Син Сонця - Лондон Джек

Він грав дуже пильно, а карт у колоді п'ятдесят дві: треба було за ними стежити, і він стежив. Догравати лишилося ще з третину партії, коли він кинув свої карти на стіл.

— Я можу кінчати, — сказав він. — У мене двадцять сім.

— А як ви помилилися? — загрозливо мовив Дікон. Обличчя йому зблідло й скривилося.

— Тоді я програв. Лічіть.

Гриф передав йому свої взятки, і Дікон перерахував їх тремкими пальцями. Нарешті він одсунув стільця від столу й допив свою чарку. Тоді оглянув присутніх — на їхніх обличчях він не побачив співчуття до себе.

— Мабуть, першим таки пароплавом мені доведеться їхати до Сіднея, — сказав він, уперше за той день спокійно, не комизячись.

Опісля Гриф розповідав:

— Якби він почав скиглити або вчинив бешкет, я б не дав йому того останнього шансу. А що він мужньо проковтнув гіркі ліки, то я мусив його дати.

Дікон глянув на годинника, вдав, наче стомлено позіхає, і підвівся.

— Стривайте, — сказав Гриф, — Хочете ще спробувати?

Той гепнувся на стілець, хотів сказати щось, але не зміг,

тільки облизнув сухі губи й кивнув головою.

— Капітан Доновен відпливає вдосвіта на "Гунзі" до Каро-Каро, — почав Гриф, ніби зовсім не до речі.— Каро-Каро — це піщане кільце серед океану, на якому росте кілька тисяч кокосових пальм. Росте й панданус, але солодка картопля й таро не вдається. Живе там душ вісімсот тубільців, є король та два прем'єр-міністри, — тільки ці троє й мають сяку-таку одежину. Це богом забута діра; раз на рік я надсилаю туди шхуну з Гобото. Питна вода там солонувата, але старий Том Батлер п'є її вже років дванадцять, і нічого. Він там єдиний білий чоловік, і в нього є човен та команда з п'ятьох санта-круських хлопців, які б утекли або вбили його, якби змога. Тим-то вони й там. Звідти-бо не втечеш. Йому завжди постачають найгірших хлопців з плантацій. Місіонерів там нема. Двох тубільних учителів-самоанців забито палицями, коли вони висадили ся на берег декілька років тому.

Певна річ, вам цікаво, до чого це все. Але майте терпець. Я вже казав, що капітан Доновен завтра вдосвіта відпливає в щорічну мандрівку до Каро-Каро. Том Батлер старий і стає зовсім безпорадний. Я хотів був вирядити його до Австралії, але він каже, що хоче дожити віку на Каро-Каро. Мабуть, він таки й помре цього року. Старий дивак, та й годі! Отож настав час надіслати туди якогось білого чоловіка, щоб звільнити Батлера від праці. Цікаво, чи сподобалася б вам така служба? Вам довелося б там перебути два роки.

Стривайте! Я ще не скінчив. За цей вечір ви не раз казали, що треба ризикувати. Програвати те, чого ви своїм потом не заробили, — то ще не ризик. Ті гроші, що ви мені програли, вам дісталися від свого батька або якогось іншого родича, що заробляв їх у поті лиця. Але попрацювати два роки агентом на Каро-Каро — це вже не абищо. Ставлю ті десять тисяч, що у вас виграв, проти двох років вашої праці. Виграєте — гроші ваші. Програєте — стаєте до мене на роботу і завтра вдосвіта їдете на Каро-Каро. Оце вже справді називається ризикувати. Граємо?

Дікон не міг вимовити ані слова. Горлянку йому здушило, і він лише кивнув головою, простягаючи руку до карт.

— Ще одне, — сказав Гриф. — Я можу навіть зробити краще. Якщо ви програєте, два роки вашого життя належать мені — звичайно, без жодної платні. А все ж я платитиму вам. Якщо добре працюватимете, якщо додержуватимете всіх приписів і правил, я вам платитиму ці два роки по п'ять тисяч фунтів річно. Гроші будуть покладені в депозит компанії, і вам їх виплатять з відсотками, коли мине термін. Згодні?

— Навіть більше, ніж згоден, — ледве вимовив Дікон. — Але вам самому так не вигідно. Агент отримує всього лиш десять-п'ятнадцять фунтів на місяць.

— Уважайте, що я теж хочу ризикувати, — сказав Гриф, наче про щось не варте уваги. — Перед тим, як почнемо, я запишу деякі з тих правил. Ви їх маєте проказувати вголос щоранку впродовж двох років — якщо, звісно, програєте. Це буде вам на користь. Я певен, що коли ви їх прокажете на Каро-Каро сімсот тридцять ранків, то вони на віки вічні засядуть вам у пам'яті. Позичте мені перо, Маку. Я зараз…

Декілька хвилин Гриф ретельно й швидко писав, потім уголос прочитав написане:

"Я мушу завжди пам'ятати, що кожна людина не гірша від іншої, хіба що вона сама себе вважає за ліпшу.

Хоч який би я був п'яний, я мушу бути джентльменом. Джентльмен — це той, хто завжди чемний. Примітка: краще зовсім не напиватися.

Коли я граю з чоловіками в чоловічу гру, то мушу вестися як чоловік.

Добра лайка, вчасно і до місця вжита, буває користі Надмір лайки не справляє належного враження. Примітка: лайкою не можна змінити карти або напрямку вітру.

Людині не дозволено забувати, що вона людина. Такого дозволу і за десять тисяч фунтів не купиш".

Коли Гриф почав читати, Діконове обличчя побіліло спересердя. Потім воно стало поволі червоніти від шиї до чола, а під кінець читання вже було червоне як рак.

— Оце й усе, — сказав Гриф, згорнув папірця й кинув на середину столу. — Вам ще не перехотілося грати?

— Я заробив це, — сумно вимовив Дікон. — Я був осел. Містере Джі, не знаю, чи я виграю, чи програю, але хочу вже тепер перепросити вас. Може, це через віскі, не знаю, але я осел, грубіян і хам — одне слово, негідник.

Він простяг руку, й метис радо потис її.

— Слухайте, Грифе, — сказав він, — їй-бо, він гарніш хлопець. Киньмо цю справу, вип'ємо ще по чарці, та й по всьому.

Гриф наче хотів щось заперечити, але Дікон випередив його.

— Ні, я на це не пристану. Я не такий, щоб тікати з півдороги. Як має бути Каро-Каро, хай буде. І годі про це.

— Справедливо, — сказав Гриф і взявся тахлювати карти. — Якщо в нього стає духу поїхати на Каро-Каро, там йому не зашкодить.

Гра була вперта й завзята. Тричі вони набирали однакове число очок і не могли вийти на "масті". Коли починали п'яту й останню роздачу, Діконові бракувало трьох очок, щоб скінчити, а Грифові чотирьох. Діконові тільки "масть" могла дати перемогу, і він грав на неї. Він уже не бурчав і не лаявся, а грав найкраще за цілий вечір. Випадково він скинув обидва чорні тузи й чирвового туза.

— Гадаю, ви можете назвати ті чотири карти, що в мене на руках? — обізвався він, коли в колоді вже нічого не лишилося.

Гриф кивнув.

— То назвіть.

— Виновий валет, винова двійка, чирвова трійка та дзвінковий туз, — відповів Гриф.

Ті, що стояли за спиною в Дікона, дивлячись на його карти, не подали ніякого знаку. А проте Гриф не помилився.

— Здається, ви граєте в казино краще за мене, — признався Дікон, — бо я можу назвати ваших тільки три: валет, туз і велике казино.

— Не вгадали. В колоді нема п'яти тузів. Ви скинули трьох, а четвертого маєте на руках.

— Ай справді,— згодився Дікон, — Я таки скинув трьох. Але я виграю на масті. Більше мені нічого не треба.

— Я вам дам мале казино… — Гриф спинився, рахуючи. — І туза теж, а все-таки зберу масть і скінчу з великим казино. Грайте.

— От і не зібрали, і я виграв! — зрадів Дікон, коли розіграно всі карти. — Я виходжу з малим казино та чотирма тузами. Велике казино та винові карти дадуть вам тільки двадцять очок.

Гриф похитав головою.

— Боюся, що ви помиляєтесь.

— Ні,— рішуче заявив Дікон. — Я лічив у себе кожну карту. Це єдине, за що я певен. У мене двадцять шість, і у вас двадцять шість.

— Ану перелічіть, — попрохав Гриф.

Тремкими пальцями Дікон поволі став лічити свої карти. Вийшло двадцять п'ять. Він простяг руку через край столу, взяв Грифові правила, згорнув їх і поклав собі до кишені. Потім допив чарку й підвівся. Капітан Доновен глянув на годинника, позіхнув і теж підвівся.

— Ви йдете на шхуну, капітане? — запитав Дікон.

— Еге, — відповів той. — Коли надіслати по вас човна?

— Я поїду з вами зараз. А свої речі заберу з "Біллі", як проїжджатимем повз нього. Вранці я плавав на ньому до Бабо.

Дікон потиснув руки всім присутнім, і на прощання йому побажали щастя на Каро-Каро.

— А Том Батлер грає в карти? — запитав він Грифа.

— В солітера, — відказав той.

— То я навчу його грати в подвійного солітера.

Дікон повернувся до дверей, де на нього чекав капітан

Доневен, і додав, зітхнувши:

— Мабуть, він теж обдере мене, коли грає так, як ви, панове острів'яни.

СОНЯЧНЕ ПІР'Я

І

Це був острів Фіту-Айва — остання незалежна полінезійська твердиня в південних морях. До незалежності тієї спричинилися три обставини. По-перше й по-друге, те, що острів лежав далеко від морських шляхів і населяв його войовничий люд. Але ці дві обставини врешті не врятували б його, якби Японії, Франції, Великобританії, Німеччині та Сполученим Штатам не забажалося водночас забрати острів собі. Вони змагалися за нього, немов хлопчаки за знайдений мідяк, і ставали одне одному на перешкоді. Військові кораблі всіх п'яти держав товклися в невеличкій фіту-айвській гавані. Подейкували про війну, погрожували війною. За ранковим чаєм увесь світ читав у газетах цілі шпальти про Фіту-Айву. Як влучно висловився один матрос-янкі, всі держави поперли до того самого корита.

Тим-то й вийшло, що Фіту-Айва уник навіть об'єднаного протекторату, і його король Туліфау, або інакше Туї Туліфау, і далі творив високий суд і порахунок у палаці, який йому збудував з каліфорнійської секвойї один сіднейський торгівець. Туї Туліфау був король не тільки від голови до п'ят, а й король від першої миті свого життя. Володарюючи п'ятдесят вісім років і п'ять місяців, він мав віку п'ятдесят вісім років і три місяці. Тобто він володарював на п'ять мільйонів секунд довше, ніж жив: його короновано за два місяці до народження.

Він був справдешній король — чоловік величної статури, шість з половиною футів на зріст; хоч і не дуже гладкий, він важив триста двадцять фунтів. У цьому не було нічого надзвичайного для "високородних" полінезійців. Його дружина, королева Сепелі, була шість футів три дюйми на зріст і важила двісті шістдесят фунтів, а її брат

Вільямі, що верховодив військом у ті дні, коли йому набридала посада прем'єр-міністра, був на дюйм вищий за неї та на півсотні фунтів важчий.

Туї Туліфау мав веселу вдачу, любив усмак попоїсти й випити. Так само й увесь його народ: веселі то були люди, хіба лиш як гнівались, то могли навіть шпурляти дохлими поросятами в тих, на кого мали серце.