Молода гвардія - Фадєєв Олександр

Вона багато читала, добре грала на піаніно, своїм розвитком вона вирізнялася серед подруг і сама знала про це і звикла до поклоніння однолітків-юна-ків. Стьопа Сафонов підійшов їй не тому, що вона йому подобалась, а тому, що він її забавляв; він був справді кмітливий і душевний хлопець, що ховалось в нього під дитячими пустощами, вірний товариш і страшенний базіка. І саме тому, що сама Валя була небалакуча, нікому, крім щодеп-ника, не звіряла таємниць, мріяла про подвиги,— вона, як і всі, хотіла стати льотчицею,— і в думках своїх уявляла свого героя теж як людину подвигу, Стьопа Сафонов забавляв її своїм базіканням та невичерпними вигадками.

Вперше Валя зважилась на серйозну розмову з ним і спитала, що він робитиме, коли до Краснодона таки прийдуть німці.

Вона дивилась на нього холодно темно-сірими очима, які в себе не допускали, дуже серйозно, допитливо, і Стьопа, безтурботний хлопчик, котрий захоплювався зоологією та ботанікою і завжди роздумував про те, як він буде славнозвісним ученим, і ніколи не думав, що він робитиме, коли прийдуть німці,— так само, не замислюючись, сказав, що він вестиме з німцями непримиренну підпільну боротьбу.

— Це не базікання? Це правда? — холодно спитала Валя.

— Чому ж базікання? Звичайно ж, правда! — не задумуючись одказав Стьопа.

— Поклянись...

-— Ну, клянусь... Звичайно ж, клянусь... А що ж нам інакше робити? Адже ми комсомольці? — здивовано підвівши брови, питав білоголовий Стьопа, задумавшись нарешті над тим, про що його питали.— А ти? — з цікавістю звідався він.

Валя наблизила губи аж до його вуха й зловісно шепнула:

— Клянус-сь...

Потім, припавши губами до самого вуха, раптом пирхнула, як конячка, так, що в нього мало не луснула барабанна перетинка, й сказала:

— Все-таки дурень ти, Стьопко! Дурень і базіка! — І втекла.

Вони виїхали проти ночі. Ряба пляма світла приглушених фар бігла перед машиною по степу. Величезне темне в зорях небо розіп'ялось над ними, і такою свіжістю віяло із степу — сіном пахло, хлібами, що вже достигали, медом, полином; туге й тепле повітря било в обличчя, і якось не вірилося, що, можливо, дома їх ждуть німці.

В машині було повно школярів. Коли б це іншим часом, вони співали б цілу ніч, гукали б у степ, сміялися б, цілувалися б де-небудь нишком у кутку. Тепер усі їхали зібгавшись, мовчазні, зрідка тихенько обмінюючись сторонніми репліками. Незабаром, більшість задрімала на своїх речах, припавши одне до одного, погойдуючи головами на вибоях.

Валя й Стьопа сиділи в машині позаду всіх,— їх призначили за днювальних. Стьопа теж почав був куняти, а Валя, сидячи на рюкзаку, все дивилась перед себе в степ, у пітьму. Повні губи її, з цим гордовитим виразом, тепер, коли її ніхто не бачив, стулились ображено й по-дитячому сумно.

От і не взяли її до льотної школи. Скільки разів домагалась вона, а їй відмовили, дурні. Не поталанило їй у житті. Що чекає її тепер? Стьопка — балакун. Звісно, вона працювала б у підпіллі, але як це робиться і хто цим відає? І що буде з батьком,— Валин батько був єврей,— і що буде з їхньою школою? Скільки сили в душі, навіть покохати нікого не встигла, і от який підсумок життя. У житті таки не поталанило. Валі не пощастить виявити себе перед людьми, виділитися, здобути слави, людського поклоніння. Сльози закипали в її очах. Це були таки хороші сльози,— їй сповнилося сімнадцять літ,— це були не черстві, себелюбні, а дівочі некорисливі мрії сильної натури.

їй раптом вчувся за спиною дивний звук, такий, ніби кішка, стрибнувши, вчепилася в задню стінку машини.

Вона швидко обернулась — і здригнулась.

Чи то хлопчик, чи то невеличкого зросту парубійко в кепці, худенький, чіпкий, ухопившись обома руками за борт машини і вже налігши животом, підіймав ногу, щоб зовсім перелізти в кузов, і швидко оглядаючи все, що побачив.

Чи не хоче він поцупити щось? Чого йому, власне кажучи, треба? Валя інстинктивно простягла руку, щоб зіпхнути його з машини, потім роздумала і, щоб уникнути переполоху, вирішила розбудити Стьопу.

Але цей хлопець чи парубійко, напрочуд швидкий і моторний, був уже в машині. Він сидів поряд з Валею і, наблизивши своє обличчя з сміхотливими очима до самого її обличчя, притулив до губ пальця. Хлопець, мабуть, не знав, з ким має справу. Ще одна мить, і йому було б дуже погано, але в цю ж мить Валя встигла роздивитись його. Це був юнак її віку, в збитій на потилицю кепці, з обличчям давно не вмиваним, але сповненим виразу благородної хлоп'ячої відваги, з очима, що сміялись і виблискували в пітьмі. Ця мить, протягом якої Валя роздивлялась хлопчика, привернула дівчину до нього.

Валя не ворухнулась, не подала голосу. Вона дивилась на хлоп'яка з тим незалежним холоднуватим виразом, який завжди з'являвся на її обличчі, коли вона бувала не сама.

— Що за машина? — пошепки спитав хлопець, схилившись до її обличчя.

Тепер вона могла краще розгледіти його. В хлопця було трохи кучеряве, мабуть, цупке волосся, сильна, грубувата складка губ, тоненьких, випнутих уперед,— здавалось, під губами трохи припухло.

— А що? Не ту подали, якої ти чекав? — холодно відповіла Валя теж пошепки.

Він усміхнувся:

— Моя в капітальному ремонті, а я так стомився, що...— він махнув рукою з виразом: "Мені, мовляв, однаково".

— Пробачте, спальні місця всі зайняті,— сказала Валя.

— Я шість діб не кимарив, годинку перетерплю,— сказав він з дружньою одвертістю, не ображаючись на неї.

Тим часом він хутко оглядав усе, що потрапляло в поле його зору, намагаючись розглянути в темряві обличчя.

Кузов машини кидало на ходу, Валя і цей хлопець зму-

шені були часом хапатися за борт машини. Рука Валина якось упала на його руку, але Валя зразу ж забрала свою, а хлопець рвучко підвів голову й уважно поглянув на неї.

— Це хто спить? — спитав він, наблизивши обличчя до білявої голови Стьопи, що метлялася з боку на бік.— Стьоп-ка Сафонов! — сказав він раптом не пошепки, а на повний голос— Знаю тепер, що за машина. Школа Горького? їдете з Біловодського району?

— Звідки ти знаєш Стьопу Сафонова?

— Ми в балці познайомились коло струмка.

Валя почекала розвитку подій, але хлопець більше нічого не сказав.

— Що ви робили коло струмка в балці? — спитала вона.

— Жаб ловили.

— Жаб?

— Точно.

— Навіщо?

— Спочатку я думав, що він їх ловить, щоб сомів ловити, а виявилось, він ловив їх, щоб різатиі — І хлопець засміявся, явно кепкуючи з дивних занять Стьопки Сафонова.

— А потім що? — спитала вона.

— Я його вговорив піти сомів ловити, і ми пішли на ніч, я спіймав двох, одного маленького, на фунт, а другого нічого собі, а Стьопка нічого не спіймав.

— А потім?

— Я вговорив його покупатися зі мною на світанку, він послухався, виліз увесь синій та й каже: "Я,— каже,— закоцюб, як обскубаний півень, і вуха,— каже,— в мене повні води холодної!" — І парубчак пирхнув.— Ну я його навчив, як зразу зігрітись і вилити воду з вух.

— А як це?

— А одне вухо затулиш і стрибаєш на одній нозі й кричиш: "Катерино, душко, вилий воду з вушка!" Потім друге вухо й знову кричиш.

— Тепер я розумію, як ви подружили,— сказала Валя, ледь повівши бровою.

Але він не зрозумів захованої в її словах іронії, раптом став серйозним і подивився вперед, у пітьму.

— Пізненько ви,— сказав він.

— А що?

— Думаю, сьогодні вночі або завтра вранці в Краснодоні будуть німці.

— А що ж, як німці? — спитала Валя.

Чи то вона хотіла випробувати цього хлопця, чи то кортіло показати, що не боїться німців,— Валя сама пе відала,

4 5—285

97

навіщо так сказала. Він хутко підвів на неї світлі очі з прямим і сміливим виразом і, знову опустивши їх, нічого не відповів.

Валя відчула в душі несподіване вороже почуття до нього. І — дивна річ — він відчув це й примирливо мовив:

— Тікати ж нікуди.

— А навіщо тікати? — сказала вона йому на зло.

Але хлопець не хотів перечити й знову сказав примирливо:

— І то правда.

Йому слід було б просто назвати себе, щоб задовольнити її цікавість, і відносини їх зразу б налагодились. Та він або не здогадувався про це, або не хотів себе називати.

Валя гордовито мовчала, а він став куняти, але при кожному поштовху машини й при кожному навмисному чи ненавмисному русі Валі він враз підводив голову.

В пітьмі вже вирізнялись будівлі на околиці Краснодо-на. Машина загальмувала коло першого переїзду, не доїжджаючи парку. Ніхто не охороняв переїзду, шлагбауми були підняті, і ліхтар не світився. Машина загуркотіла на помості, брязнули рейки.

Хлопець стрепенувся, щось помацав біля пояса під курткою, недбало надягненою на брудну гімнастерку з одірваними ґудзиками, і сказав:

— Звідси дійду... Спасибі за добрість.

Він підвівся, і Валі здалося, що у випнутих кишенях його куртки і штанів лежить щось важке.

— Не хотів Стьопку будити,— сказав він, знову наблизивши до Валі усмішливі та сміливі очі.— А прокинеться, скажи, що Сергій Тюленін просить його зайти.

— Я не поштова контора й не телефонна станція,— сказала Валя.

Щира прикрість відбилась на обличчі Сергія Тюленіна. Він так засмутився, що не знайшов, що відповісти, губи його, здавалося, ще більше припухли. І, не сказавши й слова, він зіскочив з машини й зник у пітьмі.

І Валі раптом стало сумно, що вона так засмутила його. Найприкріше було те, що, сказавши так, вона вже й справді не могла розповісти все це Стьопі й виправити несправедливість проти цього відважного хлопця, який несподівано виник і несподівано зник. Так він і запам'ятався їй із тими усмішливими очима, які після її грубих слів стали печальними, із тими немовби припухлими тонкими губами.

Все місто лежало в пітьмі, ніде — в жодному з вікон, ні в пропускних будках біля шахт, ні на переїздах — не видно було навіть проблиску світла. В простиглому повітрі

тхнуло тліючим вугіллям з шахт, які ще куріли. Жодної людини не видно було на вулицях, і так дивно було не чути звичного гамору праці в районах шахт і на залізничній вітці. Лише гавкали собаки де-не-де.

Серьожка Тюленін безшумною, хуткою котячою ходою простував вздовж залізничної вітки, дійшов до чималого пустиря, де в звичайну пору шумував базар, обминув той пустир і, майнувши повз темні халупки Лі Фан-чі, що зліпилися, мов стільники, оточені вишнями, тихо підступив до мазанки свого батька, яка біліла серед таких самих глиняних, але не білених, укритих соломою надвірних хижок-прибудов.

Тихенько причинивши за собою хвіртку, озирнувся, шмигнув у комірчину,— темрява не заважала йому, бо він добре знав батькове господарство, і за хвилину вже був з лопатою на городі, біля кущів акації, що темніли вздовж тину.

Він викопав ямку між двох кущів, досить глибоку,— грунт був пухкий,— і повикладав на дно її з кишень штанів та курточки кілька гранат "лимонок" та два пістолети-бра-унінги з патронами до них.