Танцюй, танцюй, танцюй - Муракамі Харукі

Перехожі проходили мимо, видихаючи у вечірні сутінки білу пару. Холод пощипував шкіру на обличчі. Однак я і далі обходив квартал за годинниковою стрілкою і все думав-думав. Слова колишньої дружини застряли в голові, немов прокляття. Але ж вона таки правду казала. Все відбувається так, як вона передбачала. Якщо так і далі піде — боюсь, до кінця життя я завдаватиму болю та шкоди кожному, хто зі мною зв'яжеться.

"Повертайтеся на Місяць!" — сказала одна моя подружка й кудись зникла. Ні, не зникла. Повернулася туди, звідки прийшла. У той велетенський світ, що зветься "реальністю".

"Кікі?" — подумав я. От з кого треба було починати. Та ба! Її послання на півдорозі розтануло, як дим.

З чого починати?

Заплющивши очі, я чекав на відповідь. Та в голові нікого не було. Ні Чоловіка-Вівці, ні чайок, ні попелясто-сірої мавпи. Справжня пустка. Порожня кімната, де я сиджу сам-один. Ніхто не давав відповіді. В цій кімнаті я постарів, висох, виснажився. Я вже не танцював. Сумне видовище.

Назви станцій ніяк не вдається прочитати.

Даних недостатньо. Відповідь неможлива. Натисніть на клавішу "скасувати".

І все-таки відповідь прийшла — наступного дня пополудні. Як завжди, раптово, без попереджень. Немов удар молотом попелясто-сірої мавпи.

14

Дивна річ — а може, й не вельми дивна, — але того вечора я заліз у ліжко о дванадцятій і відразу міцно заснув. А коли розплющив очі, була восьма ранку. Хоча снилися всякі нісенітниці, прокинувся акурат о цій порі. Враження складалося таке, наче пробіг по колу й вернувся на старт. Був у гарному настрої. І навіть голодний. Тому подався до кондитерської "Данкін Донатс", випив дві чашки кави, з'їв дві пампушки, а потім безцільно вештався по місту. На обледенілі вулиці тихо спадали міріади сніжинок, схожих на пташиний пух. Як і раніше, небо від краю й до краю вкривали темні хмари. Що й казати, не найкращий день для прогулянки. Однак, проходячи вулицями, я відчував на душі полегкість. Тривалого відчуття пригніченості наче й не було, і навіть морозне повітря приносило радість. "Власне, що зі мною сталося? — дивувався я, не сповільнюючи ходи. — Хоча жодної проблеми ще не розв'язано, звідки міг взятися такий бадьорий настрій?"

Через годину я повернувся в готель — і застав за конторкою реєстрації знайому дівчину з окулярами на носі. Поряд з нею помітив ще одну дівчину, яка приймала гостя. Моя ж приятелька розмовляла по телефону: приклавши трубку до вуха, усміхалася завченою усмішкою і машинально крутила між пальцями авторучку. Побачивши її, я захотів будь-що з нею поговорити. Про будь-яку дурницю. Поговорити на будь-яку беззмістовну тему. Я підійшов до неї і став уперто чекати, коли вона закінчить телефонну розмову. Вона зиркнула на мене, але зразково-приязна усмішка на губах не зникла.

— Чим я можу вам допомогти? — спитала вона чемно, поклавши телефонну трубку.

Я відкашлявся.

— Знаєте, я чув, нібито вчора ввечері в басейні недалеко звідси крокодил з'їв двох дівчат. Як ви гадаєте, це правда? — якомога серйозніше сказав я навмання те, що наверзлося мені на думку.

— Та як вам сказати… — відповіла вона, все ще не розлучившись зі своєю завченою усмішкою, схожою на штучну квітку. Але, добре придивившись, я зрозумів, що в душі вона кипить від гніву. Її щоки почервоніли, ніздрі напружилися. — Про таке ми нічого не чули, а тому, вибачте, може, вас ввели в оману?

— Страшенно великий крокодил! За розповідями очевидців, завбільшки з "вольво" з причепом. Раптом пробив скляний дах, стрибнув у воду і за одним махом проковтнув обох дівчат. З'їв на десерт половину пальми і кудись утік. Ви не знаєте, його вже спіймали? Якщо не спіймали, то виходити надвір трохи…

— Вибачте, — перебила вона мене, ні на крихту не змінивши виразу обличчя. — А що, якби ви самі зателефонували в поліцію? Гадаю, там дістали б надійну інформацію. А ще краще було б, якби ви вийшли з готелю, повернули праворуч, пройшли трохи вперед — і розпитали про все у поліцейській будці.

— Ой, справді! Я так і зроблю, — відповів я. — Дякую. Хай Сила[10] буде на вашому боці!

— Нема за що, — сказала вона холодно, поправивши окуляри на носі.

Невдовзі після того, як я піднявся в номер, задзвонив телефон.

— Що це таке!? — спитала вона тихо, насилу приглушивши роздратування. — Я ж вас просила не докучати мені на роботі! Я не люблю цього!

— Пробач! — відповів я щиро. — Просто мені будь-що хотілося поговорити з тобою. Почути твій голос. Можливо, я пожартував невдало. Та річ не в цьому! Я хотів з тобою поговорити. І не думав, що завдам клопоту.

— Я ж нервуюся. Здається, я вам уже казала. Під час роботи я напружуюся. А тому не хочу, щоб мені перешкоджали. Ви ж обіцяли, хіба ні? Що не витріщатиметеся на мене.

— Я не витріщався. Тільки поговорити хотів…

— Ну от надалі такого не робіть. Благаю!

— Обіцяю. Не заводитиму розмови. Не дивитимусь, не говоритиму. Мовчатиму, як гранітна скеля… Слухай, до речі, ти сьогодні ввечері після роботи вільна? Чи, може, підеш на лекцію з альпінізму?

— Лекція з альпінізму? — перепитала вона й зітхнула. — Ви все жартуєте?

— Так, жартую.

— А ви знаєте, до мене не завжди доходять ваші жарти. "Лекція з альпінізму"… Таке скажете… Ха-ха-ха.

Вона вимовила "ха-ха-ха" сухо й байдужим тоном, ніби читала ієрогліфи, написані на стіні. Й поклала трубку.

Хвилин тридцять я чекав від неї дзвінка, але вона не зателефонувала. Очевидно, розсердилася. Мого гумору мої співрозмовники частенько не розуміють. Так само, як і моєї серйозності. Чим би ще зайнятись — я не придумав, а тому вирішив знову прогулятися по місту. Як пощастить, можна натрапити на щось цікаве. Відкрити щось новеньке. Краще вже ворушитися, ніж сидіти, склавши руки. Краще що-небудь спробувати. І нехай Сила буде на моєму боці.

Я блукав вулицями цілу годину, але нічого цікавого не виявив. А тільки промерз до кісток. Сніг усе ще падав. О дванадцятій тридцять я зайшов у "Макдональдс", з'їв чизбургер, пакетик смаженої картоплі, випив склянку кока-коли. Чогось такого їсти зовсім не хотів. Сам не знаю чому — але все-таки їм. Напевне, мій організм настільки змінив свою структуру, що регулярно вимагає таких покидьків.

Вийшовши з "Макдональдсу", я вештався вулицями ще хвилин тридцять. Нічого нового не помітив. Тільки те, що снігопад припустив ще швидше. Я затягнув блискавку куртки до самого верху, а шарфом обкрутив шию аж до носа. Однак тепліше не стало. Страшно захотілося в туалет. Бо в таку холоднечу напився кока-коли. Я оглянувся — чи нема десь поблизу туалету? На протилежному боці вулиці побачив кінотеатр. Страшенно обшарпаний, але, мабуть, з туалетом. Після того, як справлю малу нужду, не завадило б погрітися і водночас подивитися кіно. Тим паче що вільного часу нема куди дівати. "Цікаво, що показують?" — подумав я і глянув на афішу. Два фільми підряд, обидва японські. Один з них — "Нерозділене кохання". З моїм однокласником у головній ролі. "Оце так пощастило!" — подумав я.

Звільнившись від зайвої кількості рідини, я купив в автоматі банку гарячої кави і подався до залу на перегляд фільму. Як я і сподівався, в залі було порожньо, але тепло. Я вмостився у крісло й, попиваючи каву, почав дивитися кіно. Від початку "Нерозділеного кохання" минуло вже півгодини, але й без цього сюжет я зрозумів одразу. Бо він розгортався так, як я собі уявляв. Мій однокласник — високий і вродливий учитель біології. Героїня-старшокласниця закохана в нього по самі вуха. Настільки, що, як завжди в таких випадках, непритомніє від самої його присутності. У свою чергу, до неї не байдужий хлопець із шкільної секції кендо[11]. Загалом, не фільм, а справжнє дежавю. Навіть я зняв би такий.

А втім, моєму однокласнику (його звали Рьоіті Ґотанда, однак, звісно, йому вибрали прекрасний псевдонім, бо, на жаль, справжнє ім'я не могло привабити дівочих сердець) цього разу випала роль трохи складніша, ніж звичайно. Його герой був не лише вродливим і приязним, але також за ним тяглися деякі грішки з минулого. Мовляв, у студентські роки він брав участь у радикальному русі, покинув завагітнілу від нього коханку чи ще щось інше витворив. Досить банальні грішки, але все-таки це краще, ніж нічого. З незграбністю мавпи, яка шпурляє глину об стіну, режисер раз по раз вставляв кадри з минулого героя. З'являлася у фільмі і хроніка — захоплення аудиторій студентами медичного факультету Токійського університету. Я навіть збирався підтримати вигуками поведінку героя, але вчасно одумався.

Так чи інакше, Ґотанда грав роль особи з підмоченою репутацією. Старався з усіх сил. Однак фільм виявився нікудишнім, а режисер — повною бездарністю. Половина діалогів звучала настільки примітивно, що вуха в'янули від їхнього слухання, а на диво беззмістовні сцени змінювали одна одну. Незрозуміло чому обличчя героїні раз по раз з'являлося крупним планом. А тому, намагаючись якнайкраще показати свою акторську майстерність, Ґотанда виділявся на сцені лише своїм зростом. Мені ставало жаль його щораз більше. Було просто боляче дивитися на нього. Та, якщо подумати, він здавна жив таким жалюгідним життям.

Була у фільмі одна сцена в ліжку. У неділю вранці, коли Ґотанда спить у своєму ліжку з жінкою, героїня-старшокласниця приносить йому саморобне печиво чи щось у тому ж роді. Ого, все відбувається так, як я передбачав! Ґотанда, як я і сподівався, в ліжку ніжний та люб'язний. Вельми вправний у сексі. Його пахва, мабуть, аж спітніла від пристрасті. Волосся чуттєво сплуталося. Ось він гладить рукою її оголену спину. Кінокамера плавно змінює ракурс і висвічує її обличчя.

Дежавю… Я затамував подих.

Це була Кікі. Я відчув, як моя спина примерзла до спинки крісла. Десь позаду з гуркотом покотилася по підлозі порожня пляшка. Кікі. Та сама, яку побачив у тому темному коридорі… Ось тепер вона справді-таки в ліжку з Ґотандою.

"Все з'єдналося", — подумав я.

* * *

Кікі з'явилася тільки в цій сцені. Вона спить з Ґотандою в неділю вранці. От і все. У суботу ввечері Ґотанда десь напився до чортиків, підхопив її і привіз до себе додому. Зранку ще раз з нею віддається любощам. І саме тоді приходить його учениця, головна героїня. Як на біду, він забув замкнути двері. Німа сцена. Кікі проказує лише одну фразу: "Що сталося?" Проказує тоді, коли шокована таким видовищем учениця вже побігла геть, а Ґотанда завмер у розгубленні.