Танцюй, танцюй, танцюй - Муракамі Харукі

Я намагаюся йти, а ноги ледве переступають. Я в полоні суцільного, як вода, мороку, що простягається від краю й до краю. Аж до самого центра Землі. Крок за кроком я просуваюся до нього. А коли дійду туди, на поверхню Землі вже не зможу повернутися… "Думай про щось інше, — наказую я собі. — Інакше страх швидко заволодіє тобою". Ну що ж, подумаю над продовженням сценарію. То на чому я зупинився? Ага, на появі Чоловіка-Вівці. Однак сцена у пустелі поки що закінчиться, а на екрані з'явиться палац фараона. Розкішний палац, в якому зібрано всі скарби Африки. В очікуванні наказу стоять нубійські раби. В центрі зали — фараон. Лунає музика, схожа на мелодію Міклоша Рожі. Очевидно, фараон чимось роздратований. "Щось у Єгипті прогнило, — думає він. — Щось не те відбувається і в цьому палаці. Я виразно це відчуваю. Треба навести порядок…"

Крок за кроком, обережно я пересуваюся вперед. І думаю: "Моя знайома не розгубилася. От молодчина! Раптом опинившись у загадковій непроглядній пітьмі, сама пішла щось там перевіряти. А от у мене жижки трясуться, хоча я наперед знав про існування такої потойбічної темряви. Якби ж я нічого не знав, то в такій обстановці і кроку не ступив би. Стояв би перед дверима ліфта, як закам'янілий".

Мої думки крутилися навколо знайомої дівчини. Я уявив собі, як у чорному гладенькому купальнику вона вчиться в басейні плавати. А коло неї вертиться мій колишній однокласник, що став кіноактором. І вона закохана в нього до нестями. Він показує їй, як треба гребти правою рукою у кролі, а вона зачаровано поглядає на нього. А коли настає ніч, закрадається до нього в ліжко… Мені стало сумно. І навіть боляче на душі. "Так не можна робити, — наказав я їй подумки. — Ти нічого не розумієш. Він тільки зовні такий лагідний та люб'язний. Наговорить тобі ніжних слів і, напевне, закрутить голову… Та це лише слова. Саме загравання".

Коридор звернув праворуч. Так, як вона казала… Однак у моїй уяві вона вже лежала в ліжку з моїм однокласником-актором. Ось він пестливо її роздягає і вихваляє кожну частину її оголеного тіла. І то від душі вихваляє. "От тобі й на! — подумав я. — Славно виходить!". І поступово я відчув, що розізлився: "Хіба можна так помилятися?".

Коридор звернув праворуч.

Все ще притримуючись стіни, я повернув направо. І вдалині побачив слабенький вогник, що наче пробивався крізь кілька заслонів.

Все було так, як вона казала.

Мій однокласник ніжно обціловує її тіло. Повільно переходить від шиї до плечей, до грудей… Камера знімає його обличчя та її спину. Потім ракурс круто змінюється. Видно дівоче обличчя. Тільки не її. Не моєї знайомої з готелю "Дельфін". А обличчя Кікі. Висококласної повії з чарівними вухами, з якою я зупинявся у старому готелі "Дельфін". Кікі, що без жодного попередження зникла з мого життя… І ось тепер вона в ліжку з моїм однокласником. Як у сцені із справжнього кіно. Майстерно змонтовані кадри. Навіть занадто майстерно. Можна сказати — навіть банально. Вони обіймаються в кімнаті, крізь штори на вікні просочується світло. Кікі. Чого вона раптом тут з'явилася? Час і простір переплуталися.

Час і простір переплуталися.

Я рушив назустріч вогнику. Зробив крок — і видиво в голові зникло.

Затемнення.

Просуваюся крізь мовчазну темряву вздовж стіни. Вирішив ні про що не думати. Думай чи не думай — все одно користі катма. Тільки час зволікається. Краще вже зосередитися на тому, як рухаю ногами. Уважно, неухильно. Спереду — тьмяне світло. Однак неясно, звідки воно ллється. Видно лише прочинені двері. Таких дверей у цьому готелі я раніше не бачив. Як і вона казала… Старі дерев'яні двері. На них — табличка з номером. Однак цифри годі прочитати. Занадто темно і табличка брудна. У всякому разі, це не готель "Дельфін". Звідки взялися в новому готелі "Дельфін" такі старі двері? І повітря незвичне. Власне, чим воно тхне? Наче старими паперами. Раз у раз світло миготить. Мабуть, свічка горить…

Я спинився перед дверима і якийсь час придивлявся до того світла.

І знову згадав про дівчину з реєстратури. "Треба було тоді з нею переспати", — раптом подумав я. Чи можу я повернутися в реальний світ? Чи зможу ще раз призначити їй побачення? За такими думками я відчув ревність до реального світу і до плавального басейну. Втім, може, й не ревність, а збільшений і спотворений жаль, зовні абсолютно схожий на неї. Принаймні в густій темряві таке відчуття скидалося на ревнощі. От тобі й на! Знайшов де ревнувати! Минула ціла вічність, коли до чогось ревнував. Зрештою, я не з тих, що страждають таким почуттям. Бо, мабуть, я занадто великий індивідуаліст. А проте зараз я відчував навдивовижу сильну ревність. До плавального басейну.

"Що за дурість! — подумав я. — Хто здатний ревнувати до басейну? Чогось подібного я ніколи не чув".

Я проковтнув слину. І в повітрі пролунав такий голосний звук, ніби хтось уперіщив металевою бейсбольною битою по порожній залізній бочці. А я ж тільки слину проковтнув.

Як і вона казала, звук лунав якось дивно. Але ж пора стукати у двері. Обов'язково треба стукати. І я постукав. Рішуче, ні на мить не вагаючись. Неголосно — тук-тук. Настільки тихо, що можна було б і не почути. Однак стук виявився громоподібним.

Затамувавши подих, я чекав, що буде далі.

Спочатку панувала тиша. Така, про яку вона розповідала. Наскільки довга — не пам'ятаю. Може, п'ять секунд, а може, хвилина. У темряві тривалість часу не залишалася незмінною. Час то коливався, то розтягувався, то згущувався. У цій тиші також я сам то коливався, то розтягувався, то згущувався. Деформувався разом з ним. Як зображення у кривому дзеркалі.

Потім почувся той звук. Підсилений шурхіт. Шелест одягу. Щось підвелося з підлоги. Почулися кроки. Вони повільно наближалися до мене. Шур-р-р… шур-р-р… Щось начебто човгало капцями. "Щось нелюдське", — казала вона. Те саме було й цього разу. Люди так не ходять. А щось зовсім інше. Чого в реальності немає. Але що тут існує.

Я не тікав. Відчував, як по спині спливав піт. Однак у міру того, як кроки наближалися, страху в душі, як не дивно, залишалося щораз менше. "Усе нормально", — подумав я. Чогось злого мені не зроблять. Я виразно це відчув. Нема чого боятися. Нехай буде, що буде. Усе нормально. Я відчув, як у тілі зануртувала гаряча кров… Я міцно стиснув рукою клямку дверей і затамував подих. Усе нормально. Не страшно. У темряві я почув громоподібне биття серця. Власного серця. Я розчинився в його битті, був його частиною. "Нема чого боятися", — сказав я сам собі. Просто все з'єдналося…

Кроки затихли. Воно зовсім близько. І дивиться на мене. Я заплющив очі. "З'єдналося!" — подумав я. Я з'єднався з усім на світі — з берегами Нілу, Кікі, колишнім готелем "Дельфін", старим рок-н-ролом. З нубійськими аристократками, що напахчені олійними парфумами. З бомбами з годинниковим механізмом. Зі старим світлом, старими звуками, старими голосами.

— Ми на тебе чекали, — сказало воно. — Давно чекали. Заходь.

Навіть не розплющуючи очей, я здогадався, хто це.

Це був Чоловік-Вівця.

11

Ми розмовляли, сидячи один напроти одного за старим столом. Маленьким круглим столом, на якому горіла свічка у грубій глиняній мисочці. Ніяких інших меблів у кімнаті не було. Навіть стільців. Ми сиділи на купах книжок, звалених на підлогу.

Це була кімната Чоловіка-Вівці. Продовгувата й тісна. Стіни і стеля створювали часткове враження, ніби вона нагадує кімнату в колишньому готелі "Дельфін", та, придивившись уважно, я не помітив ніякої схожості. Навпроти дверей — вікно. Забите зсередини дошками. Забите, напевне, досить давно, бо щілини між дошками заповнила попелясто-сіра пилюка, а головки цвяхів поржавіли. Більше нічого в кімнаті не було. Не кімната, а коробка. Без електричної лампочки під стелею. Без шафи. Без ванни. Без ліжка. Спав він, напевне, на підлозі, загорнувшись в овечу шкуру. Уся підлога, крім вузенької доріжки, якою насилу могла пройти людина, була завалена старими книжками, газетами та підшивками з вирізками. Папір збляк, дещо поточили черви, дещо розсипалося на дрібні частини. Одного мого погляду було досить, щоб збагнути, що всі ці матеріали стосувалися історії вівчарства на Хоккайдо… Мабуть, архів зі старого готелю "Дельфін" перебрався сюди? Там колись цілою кімнатою з документами про овець завідував батько власника готелю… Цікаво, що з ними сталося?

Якийсь час Чоловік-Вівця розглядав моє обличчя у миготливому полум'ї свічки. Непропорційно велика тінь Чоловіка-Вівці тремтіла на стіні в брудних патьоках за його плечима.

— Давно не бачилися, правда? — сказав він з-під маски. — Однак ти не змінився. Начебто трохи схуд?

— Авжеж. Таки схуд, — відповів я.

— Ну, а що там у зовнішньому світі? Нічого нового? Що там відбувається — цього ми не знаємо, — сказав він.

Я заклав ногу на ногу і похитав головою.

— Все як завжди. Нічого особливого не помітно. Тільки все щораз ускладнюється. І змінюється дедалі швидше. А загалом — нічого нового.

Чоловік-Вівця кивнув.

— Ну, а нова війна ще не почалася?

Я здогадувався, котру з воєн він вважав останньою, але похитав головою.

— Ще ні, — відповів я. — Ще не почалася.

— Однак невдовзі почнеться! — сказав він одноманітним голосом, потираючи руками в рукавицях. — Остерігайся! Як не хочеш, щоб тебе вбили, — будь насторожі. Війна обов'язково буде. Вона завжди виникає. Не буває так, щоб її не було. Навіть коли здається, що її не буде, все одно буває. За своєю природою люди схильні вбивати одні одних. І вбивають, поки сил вистачає. А коли втомлюються — трохи відпочивають. Потім знову починають взаємознищуватися. Так у світі заведено. Нікому не можна довіряти. І таке становище не зміниться. А тому не можна нічого вдіяти. Не подобається — нічого іншого не залишається, як утекти в інший світ.

Овеча шкура на ньому здалася трохи бруднішою, ніж колись. Вовна повсюди засмальцювалась і збилася у ковтуни. Чорна маска на обличчі також мала набагато пошарпаніший вигляд, ніж та, яку я пам'ятав. Вона здавалася нашвидкуруч виготовленою частиною маскарадного костюму. А може, таке враження виникло під впливом вологих стін кімнати, схожої на погріб, і тьмяного полум'я свічки. Або через те, що пам'ять завжди ненадійна і зберігає все в рожевому світлі.