Син Сонця - Лондон Джек
Але великі хвилі, що налітали з океану, підмивали й розхитували його підвалини. Будинок уже сповз з піщаного схилу і ось-ось мав завалитись. Острів'яни поприв'язувалися до кокосових пальм. Дерева не хиталися й не колихались, тільки, зігнувшись під напругою вітру, тремтіли, як напнуті струни. Під деревами на піску нуртувала біла піна.
Уздовж лагуни тепер котилися такі самі великі хвилі, як і в океані. їм було де розгулятися на десяти милях від навітряного краю атолу до пристані, і шхуни раз у раз то здіймалися вгору, то пірнали у воду. "Малагіні" почала занурювати прову у хвилю, котра більша, а деколи палубу шхуни заливало аж по саме поруччя.
— Оце вже настав час і на ваш мотор! — на весь голос гукнув Гриф, і капітан Ворфілд, переповзши туди, де лежав механік, прокричав йому наказ.
Коли мотор запрацював на повну силу, "Малагіні" полегшало. Хоч хвилі й заливали їй прову, але вона вже не так люто шарпала якорі. Щоправда, ланцюги й далі були туго натягнені, однак мотор на сорок кінських сил усе-таки трохи стримував натиск.
А вітер чимраз дужчав. Маленькій "Нугіві", що стояла попереду "Малагіні", ближче до берега, доводилося кепсько. Мотора на ній ще не полагодили, а капітан її залишився на березі. Вона так часто й глибоко занурювалась у воду, що за кожним разом на "Малагіні" дивувались, як це вона знову виринає. О третій годині дня її вкрила нова хвиля, коли ще не встигла зійти попередня, і тоді "Нугіва" більше не показалася.
Малгол глянув на Грифа.
— Линуло їй у люки! — гукнув той.
Капітан Ворфілд показав на "Вініфреда" — невеличку шхуну, що її шарпало й занурювало з другого боку "Малагіні", — і закричав щось Грифові в саме вухо. Однак той чув тільки уривки слів, бо хвилинами все глушило ревіння вітру:
— Негодящі… ночви… Якорі тримають… Але як вона сама не розсиплеться?.. Стара, як ноїв ковчег…
За годину вже Герман показав на "Вініфреда". На шхуні бракувало тепер передніх бітенгів, фок-щогли та більшої частини прови, яку висмикнули з неї власні її якорі. Вона важко гойдалася, провалювалась між хвиль, закопувалась провою у воду, і так її відносило вітром.
Залишилося ще п'ять суден, і з них тільки "Малагіні" мала мотор. Боячись, щоб їх не спіткала доля "Нугіви" або "Вініфреда", дві шхуни за прикладом "Роберти" звільнилися від якорів і помчали до проходу. "Лялечка" йшла перша, але вітер зірвав їй вітрило, і вона загинула на завітряному краї атолу біля "Мізі" й "Кактуса". Незважаючи на це, "Моана" також знялася з якоря й пішла слідом за нею, і її спіткала така сама доля.
— Непоганий мотор, — прокричав каштан Ворфілд Грифові.
Той тільки стиснув йому руку.
— Він окуплює себе! — ревів капітан у відповідь. — Вітер повертає на південь, тепер нам полегшає.
Дедалі дужчий вітер поволі й неухильно змінював напрямок, повертаючи на південь і південний захід, аж поки всі три вцілілі шхуни опинилися провою до берега. Руїни будинку Парлі підхопила хвиля, гепнула в лагуну, і вітер погнав усе те на шхуни. Проминувши "Малагіні", уламки вдарилися в "Папару", що стояла за чверть милі позаду. Команда на прові "Напари" відчайдушно кинулася риту вати шхуну, і за чверть години рештки будинку попливли далі, але забрали з собою фок-щоглу та бушприт.
Ближче до берега, з другого боку від "Малагіні", стояла "Тагаа", струнка й подібна до яхти, тільки з надзвичайно важким рангоутом. Якорі ще тримали її, але капітан, бачивши, що вітер не вщухає, наказав зрубати щогли.
— Таки непоганий мотор, — врадував свого шкіпера Гриф. — Він ще врятує нам щогли.
Капітан Ворфілд недовірливо похитав головою.
Коли вітер змінився, в лагуні хвиля швидко вляглася, зате ще дошкульніші стали океанські вали, що перехоплювалися через атол. На березі вціліло небагато дерен. Ті по
переламувало, ті повидирало з корінням. На "Малагіні" бачили, як одне дерево переломило навпіл, і верхівку, що за неї трималося троє людей, пошпурило в лагуну. Двоє виборсалися з-поміж гілля й попливли до "Тагаа". Трохи згодом, перед самим смерком, один із них стрибнув у воду з корми "Тагаа" і, дужими вимахами розтинаючи біле шумовиння, поплив до "Малагіні".
— Це Тай-Готаурі,— вирішив Гриф. — Зараз почуємо новини.
Канак ухопився за линву, вибрався на праву і поранку вав до корми. Йому дали передихнути, сяк-так прихистили під рубкою, і він розповів свою історію уривчастими фразами, а більше жестами:
— Нарій… клятий грабіжник!.. Він хоче вкрасти перли… Вбити Парлі… Один чоловік уб'є… Ніхто не знає, хто… Троє канаків, Нарій і я… П'ять бобів… бриль… Нарій каже один біб чорний… Ніхто не бачив… Убити Парлі. Нарій, клятий брехун!.. Усі боби чорні… П'ять чорних… У копровій повітці темінь… Кожен витяг чорного боба… Знявся вітрюга… Не вдалося… Всі вилізли на дерево… Нема щастя в тих перлах, я ж казав… Нема щастя…
— Де Парлі? — гукнув Гриф.
— На дереві… З ним троє канаків… Моє дерево зламалося до біса, і я поплив на шхуну.
— А де перли?
— На дереві, в Парлі. Може, Нарій ще їх добуде.
Гриф усім по черзі прокричав у вухо те, що почув від
Тай-Готуарі. Найдужче обурився капітан Ворфілд — він аж зубами скреготів.
Герман зійшов униз і приніс ліхтаря, але не встигли його підняти над рубкою, як вітер загасив світло. Краще їм повелося з компасовою лампою, яку пощастило запалити лише після тривалих спільних зусиль.
— Але ж і ніч! — проревів Гриф Малголові на вухо. — І вітер усе дужчає.
— Яка його сила?
— Сто миль на годину… чи й двісті… Не знаю. Зроду такого не бачив.
У лагуні знов ставало дедалі неспокійніше, бо досередини через атол перехлюпували з моря цілі вали. За сотні миль океан гнав хвилі назад на острів, і відплив не годен був подолати силу урагану. А коли почався приплив, то хвилі ще побільшали. Місяць і вітер наче заповзялися вивернути цілий океан на Гікігого.
Капітан Ворфілд, що час від часу заглядав до мотора, повернувся й сповістив, що механік знепритомнів.
— А мотор не можна спиняти! — додав він безпорадно.
— Гаразд! — сказав Гриф. — Несіть механіка нагору. Я його заміню.
Люк до машинного приміщення був зачинений, і попасти туди можна було тільки з рубки вузеньким проходом. У тісняві тій дух забивала спекота, випари бензину і чаду. Гриф досвідченим оком швидко оглянув мотор та решту спорядження і загасив лампу. Працював він у пітьмі і присвічував собі тільки сигарами, які смалив одну за одною, запалюючи їх у рубці. Хоч який він був урівноважений, та скоро і його нерви почали відмовляти, так тяжко було сидіти наодинці з механічною потворою, яка надсаджувалася, хлипала й стугоніла в лункій темряві. Голий до пояса, весь у мастилі й мазуті, побитий і потовчений, — бо його ненастанно кидало з боку в бік, — і геть запаморочений від мішанини з повітря та газу, що нею доводилось дихати, Гриф кілька годин поспіль пильнував мотор. Уси кого було: він то пестив його, то благословляв, то кляв усього разом і кожну його частину зокрема. Свічки почали псуватися, бензин надходив нерегулярно, а найгірше — перегрівалися циліндри. В рубці стали радитися, що робити. Метис-механік просив і благав спинити мотор хоч на півгодини, щоб він прохолов і щоб можна було налагодити циркуляцію води. Капітан Ворфілд був проти того, щоб спиняти. Метис присягався, що мотор зіпсується й однаково стане, тоді вже його не направиш. Гриф, увесь замащений і подряпаний, збуджено блискаючи очима, вилаяв їх обох і взявся сам командувати. Малголові, комірникові й Германові він звелів у рубці двічі й тричі профільтрувати бензин. У підлозі машинного приміщення прорубали дірку, один із канаків почав поливати циліндри трюмовою водою, а Гриф раз у раз додавай мастила на всі рухомі частини мотора.
— Я й гадки не мав, що ви так знаєтесь на бензині, сказав капітан Ворфілд, коли Гриф увійшов у рубку вдихнути трохи чистішого повітря.
— Я купаюся в бензині! — нестямно прокричав Гриф крізь зуби. — Глитаю його!
Не встиг він сказати, в які ще способи вживає бензин, як ту мить усіх людей у каюті разом з бензином, що його вони фільтрували, шпурнуло до передньої переділки; "Малагіні" раптом занурилась у воду. Протягом кількох хвилин люди не могли стати на ноги, вони качалися по підлозі й стукалися об стіни. Шхуну залили поспіль три величезні хвилі; вона затріщала, застогнала й затремтіла під вагою води, що накрила її геть усю.
Гриф поповз до мотора, а капітан Ворфілд, трохи перечекавши, трапом вибрався на палубу.
Повернувся він аж за півгодини.
— Човна нема! — доповів він. — Камбуза теж. Усе зникло, крім палуби та люків. А якби не мотор, то й нам був би край! Глядіть, щоб він не спинився!
До півночі механікові легені й голова прочистилися від бензинових випарів, і він міг замінити Грифа. Той подався на палубу, щоб і собі прочистити голову та легені. Він підліз до тих, хто поприсідав за рубкою, тримаючись за що-небудь обома руками та ще поприв'язувавшись мотузками.
Всі там збилися докупи, бо то був єдиний захисток і для білих, і для канаків. Дехто з них пішов був у каюту, куди їх запросив шкіпер, але ненадовго — надто смерділо там бензином. "Малагіні" раз у раз пірнала, коли її заливало водою, і повітря вони вдихали разом з водяними бризками.
— Сутужно, еге ж, Малголе? — прокричав Гриф своєму гостеві в проміжку між двома бурунами.
Малгол, кашляючи й захлинаючись, тільки кивнув головою. Вода з палуби не встигала стікати жолобками. Вона перекочувалася по шхуні, вихлюпувалася з одного боку через поруччя, а тим часом з другого вже налітала нова хвиля. А то шхуна, задерши прову догори та мало не ставши дуба, котила воду назад через увесь свій корпус. Тоді вода захлюпувала трапи, покривала палубу рубки, заливала й шмагала людей, що до тієї рубки тулилися, і ринула за кормове поруччя.
Малгол перший побачив на палубі когось чужого і показав на нього Грифові. То був Нарій Герінг — він, скорчившись, тримався за щось саме там, де на нього падало тьмяне світло компасової лампи. Він був зовсім голий, мав на собі тільки пояс, а за поясом стирчав ніж без піхов.
Капітан Ворфілд одв'язався від мотузки й поліз поміж тих, що сиділи коло нього. В світлі лампи видно було, що обличчя його скривлене з гніву. Губи йому ворушилися, але вітер відносив слова. Нахилятися Нарієві до вуха Ворфілд не хотів.
