Син Сонця - Лондон Джек
Три тижні не було доброго пасату. Все перемішалося. Вчора над захід сонця барометр став хибати, та й досі хибає, хоч люди тямущі кажуть, нібито це нічого не важить. А все ж мені таке не подобається. Нервує дуже, знаєте. Отак само барометр хибав тоді, як ми втратили "Ланкастера". Я був тоді ще учень, але добре те пам'ятаю. Новісіньке судно, на чотири щогли, сталева обшивка, перший рейс. Старому аж герци надірвалося. Сорок років плавав на суднах компанії. А ні еля того випадку почав марніти й через рік помор.
Спека просто душила, хоч було вітряно і ще рано. Пітер тільки натякав на прохолоду, але не давав її. Якби не волога, то можна було б подумати, що він дме із самої Сахари. Не було ні юги, ні туману, тільки мрява далечина здавалась імлистою. Хмар, власне, теж не було, — лиши якийсь тьмяний покрівець заслав небо, і сонце по могли пробитися крізь нього.
— Приготуйтеся! — спокійно й чітко наказав капітан Ворфілд.
Темношкірі матроси-канаки в коротеньких штанцях, дарма що розпарені, швидко прилаштувалися коло вітри і і талів.
— Круто під вітер!
Стерничий жваво повернув кермо, і "Малагіні" плавним поворотом змінила галс.
— Та це ж просто чарівниця! — оцінив шхуну Мол гол. — Я не знав, що торгівці південних морів плавають на яхтах.
— Її зроблено в Глостері як рибальську шхуну, — пояс нив Гриф. — А глостерські судна будовою, спорядженням, ходом — ті ж самі яхти.
— Протока просто перед вами, чого ви звертаєте? — здивувався англієць.
— Ану спробуйте, капітане Ворфілде, — запропонував Гриф. — Покажіть йому, як то входити в лагуну на гребені відпливу.
— У бейдевінд! — наказав капітан.
— Так, бейдевінд! — відгукнувся канак, повертаючи кермо на півшпиці.
"Малагіні" завернула у вузенький прохід до лагуни великого довгастого коралового острова. Формою своєю він скидався на три атоли, що, розростаючись, колись зіткнулися між собою і вже не змогли розмежуватись. На піщаному кільці купками росли кокосові пальми, проте було багато голих місцин, де положистий берег сходив так низько до води, що пальми не могли там рости. Крізь ті прогалини видніла захищена лагуна; вода в ній була тиха, тільки ледь побрижена. Ця лагуна з нерівними берегами про стягалася на багато квадратових миль, і вода під час від пливу рвалася в море через єдину протоку — таку вузьку, що течія в ній радше скидалася на річкові пороги, ніж на простий вхід до атолової лагуни. Вода кипіла, вирувала, клекотіла і пінявими хвилями сунула в океан. Раз по раз наштовхуючись на "Малагіні", хвилі збивали її з рівного курсу й наче крицевими клинцями відпихали до краю протоки. Шхуна вже чималенько посунулася вперед, але врешті мусила повернутись, бо опинилася надто близько до коралового берега. Змінивши галс, вона стала бортом до течії, що сама винесла її назад у море.
— Настав час на ваш новий дорогий мотор, — добродушно осміхнувся Гриф.
Мотор був вразливим місцем капітана Ворфілда. Він стільки просив і благав Грифа придбати його, аж той таки погодився.
— Він ще окупить себе, — відказав капітан. — Ось почекайте-но. Він кращий за будь-яке страхування. А ви ж самі знаєте, що суден на Паумоту ніхто й страхувати не береться.
Гриф показав на невеличкого катера, що йшов слідом за ними тим самим курсом:
— Закладаюся на п'ять франків, що маленька "Нугіва" випередить нас.
— Авжеж, випередить, — погодився капітан Ворфілд. — У неї потужніший мотор. Ми супроти неї — справжній лайнер, а в нас тільки сорок кінських сил. Вона має десять сил, а сама легенька, як шкаралупина. Вона може загнатися в само пекло, та цієї води і їй не здолати. Тут швидкість течії — десять вузлів.
Отож ця течія, навсібіч крутячи й повертаючи "Малагіні", таки винесла її в море.
— За півгодини потихшає, тоді ми ввійдемо, — сердито сказав капітан Ворфільд; з його дальших слів виявилося, що саме його сердило. — Парлі не має права називати цей острів своїм найменням. На англійських картах, та й на французьких теж, стоїть назва Гікігого. Його відкрив Бугенвіль і лишив йому тубільну назву.
— Хіба не все одно, як він зветься? — озвався комірник, що й досі, користаючи з розмови, не вдяг сорочки. — Головне, що він осьде, під носом у нас, а на ньому старий Парлі з своїми перлами.
— А хто їх бачив, ті перли? — запитав Герман, поглядаючи на всіх по черзі.
— Всі чули про них, — відповів комірник і повернувся до стерничого. — Тай-Готаурі, що ти знаєш за перли старого Парлі?
Підлещений канак трохи збентежився такою увагою.
— Мій брат, — мовив він, крутнувши кермо, — три або чотири місяці працював у Парлі і багато мені розказував. Гікігого дуже багате на перли місце.
— А скупникам перлів ані разу не вдалося купити в нього бодай однієї перлини, — впав йому в слово капітан.
— Кажуть, що як він плив на Таїті зустрічати Арманду, то віз їй цілий капелюх перлів, — казав далі комірник. — Відтоді вже минуло п'ятнадцять років, і він весь час їх збирав. Та й черепашки теж збирав. їх уже кожне бачило: сотні тонн черепашок. Кажуть, тепер геть усю лагуну вичистили. Може, через це він і оголосив продаж.
— Якщо він справді продаватиме перли, то це будуть найбільші за цей рік торги на Паумоту, — сказав Гриф.
— Та скажіть же хоч до пуття, про що, власне, йдеться? — не витримав Малгол, якому вогка спека дошкуляла так само, як і всім. — Хто він такий, той старий островик? І що в нього за перли? Чому це все така таємниця?
— Гікігого належить старому Парлі,— пояснив комірник. — У нього сила-силенна перлів, він збирав їх довгі роки, а оце кілька тижнів тому оповістив, що завтра продаватиме з торгів. Бачите онде в лагуні стримлять щогли шхун?
— Здається, їх там вісім, — сказав Герман.
— Що вони роблять на такому нікчемному атолі, як оце? — вів далі комірник. — Тут же за цілий рік не набереться копри й на одну шхуну! То вони приїхали на торги, як і ми. Як і оця маленька "Нугіва", що підстрибує за нами слідом, хоч я не второпаю, що вона може купити. її власник і шкіпер — Нарій Герінг, син англійського єврея і тубілки. Він не має нічого, крім нахабства, боргів та рахунків за випите віскі. На такі штуки він геній. Він стільки грошей винний, що геть усі торгівці Папіїті зацікавлені в його добробуті. Вони дбають про його заробіток, бо іншої ради не мають, а для Нарія це й добре. Ось я нікому нічого не винний, і що з того? Якби я в корчах звалився на березі, мене б там і кинули помирати. Ніхто б нічого не втратив. Інша річ Нарій Герінг, чого б тільки вони не зробили, якби його взяли корчі! Останнього не пожалкували б. За надто багато в нього вкладено грошей, щоб дати йому померти. Його забрали б до хати, панькалися б із ним, як з рідним братом. Ні, далебі, чесність у грошових справах не така вже й пожиточна, як запевняють.
— А до чого тоді тут Нарій? — сердито спитав англієць і, повернувшись до Грифа, попросив: — Що то за байки про перли? Розкажіть мені з самого початку.
— Коли я щось пропущу, то підкажете, — звернувся Гриф до решти присутніх і почав оповідати, — Старий Парлі — то такий собі дивак. Мені навіть здається, що він трохи божевільний. У кожному разі, історія така. Парлі чистої крові француз, він сам мені якось казав, що приїхав з Парижа. Та й вимова в нього щиро паризька. Приїхав він сюди дуже давно. Узявся торгувати й усе таке інше. Так ото й утрапив на Гікігого. Торгівля тоді була не абищо. На острові жила яких сотня жалюгідних тубільців. Він одружився з їхньою королевою за тутешнім звичаєм. Коли вона померла, все лишилося йому. На людей напав кір, і вижило не більше, як душ дванадцятеро. Він годував їх і був їм королем, а вони працювали на нього. Ну, а перед смертю королева привела йому дочку Арманду. Коли їй було три роки, він одіслав її до монастиря в Папіїті. А як їй минуло сім чи вісім — відправив до Франції. Уявляєте собі становище? Тільки найкращий та найаристократичніший монастир у Франції був гідний дочки-одиначки короля й капіталіста в Паумоту. Ви ж бо знаєте, що французи не мають расових упереджень. Її виховано, як королівну, і сама вона мала себе за таку. До того ж вона вважала себе за білу й нічого лихого не підозрювала.
І от починається трагедія. Старий Парлі завжди був химерний та чудний, та ще й довго королював на Гікігого. Отож йому вроїлося, ніби воно таки все гаразд: він справді король, а дочка його — королівна. Коли Арманді вийшло вісімнадцять, він викликав її листом додому. Грошей у нього було достобіса, як то кажуть. Збудував він великий будинок на Гікігого і розкішне бунгало в Папіїті. Арманда мала приїхати поштовим пароплавом з Нової Зеландії, а він шхуною вирушив до Папіїті їй назустріч. Може б, він ще запобіг лихові на злість бундючним папіїтським дурням та плетухам, якби не ураган. Здається, це було того року, коли затопило Ману-Гугі і втонуло більше тисячі її мешканців.
Присутні притакнули, а капітан Ворфілд додав:
— Я плавав на "Сороці" під час тої бурі. Нас винесло на берег усіх чисто: і шхуну, й команду, і навіть кухаря.
Ми застрягли за чверть милі від берега серед кокосових пальм біля бухти Тайога. А її ж вважають за безпечну гавань у всяку хвилю.
— Отже, — повів далі Гриф, — старий Парлі втратні у ту саму бурю й на три тижні спізнився зі своїм капелюхом перлів. Його теж винесло на суходіл, і довелося підкладати потім під шхуну кругляки та з півмилі волокти її до води.
А тим часом Арманда була в Папіїті. Ніхто до неї но приходив у гості. За французьким звичаєм вона склала перші візити губернаторові та портовому лікареві. Вони її прийняли, проте жодної з дружин їхніх удома не виявилося, і візити їй вони не віддали. Бо ж Арманда не входила до їхньої касти, хоч сама про те й гадки не мала, і ото таким делікатним чином вони дали їй це на здогад. Був там ще на французькому крейсері веселий молодіш лейтенант. Дівчина скорила його серце, але розуму він не втратив. Можете уявити, як усе те вразило молоду дівчину, витончену, вродливу, виховану, як аристократка, пересичену всім найкращим, що тільки можна придбати у Франції за гроші. Неважко вгадати кінець. — Гриф знизав плечима. — В їхньому бунгало був служник-японець. Він усе бачив. Казав, що вона повелась, як справжній самурай. Не метушилася, не кидалась, нестямно пориваючись умерти, а просто взяла стилет, спокійно приставила вістря до грудей і обома руками, поволі й певно встромила собі в серце.
Потім з'явився Парлі зі своїми перлами.
