на мене тим самим смородом, який часом лишали старшокласники після хімії у сто сьомому кабінеті, коли ми приходили туди на самопідготовку,— солодкаво-сірчаною мішаниною запахів.

— Ай,— сказав він,— який ти тепленький! Тільки ж бач— сама шкіра і кості! Чи ж той старий драб тебе не годує? Гей, ти! — гукнув він до батька.— Як це називається, ти, діду розпусний! Підбирати бідних хлопчиків на вулиці і шматка хліба не дати?

— Я думав, я готовий до смерті,— сказав батько,— але тепер сумніваюсь, чи це взагалі можливо.