Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді") - Саган Франсуаза
Якось вона заявила Жілю, що знайшла собі симпатичне місце з досить пристойною зарплатою в туристичному агентстві і що це дозволить їм не економити під кінець місяця, коли нерідко їм бувало досить-таки сутужно. Жіль спочатку засміявся, хоч йому стало неприємно, що Наталі влаштувалася без його підтримки, і водночас йому було трохи смішно уявляти Наталі за конторським столом.
— Ти вже передивилася всі музеї? Що це па тебе найшло?
— Мені цілими днями нічого робити,— відповіла вона.— Так можна зовсім отупіти.
— А що ти робила в Ліможї?
— В Ліможі у мене було добродійне товариство,— спокійно відповіла вона.
Жіль зареготав. От божевільна жінка.
— Я розумію, що це здається безглуздим,— промовила вона,— але, знаєш, я багатьом допомагала...
— І все ж таки,— відказав він,— ти в ролі добродійної дами... Ти ЯЇ по півдня проводила зі мною в ліжку.
— Але ж це було влітку,— відповіла вона.— А для бідняків найтяжчий час — зима.
Він приголомшено подивився на неї.
— Якщо я правильно зрозумів, то якби я приїхав до сестри взимку, ми з тобою не зустрілися б?
Наталі завагалася, зашарілась:
— Чому ж, зустрілися б,— відповіла вона.— Але ж не в цьому річ. В тому агентстві дуже приємна робота, директор — чарівна людина, приятель П'єра. І потім це так цікаво — розробляти маршрути подорожей для туристів. Я їх відправлятиму в Перу, до Індії, в Нью-Йорк.
— Якщо ти маєш намір працювати з матеріальних міркувань,— сказав він,— це ідіотизм. Можна просто жити трохи ощадливіше.
А проте для обох було очевидиістю, що це він сіяв грішми, до того ж сам не знав, куди вони летять. Приятелі, бари, таксі — гроші так і теклк між пальцями. Якщо Наталі могла десь бувати й одягатися, то це вона завдячувала ста тисячам якоїсь фамільної ренти, яку щомісяця одержувала з Лімузена, а не платні Жіля. Крім того, він подарував їй до різдва чудову старовинну брошку, за яку ніяк не міг розрахуватися. Ні, таки це була непогана думка, але вона хтозна-чого дратувала Жіля. ■ — Я хочу працювати не з матеріальних міркувань,— сказала Наталі,— а тому, що мене це зацікавило. Та якщо ти не хочеш, я відмовлюсь.
— Роби, як хочеш,— сказав він.— До речі, щодо подорожей, коли там повертається твій Квіткар?
Вже згадуваний Уолтер справді не відступав. Він засипав Наталі трояндами — тому-то Жіль так і прозвав його — і ніжними листами. Йому довелось поїхати в далеку подорож, і він звідусіль присилав Наталі невинні поштові картки зі спокійною впевненістю людини, яка вирішила чекати хоча б і тридцять років, і все те то бавило, то обурювало Жіля, залежно від настрою. А Наталі була розчулена і, за звичкою, не приховувала цього, що, певно, мало {заспокоювати Жіля, але заважало їм удвох сміятися з американця. Наталі заявила, що в усякій пристрасті, хоч би яка вона була, немає нічогісінько смішного. Вона навіть провадила на цю тему довгі розмови з Гарньє, з яким Жіль рознайомив її одного дня і який досі чекав виходу з колонії свого юного дружка. До речі, Гарньє все більше перекладав роботу на плечі Жіля і часто, повертаючись додолу, Жіль заставав їх за палкою розмовою. Все ж таки Іаталі мала дивні смаки. В компанії нікчеми Нікола й му-келожця Гарньє вона ставала жвавою, веселою, тоді як присутність Жана, досить інтелігентної людини, її скову-Цла. "Ти не розумієш,— пояснювала вона, коли Жіль за-[РДив про це мову,— мені в них подобається щось наївне, |йре". В таких випадках Жіль знизував плечима, вважаючи їх обох скоріш нудними, але віддаючи перевагу їм перед Квіткарем американцем у ролі компаньйонів Наталі.
Отож Наталі стала до роботи і часто ввечері заходила по Жіля в редакцію газети. В усьому світі люди щора •. більше дуріли, між керівними працівниками редакції точилися все запекліші суперечки, і Наталі траплялося годину, а то й дві чекати Жіля унизу в барі. Вона йому ніколи цим не дорікала, навіть співчувала, але Жіля завжди мучила думка, що Наталі внизу, нестерпно нудьгуючи, чекає його. Скінчилось тим, що вони вирішили зустрічатись дома. І одної ночі він не прийшов ночувати.
У нього був жахливий день. Тома, той нестерпний Тома, перейшов усі межі підлоти. А згодом Фермон викликав Жіля і намилив йому шию: він, бачте, вважає, що статті Жіля надто "академічні", позбавлені будь-якої сенсаційності, яка, бачте, не до вподоби "читачеві". Жіль не знав того горезвісного читача, про якого йому протуркали вуха, про того невідомого солдата, який стоїть на варті дурості, але якби він Жілеві потрапив до рук, Жіль би його провчив.
— Читач,— казав Фермон,— повинен, звісно, мати об'єктивну інформацію, але тема мусить захопити, навіть збудити читача.
— А вам не здається, що самі факти досить збудливі? — іронічно запитав Жіль.— Скрізь війни...
— Це збуджує читача лпше в тому разі, коли стосується його безпосередньо.
— А так воно й є,— у відчаї доводив Жіль.— Чи ви хочете, щоб я їм дав адресу контори по вербуванню солдатіп до В'єтнаму? А цифри вам не здаються досить красномовними?
— Це ви не досить красномовні.
Словом, Жіль вийшов від Фермона вкрай розлючений, бо той його примушував повністю переписати статтю, а була вже шоста вечора. Жіль натрапив на Гарньє і доручив йому попередити Наталі чи й навіть повечеряти десь із нею; Гарньє зрадів такій нагоді, й Жіль лишився сам у ка-
білеті, перед друкарською машинкою, думаючи скоріш про валізнілі репліки, які б він зараз кидав Фермонові, ніж про свою статтю. В редакції газети вже нікого не було, і Жіль ходив по кімнатах, відчуваючи огиду до свого витвору. Він пройшов у кабінет Жана, знайшов пляшку шотландського ріскі, налив собі повну склянку, випив і нічого не відчув. JTk йому набридла ця газета! Ніколи він нічого не досягне, він тут копирсатиметься до кінця своїх днів, а його терзатиме дедалі в'їдливіший Фермон. Він,— Жіль, постаріє, {Наталі перетвориться на провінційну даму, можливо, вони одружаться і заведуть дітей, куплять машину і невеличкий заміський будинок з телевізором. їм ще й пощастить, якщо так буде. Це жахливо. Він, Жіль, здатний на всі крайнощі, Ьпваглий до подорожей, він, бурхливий Жіль, марнував CBüe життя під гнітом шефа та коханки, які обоє ще й кар-¡raMii його. Так ось, він не хоче більше, щоб його картали, п|об йому прощали, щоб обмежували його рамками будь-Щоі системи, байдуже, професійної чи в сфері почуттів. Що. хотів бути самотнім і вільним, як раніше. Як молодий іп&с, яким він був раніше. Тепер він пив віскі просто з пля-пгйи і впивався своєю люттю. А-а, він мусить переписува-іти' сторінки статті, наче покараний школяр? А-а, він мусить повертатися додому, до своєї вірної і бездоганної коханки? Гаразд, ми їм покажемо! Жіль узяв плаща і вийшов, не йовимикавши світла. Горезвісний "читач" заплатить за енергію.
к Прокинувся він ополудні в якомусь незнайомому чи то рак надто знайомому ліжку — в домі побачень. Якась дебе-[ла чорнява дівка хропіла поруч. Йому, як у тумані, пригадалися нічні ресторани на Монмартрі, якась бійка, поліцейський; дякувати богу, він бешкетував на правобережна. Але в нього навіть не боліла голова, тільки смертельно му-|нила спрага. Він підвівся, випив літр води, якої набрав з Крана над емальованою раковиною, що любо прикрашала Кімнату. Вікно кімнати виходило на незнайомий завулок. |Я£іль у душі аж застогнав. Що він міг накоїти? Він трусІВ 223 пув дівку, яка щось пробурчала і, трохи прочумавшись, подивилася па нього з не меншим подивом, ніж він на неї. Вона, без перебільшення, була огидна.
— Гей ти,— промимрила вона.— Чого тобі треба?
— Де ми?
— Біля бульварів. Ти мені винен н'ять тисяч, гаврику.
— Що я робив?
— А я не знаю. Ти в мене опинився о пів на шосту. Я тебе вклала, і на добраніч. А до того — я не знаю.
Жіль швидко одягнувся, поклав банкноту дівці на постіль і пішов до дверей.
— До побачення, старий! — гукнула йому вона.
— До побачення.
Сяяло яскраве сонце, Жіль вийшов на Італійський бульвар. Наталі, Наталі, де зараз Наталі? Може, вона в своєму агентстві? Ні, мабуть, десь обідає по сусідству, як завжди. Він узяв таксі; в голові порожнеча. Він повинен її побачити, це найголовніше. Але агентство було зачинене і в сусідньому ресторані її також не було. Жіль стривожився. Таксі він не відпускав і про всяк випадок сказав таксистові, щоб той віз його додому. Жіль безшумно відчинив двері і зупинився в коридорчику: Наталі сиділа в кріслі і здавалася спокійною. В Жіля було таке враження, ніби розігрується дуже давня і дурна сцена; повернення гультяя чоловіка після нічної пиятики.
— Я напився,— сказав він.
Наталі не відповіла. Він помітив, що у неї темні кола під очима. Скільки їй, власне, років? Вона була в чорнш сукні з його брошкою,— напевне, просиділа отак всю ніч.
— Я заїздив до агентства,— вів далі він.— Тебе там не було. Мені... Мені прикро, Наталі. Ти турбувалася?
Віп молов дурниці, та й що йому лишалось іще казати. Однак на душі ставало легше. Тепер він усвідомлював, що, і соли їхав у таксі, весь час боявся тільки одного — а що,
як більше її не застане? Але вона тут. І навіть майже всміхається.
— Турбувалася? — перепитала вона.— Чому?
Він підійшов до неї, тоді вона підвелася, зацікавлено, майже заінтриговано подивилася йому в обличчя, потім відважила два добрих ляпаси й пішла на кухню.
— Я зараз приготую кави,— спокійним голосом промовила вона.
Жіль не ворушився. Він зовсім нічого не почував, тільки палали щоки: виявилось, що в Наталі важка рука. Зрештою, він підійшов до кухні, сперся на лутку. Наталі з надзвичайною увагою дивилася, як кипить вода.
— Гарньє просидів зі мною до третьої години ночі,— сказала вона так само спокійно.— Він дзвонив у редакцію г(азети, потім у клуб. Тебе не було ні там, ні там. Тоді він подзвонив Жанові, який нам сказав, що це для тебе звичне діло. Здається, йому це видалося досить кумедним, що нас і заспокоїло.
У її голосі звучала нестерпна іронія.
— А оскільки Жан не знав, що я слухаю по другій трубці, він навіть сказав Гарньє, щоб той мені порадив звикати до таких речей. Що мені це знадобиться.
— Годі,— сказав Жіль.
— Я пояснюю тобі за дві хвилини те, що вночі забрало у мене дванадцять годин. Я не зловживаю твоїм часом.
— Будь-хто може коли-небудь напитись.
— І будь-хто може подзвонити: "Я напився, спи спокійно".
