Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер
Якщо Езар Форбарра скаже йому "ти — жаба", він почне скакати і квакати. Ні. На Барраярі лише один імператор, і він не дозволяє комусь маніпулювати собою. Він все ще пам'ятає, як йому дісталася ця влада.
Корделія потягнулася і поморщилася від болю в боці.
— Що з тобою? — стривожився Форкосиган.
— А, так. Ботарі придавив мене коліном під час бійки при спробі ввести йому заспокійливе. Я була майже впевнена, що хто-небудь почує цей шум. Перелякалася до смерті.
— Можу я подивитися? — Його пальці ніжно ковзнули по її ребрам. Але це тільки в її уяві вони залишили на шкірі райдужний слід.
— О-ой.
— Та вже так. У тебе два ребра тріснуло.
— Я так і думала. Добре, що не шия. — Вона лягла, і Форкосиган перев'язав їй ребра бинтом, а потім сів на ліжко поруч з нею.
— А ти колись подумував про те, щоб кинути все і виїхати куди-небудь подалі? — запитала Корделія. — Туди, де ці проблеми всіх не турбують — скажімо, на Землю.
Він посміхнувся.
— Частенько. Іноді навіть фантазував про те, як емігрую на Колонію Бета і з'являюся в тебе на порозі. В тебе є поріг?
— Буквально — ні, але продовжуй.
— Правда, я не знаю, чим я буду заробляти там собі на життя. Моя спеціальність — військова стратегія; я не інженер, не пілот, не навігатор, тому навряд чи зможу підшукати собі роботу у вашому комерційному флоті. Сумніваюся, що мене візьмуть в вашу армію. І вже зовсім неймовірна можливість обрання моєї кандидатури на яку-небудь адміністративну посаду.
— Ото б Душка Фредді здивувався! — хмикнула Корделія.
— От, виходить, як ти називаєш свого президента?
— Я не голосувала за нього.
— Єдине заняття, яке я зміг придумати, — це викладання спортивних єдиноборств. Ти б вийшла заміж за тренера з дзюдо, милий капітан? Але ні, — зітхнув він. — Барраяр ввійшов в мою плоть і кров. Я не зможу звільнитися від нього, хоч як би далеко я втік. Бог свідок, це безславна війна. Але піти задля одного лиш спокою — значило б позбутися останньої надії зберегти честь. Остаточна поразка, без єдиної крихти майбутньої перемоги.
Корделія подумала про смертоносний вантаж, який допомогла довезти на Ескобар. В порівнянні з немислимим числом залежних від нього людських життів їх з Форкосиганом життя важили легше пір'їнки. Він сприйняв відображену на її обличчі гіркоту за страх.
— Бачити твоє обличчя — це ще не означає отямитися від жахіття. — Він ніжно взяв її за підборіддя і на мить торкнувся пальцем губ — дотик був легше поцілунку. — Більше схоже на таке: все ще перебуваючи уві сні, знати, що за межами сну існує реальний світ. Коли-небудь я приєднаюся до тебе в цьому світі. От побачиш. Побачиш. — Він стис їй руку і підбадьорливо посміхнувся.
Ботарі, який лежав на підлозі, поворухнувся і застогнав.
— Я подбаю про нього, — заспокоїв її Форкосиган. — Поспи, поки є час.
Лоїс Макмастер Буджолд, "Осколки честі"
РОЗДІЛ 9
(всього 15 розділів)
Її розбудили голоси. Форкосиган вже піднімався з крісла; Ілліан, напружений, як натягнута струна, стояв перед ним і доповідав:
— Форхалас і принц! Тут! Безпосередньо зараз!
— Сучий... — Форкосиган розвернувся на каблуках, оглядаючи поглядом маленьку кімнату. — В ванну. Вкладемо його в душову кабінку.
Форкосиган з Ілліаном швидко підхопили Ботарі за плечі і за ноги, абияк протиснулися через вузькі двері і запхнули тіло в душову кабінку.
— Дати йому ще транквілізаторів? — запитав Ілліан.
— Мабуть. Корделія, дай йому ще ампулу. Зарано, але якщо він видасть хоч звук, вам обом кришка. — Він заштовхав її в крихітну ванну, дав ампулу і вимкнув світло. — Головне — ні звуку.
— Двері зачинити? — запитав Ілліан.
— Прикрити. Притуліться до косяка, тримаєтеся невимушено і не дозволяйте охоронцю принца ввійти у ваш психологічний простір.
Пробираючись навпомацки в півмороку, Корделія опустилася на коліна, притиснула капсулу до руки сержанта і зробила йому чергову ін'єкцію заспокійливого. Потім сіла на єдине пристосоване для цього місце і виявила, що в дзеркалі можна бачити шматочок каюти — хоча дзеркальне відображення жахливо спантеличувало. До неї долинув звук відкриття вхідних дверей і нові голоси.
— ... крім як у випадку якщо ви збираєтеся офіційно усунути його і від виконання обов'язків, я маю намір і далі дотримуватися стандартної процедури. Я бачив цю кімнату. Ваші звинувачення абсурдні.
— Це ми ще подивимося, — відгукнувся другий голос, придушений від люті.
— Привіт, Ейрел. — Власник першого голосу, офіцер років п'ятидесяти в зеленому мундирі, потис Форкосигану руку і вручив йому пачку дисків. — Ми вилітаємо до Ескобару приблизно через годину. Кур'єрський корабель щойно доставив ось ці останні зведення. Я розпорядився, щоб тебе інформували про події. Ески відступають по всьому простору. Вони навіть не прийняли бій в тунелі до Тау Кита. Ми змусили їх до втечі.
Власник другого голосу також був вдягнений в зелений мундир, але набагато більше розшитий золотом, ніж всі, які їй тільки доводилося бачити. У освітленні настільної лампи посипані діамантами ордени на його грудях переливалися і блимали, неначе оченята ящірки. Йому було близько тридцяти: темноволосий, квадратне напружене обличчя, напівприкриті очі, тонкі губи роздратовано стиснуті.
— Але ж ви не полетите туди обидва одночасно? — запитав Форкосиган. — Старший офіцер зобов'язаний залишатися на флагмані. Тепер, коли Форрат'єр мертвий, його обов'язки переходять до принца. Весь цей ваш балаган був розрахований на те, що Форрат'єр залишиться тут за головного.
Принц Серг гнівно випрямився.
— Я сам поведу свої війська на Ескобар! Нехай тоді батько і його поплічники спробують сказати, що я не солдат!
— Ти, — втомлено промовив Форкосиган, — будеш сидіти в укріпленому палаці, який будувала половина армійських інженерів, і бенкетувати там. А твої люди будуть вмирати за тебе, поки не завалять все своїми трупами. Адже саме такій тактиці навчив тебе твій наставник. А потім ти пошлеш додому реляцію про свою велику перемогу. Може, тобі навіть вдасться засекретити списки загиблих.
— Ейрел, обережніше, — застеріг шокований Форхалас.
— Ти заходиш занадто далеко, — прорикав принц. — Особливо для людини, яка під час бою намагається триматися ближче до тунелю, який веде додому. Якщо вже казати про... зайву обережність. — Його тон явно давав зрозуміти, що за цим евфемізмом ховаються набагато сильніші вирази.
— Ви не можете саджати мене під арешт і одночасно звинувачувати мене в боягузтві за те, що я не на фронті, сер. Навіть пропаганда міністра Грішнова краще імітує логіку.
— Ти ж тільки про це і мрієш, чи не так, Форкосиган? — прошипів принц. — Втримати мене тут і привласнити всю славу собі і цьому зморшкуватому блазневі Форталі з його липовими прогресистами. Через мій труп! Ти будеш сидіти тут, поки цвіллю не обростеш!
Форкосиган стис зуби і зіщулився: неможливо було прочитати вираз його очей. На губах промайнула усмішка — і відразу зникла.
— Я зобов'язаний виразити офіційний протест. Висаджуючись на Ескобар разом з наземними військами, ви залишаєте свій основний пост.
— Протестуй на здоров'я. — Принц підійшов до нього впритул, майже носом до носа, і заговорив, понизивши голос:
— Але навіть мій батько не вічний. І коли проб'є моя година, твій татко більше не зможе тебе захищати. Ти, Фортала і всі його дармоїди першими встанете до стінки, це я тобі обіцяю. — Аж тут він осікся, згадавши про мовчазного Ілліана, який підпирає косяк дверей. — Або знову відправишся в "колонію прокажених" на п'ятирічне патрулювання.
І в цей же час у ванній Ботарі незграбно поворухнувся і, до величезного жаху Корделії, оглушливо захріп.
На лейтенанта Ілліана миттєво напав приступ кашлю.
— Вибачте, — прошипів він і ретирувався в ванну, відразу ж щільно прикривши за собою двері. Він ввімкнув світло й обмінявся з Корделією повним розпачу поглядом. На превелику силу їм вдалося спільними зусиллями перевернути Ботарі на бік, і подих сержанта знову зробився тихим. Корделія схвально підняла великий палець, і лейтенант, кивнувши, вислизнув за двері.
Принц вже пішов. Адмірал Форхалас затримався на хвилину, щоб наостанок перекинутися парою слів з підлеглим.
— ...занести це в доповідь. Я підпишу її перед вильотом.
— Принаймні, не летіть одним кораблем, — серйозно попросив Форкосиган.
Форхалас зітхнув. — Слухай, я ціную твої спроби зняти його з моєї шиї. Але задля імператора хтось повинен вичистити цей його мавпятник — тепер, коли, дяка Богу, Форрат'єра не стало. Тебе він не потерпить, тому, як наслідок, цим доведеться зайнятися мені. Ну чому ти не можеш зривати свою злість на підлеглих, як роблять всі нормальні люди? Тобі, схибнутому, обов'язково треба грубіянити начальству! Я вже думав, ти нарешті позбувся від цих замашок, коли побачив, що ти дозволяєш Форрат'єру.
— Тепер з цим покінчено.
— Амінь, — видихнув Форхалас машинально: очевидно, за звичкою, яка збереглася з дитинства, але вже позбавлена будь-якого змісту.
— До речі, що це за "колонія прокажених"? — поцікавився Форкосиган.
— А ти хіба раніше не чув?.. Ну, взагалі ж, зрозуміло, чому... Ти колись задумувався, чому в твоєму екіпажі настільки високий відсоток всіляких недоумків, невиправних і непридатних до служби?
— Я й не очікував отримати вершки армії.
— В штаб-квартирі їх називали "Форкосиганівською колонією прокажених".
— Зі мною в якості головного прокаженого, так? — схоже, Форкосиган був скоріше потішений, ніж ображений. — Ну, якщо вони були гіршими у всій нашій армії, отже, ми ще не зовсім пропащі. Бережи себе. Не заздрю тому, кому доведеться стати його заступником.
Форхалас фиркнув, і вони потисли один одному руки. Адмірал уже попрямував до виходу, але знову зупинився.
— Ти думаєш, вони будуть контратакувати?
— Господи, звичайно будуть. Це ж не яка-небудь торгівельна факторія. Ці люди борються за свої будинки.
— Коли?
Форкосиган загаявся.
— Ну... Після того, як ви почнете десантування наземних військ, але ще до закінчення висадження. А ти б вчинив інакше? Найневідповідніший момент для відступу. Екіпажі катерів не знають, сідати їм чи злітати, їх кораблі-матки розкидані чорт-зна де або потрапили під обстріл; необхідні боєприпаси ще не доставлені, а ті, що вже доставлені, абсолютно марні; ланцюжок командування порушений, до того ж командуючий — повний профан.
— Просто в тремтіння кидає.
— Та вже так...
