Кентавр - Апдайк Джон
Ми зійшли біля гаража Гаммела. Нашого "б'юїка" там ще не було. Сьогодні ми не спізнились; на стоянку один за одним в'їжджали автомобілі, вишукуючи кожен своє місце. Оранжевий автобус з розгону підскочив на вибоїні і загойдався, спиняючись; з дверей його строкатими яскравими клаптиками посипалися по двоє не більші за пташенят школярі.
Коли ми йшли вздовж хідника, що відділяв шкільний майданчик від Гаммелових володінь, з-під наших ніг вихопився невеличкий вихор і повів нас за собою. Давно зів'ялі листочки, крихкі, мов крильця засушеного метелика, розмита цукеркова обгортка, крихти, порохня, дрібна, як насіння, січка придорожнього сміття — все це кружляло перед нами у шелесткій круговерті; якась незрима проява жила під цією кругловидою оболонкою. Вона носилася поперек хідника з краю в край, зітхаючи якимсь лиш їй одній зрозумілим словом; щось наказувало мені зупинитися, але батько все йшов і йшов уперед. Раптом його холоші залопотіли, щось лизнуло й мене по ногах, і я зажмурив очі. Коли я оглянувся, вихор щезпув без сліду.
У школі ми розлучилися. Згідно з правилами для учнів, я мусив зачекати при вході, під дверима з армованим склом. Батько ж увійшов і рушив довгим коридором, високо піднявши голову з розкуйовдженим від тої миті, як він зняв свою шапку, волоссям, і каблуки його лунко гупали об лаковані дошки підлоги. Він робився все меншим і меншим, аж поки на тлі протилежних дверей обернувся у тінь, у нічного метелика, настромленого на вістря світла, в яке увігнався грудьми. Двері хитнулись, і його не стало. Я відчув на собі пітну руку страху.
ДЖОРДЖ У. КОЛДУЕЛ, ВЧИТЕЛЬ, 50 РОКІВ
Містер Колдуел народився 21 грудня 1896 року на о. Статей, в Нью-Йорку. Батько його, преподобний Джон Уеслі Колдуел, був випускником Прінстонського університету і Нью-Йоркської духовної семінарії. Після закінчення семінарії він прийняв сан пресвітеріанського священика, чим ствердив, що й у п'ятому поколінні церковнослужителі з роду Колдуелів продовжують сповідувати ту саму віру. Його дружина, в дівоцтві Філліс Харторн, була уродженкою Півдня, походячи з місцевості поблизу Нашвіла, штат Тен-несі. У їхнє подружнє життя вона внесла не лише неабияку душевну красу і чарівність, а й ревну побожність, характерну для всіх доброчесних уродженок Півдня. Сотні парафіян назавжди залишились у моральному боргу перед її взірцевою відданістю та християнською самопожертвою: коли її чоловіка так завчасу — бо у сорок дев'ять років — було покликано на вівтар Вищої Служби, вона цілий рік — важкий рік його затяжної хвороби — керувала діяльністю церкви, а кілька разів і сама піднімалась на кафедру для недільного богослужіння.
Бог благословив їхнє подружжя двійком дітей, з яких Джордж був молодший. У березні 1900 року, коли Джордже-ві виповнилось три роки, його батько, покинувши парафію на острові Статей, прийняв запрошення Першої пресвітеріанської церкви в Пассеїку, штат Нью-Джерсі, зведеної на розі Гроув-стріт і Пассеїк-авеню — ця надзвичайно гарна споруда з жовтого вапняку стоїть там донині і недавно була добудована. Саме тут судилося Джонові Колдуелу протягом двох десятиліть переливати світло своїх знань, гострого розуму й своєї несхибної віри у звернені на нього очі пастви. І саме тому Пассеїк, що колись називався Аква-канонк,— тихе містечко над річкою, чиї патріархальні краєвиди ще не поступились на той час перед енергійним натиском промисловості,— став рідним містом Джорджа Колдуела, в якому він ріс і виховувався.
Багато хто з теперішніх мешканців Пассеїка ще й досі пам'ятає його життєрадісним хлопчиком, що був однаково здібний до всіх видів спорту і мав багато друзів, уміючи не тільки заводити дружбу, а й берегти її. Всі його кликали "Паличкою" — що було, мабуть, натяком на його незвичайну худорбу. Вспадкувавши від батька схильність до інтелектуальних занять, він рано проявив інтерес до теоретичних наук, хоча кількома роками пізніше з властивою йому жартівливою скромністю заявив, що його найвище прагнення — стати аптекарем. Однак доля, на щастя цілого покоління олінджерських школярів, розпорядилася інакше.
Юність містера Колдуел а була затьмарена передчасною смертю батька і вступом Америки у першу світову війну. Вроджений патріот, він за покликом серця в кінці 1917 року завербувався на службу в штабний підрозділ 78-ї дивізії і ледве вижив під час епідемії грипу у Форт-Діксі, яка тоді лютувала у військових таборах. Того дня, коли він, під номером 2 414 792, був готовий до відправки за океан, оголосили перемир'я. Це був перший і останній раз, коли Джордж Колдуел опинився перед можливістю покинути межі країни, у благо якої він згодом уніс свою лепту як робітник, учитель, парафіянин, громадський діяч, син, чоловік, батько.
Після демобілізації Джордж Колдуел, будучи єдиною опорою матері, оскільки сестра його вийшла заміж, працював на різних роботах: був комівояжером-продавцем енциклопедій, шофером екскурсійного автобуса в Атлантік-Сіті, тренером-методистом у Патерсонському клубі АМХ, кочегаром-машиністом на лінії Нью-Йорк — Саскуеханна — Захід, навіть коридорним в готелі і посудником у ресторані. У 1920 році він вступив до коледжу в Лейку біля Філадельфії і, без будь-якої матеріальної підтримки поза власними заробітками, з відзнакою закінчив його 1924 року, спеціалізуючись з хімії. Навчаючись на "відмінно" і віддаючи необхідну кількість годин роботі на півокладу, він водночас удостоївся стипендії за спортивні успіхи, що наполовину покривала плату за навчання. Виступаючи протягом трьох років як воротар студентської футбольної команди, він зазнав численних травм: сімнадцять переломів носової кістки, два сильні зміщення колінної чашки, один перелом ноги і один — ключиці. Саме тут, на мальовничій території коледжу, посеред якої виблискує самоцвітом оточене дубами озеро, котре ленні-ленапе ("найперші люди") вважали священним, Джордж Колдуел зустрів і покохав міс Катаріну Крамер, родом з околиць Файєртауна, Олтонський округ. Молоді люди побралися 1926 року в Хейгерстауні, штат Меріленд, і за наступні п'ять років об'їздили всі середньоатлантичні штати, в тому числі Вірджінію й Огайо, оскільки Джордж влаштувався на посаду монтера телефонно-телеграфної компанії "Белл".
"Нема лиха, щоб на добре не вийшло". В 1931 році доля нації знову вторглася в особисте життя громадян: у зв'язку з економічним сум'яттям, що охопило Сполучені Штати, Джордж Колдуел випав з платіжних відомостей того індустріального гіганта, якому так сумлінно служив досі. Разом з дружиною, що збиралась невдовзі додати до його обов'язків відповідальність за ще одного представника роду людського, Джордж Колдуел оселився у її батьків в Олінджері, де містер Крамер кількома роками раніше купив добротний будинок з білої цегли на Б'юкенен-роуд, який тепер належить докторові Поттеру. Восени 1933 року містер Колдуел взяв на себе обов'язки вчителя Олінджерської середньої школи — обов'язки, котрі йому судилося нести довіку.
Як змалювати його як педагога? Досконале знання свого предмета, глибоко співчутливе ставлення до чужих невдач, рідкісне вміння проводити цікаві аналогії й пов'язувати — щоразу по-іншому, під новим, несподіваним кутом зору — матеріал уроку з самим життям, невимушений гумор і, що треба особливо відзначити, природний дар артиста, неспокійний характер і допитливий розум, які постійно спонукали його вдосконалювати свою педагогічну майстерність,— усе це тільки частка від цілого. Та чи не найглибший слід у пам'яті його колишніх учнів (одним з яких вважає себе й автор цих рядків) залишили його прямо-таки надлюдська безкорисливість та відчуття повної причетності дослівно до всього на світі, поруч з якими, мабуть, просто не знаходилось місця для самопоблажливості і самозаспокоєння. Вчитись у містера Колдуела — означало пізнавати смак натхнення. І хоч іноді спосіб ведення уроку — настільки напруженою і своєрідною була його співпраця з класом — міг викликати заперечення, та безперечним лишалося одне: "він був людиною в усьому й завжди".
При всій своїй завантаженості позакласною та позашкільною роботою — він тренував нашу доблесну команду плавців, розповсюджував квитки на всі змагання з футболу, баскетболу, бейсболу та легкої атлетики і керував клубом зв'язківців,— містер Колдуел ніс на собі ще й гігантський тягар громадських справ. Він був секретарем Клубу патріотів рідного міста, вихователем Дванадцятої молодшої групи бойскаутів, членом Комісії по закладці міського парку, віце-президентом клубу "Левів" і відповідальним за організацію щорічного розпродажу електричних лампочок на користь сліпих дітей. Під час останньої війни він був квартальним уповноваженим з цивільної оборони, безвідмовним у всьому, що вимагалося для загальнонародної справи. Республіканець і пресвітеріанин від народження, він став демократом і лютеранином, стійко відданим як партії, так і церкві. Відбувши не один рік дияконом і членом ради лютеранської церкви Спасителя в Олінджері, звідки не так давно переїхав у мальовничу сільську садибу під Файєртауном — "вотчину" його дружини,— містер Колдуел відразу став дияконом і членом ради файєртаунської євангелістсько-лю-теранської церкви. Характер цього викладу, на жаль, не дозволяє перелічити тут усі ті незчисленні і маловідомі прояви благодійництва та доброї волі, завдяки яким він, не бувши Уродженцем міста Олінджер, так органічно влився в течію його світського й духовного життя.
Містер Колдуел залишив сестру, Альму Терріо, що живе в Трої, штат Нью-Йорк, а також тестя, дружину і сина, мешканців Файєртауна.
Я лежав на своїй скелі, а вони все йшли і йшли. Першим прийшов містер Філіпс, колега і друг мого батька — той, з пам'ятним пружком від бейсбольної каски над вухами. Він підніс руку, закликаючи до уваги, і почав ту саму гру, котра, як він казав, сприяє хапкості розуму.
— Два,— скоромовкою заговорив він,— додати чотири, помножити на три, відняти шість, поділити на два, додати чотири — скільки вийде?
— П'ять? — бовкнув я навмання, бо задивився на його бистрі губи і збився з рахунку.
— Десять,— докірливо хитнув він бездоганно зачесаною головою. Він був педантом в усьому, і найменший натяк на недоладність виводив його з рівноваги.
— Шість,— сказав він,— поділити на три, додати десять, помножити на три, додати чотири, поділити на чотири — скільки вийде?
— Не знаю,— жалібно сказав я.
