Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Потім у Володі навернулися сльози, і він став цілувати Толю Орлова, і всіх охопило радісне збудження. Люся, та кинулась "Громові гримить" на шию, стала цілувати його в щоки, в очі, в ніс,— він не знав хвилини, щасливішої за цю. Потім Люся сердито подивилась на Жору Арутюнянца. їй дуже хотілося, щоб цей акуратний юнак-негр теж залишився.
— От здорово! Оце товариші! Оце молодець, Толю! — задоволеним глухуватим баском говорив Ваня Земнухов.— Я пишаюсь тобою...— раптом сказав він,— Я і ось Жора Арутюнянц, ми пишаємось тобою,— поправився він.
І потис Толі руку.
— Та хіба ми будемо просто так жити? — з блискучими очима говорив Володя.— Ми будемо боротись, правда, Толю?
І не може бути, щоб тут нікого не залишили від райкому партії для підпільної роботи. Ми їх знайдемо! Хіба ми БО зможемо бути корисні!
Розділ десятий
Ваня Земнухов та Жора Арутюняпц, попрощавшися з Володею Осьмухіним, влилися в потік біженців, що котився вздовж залізниці на Лиху.
Спочатку їхній шлях лежав на Новочеркаськ, де в Жори Арутюнянца була впливова, як він сказав, рідня, що може допомогти в дальшому пересуванні,— там дядько його працював за шевця при станції. Але Ваня, що йому Жора підлягав як старшому товаришеві, дізнавшись, що Ковальови їдуть на Лиху, в останню хвилину запропонував Жорі цей новий маршрут, дуже туманно сформулювавши його переваги. І Жора, якому було однаково, куди йти, залюбки змінив свій досить ясний маршрут на туманний маршрут Земну-хова.
На одному з етапів путі до них приєднався маленький, кривоногий і страшенно вусатий майор у пожмаканій гімнастерці з гвардійським значком на правому боці грудей, в сухих зашкарублих чоботях. Його військова форма, особливо чоботи, була в такому жалюгідному стані тому, що, як він пояснив, вона п'ять місяців, поки він лікувався від ран, валялась у госпітальній кладовій.
Останнім часом госпіталь займав один з відділів красно-донської головної лікарні і тепер евакуювався, але через нестачу транспорту всім, хто міг ходити, запропонували йти пішки, і ще понад сто тяжкопоранених залишилося в Краснодоні без будь-якої надії вибратися.
Крім цього докладного пояснення долі своєї й свого госпіталю, майор за всю дорогу не мовив ні слова. Він був аж надто мовчазний, він мовчав уперто й цілком безнадійно. Крім того, майор кульгав. Але, невважаючи на кульгавість, він досить жваво ступав у своїх зашкарублих чоботях, не відстаючи від хлопців, і незабаром викликав таку повагу до себе, аж хлопці, хоч би про що вони говорили, звертались до нього як до мовчазного авторитета.
Поки безліч людей, літніх і молодих, і не тільки жінок, а й чоловіків із зброєю в руках, страждали й мучились у цьому нескінченному потоці відступу, Ваня та Жора з речовими мішками за плечима, рукава закачавши вище ліктів, несучи в руках кепки, йшли степом, повні бадьорості й райдужних надій. їхня перевага проти інших людей полягала в тому, що вони були зовсім юні, самотні, не знали, де перебуває ворог і де свої, не вірили чуткам, і цілий світ з неосяжним оцим степом, розпеченим сонцем, димом пожеж га курявою, яка хмарою стояла в районі доріг, що їх то там, то тут бомбив та обстрілював німець,— цілий світ, здавалось їм, був одкритий на всі чотири сторони.
І розмовляли вони про речі, які не мали нічого спільного з тим, що діялось довкола.
—■ Чому ж ти вважаєш, що бути юристом нецікаво в наші дні? — глухуватим баском питав Ваня.
— Тому що, поки йде війна, треба бути військовим, а коли війна скінчиться, треба бути інженером, щоб відбудувати господарство, а юристом — це тепер не головне,— пояснював Жора з тою чіткістю й певністю суджень, яка була йому властива, невважаючи на його сімнадцять років.
— Так, звісно, поки йде війна, я бути хотів би військовим, але мене в військові не беруть — через очі. Коли ти відходиш од мене, я вже бачу тебе як щось невиразно-довгов'язе й чорне,— усміхнувшись, мовив Ваня.— А інженером бути, звичайно, дуже корисно, але тут справа в нахилі, а в мене нахил, як ти знаєш, до поезії.
— Тоді треба йти в літературний вуз,— дуже ясно й чітко ухвалив Жора й поглянув на майора як на людину, що одна може розуміти, чи він, Жора, правий. Але майор ніяк не відгукнувся на його слова.
— А от цього я саме й не хочу,— сказав Ваня.— Ні Пушкін, ні Тютчев не проходили літературного вузу, та тоді й не було такого, і взагалі навчитися стати поетом у навчальнім закладі не можна.
— Всього можна навчитись,— відповів Жора.
— Ні, вчитись на поета в навчальнім закладі — це просто дурниця. Кожна людина повинна вчитися й починати життя з звичайної професії, а коли в неї від природи є талант поетичний, цей талапт зміцніє в самостійному розвитку, і тільки тоді, я думаю, можна стати професійним письменником. Наприклад, Тютчев був дипломатом, Гарін — інженером, Чехов — лікарем, Толстой — поміщиком...
— Зручна професія! — сказав Жора, лукаво поглянувши на Ваню чорними вірменськими очима.
Обидва вони засміялись, і майор також усміхнувся у вуса.
— А юристом був хто-небудь? — діловито спитав Жора. Зрештою, коли хто з письменників був юристом, це було б, йому здавалось, непогано й для Вані.
— Цього я не знаю, але освіта юридична дає знання в науках, потрібних письменникові,— в галузі наук суспільних, історії, права, літератури...
— Ну, ці дисципліни,— хизуючись, сказав Жора,— ці дисципліни краще пройти в педвузі.
— Але я не хотів би бути педагогом, хоч ви там і прозвали мене професором...
— Все-таки нерозумно, наприклад, бути оборонцем у нашому суді,— сказав Жора,— наприклад, пам'ятаєш, на процесі цієї наволочі — шкідників? Я весь час думаю про оборонців. От дурне в них становище, га? — І Жора знов засміявся, показавши сліпучо-білі зуби.
— Ну, оборонцем у нас бути, звичайно, нецікаво, у нас суд народний, але слідчим, я думаю, дуже цікаво, можна дуже багато всяких людей пізнати.
— Найкраще — обвинувачем,— сказав Жора.— Пам'ятаєш, ВРШТИНСЬКИЙ? Здорово! Але все-таки я особисто не став би юристом.
— Ленін був юристом,— сказав Ваня.
— То інший час був.
— Я б іще з тобою посперечався, коли б мені не було ясно, що на цю тему — ким бути — сперечатись просто річ марна,— сказав Ваня з усмішкою.— Треба бути людиною освіченою, яка знає своє діло, працьовитою, а коли в тебе до того ж є талант поетичний, він себе виявить.
— Ваню, я завжди, ти знаєш, залюбки читав твої вірпті і в стінгазеті, і в журналі "Парус", який ви з Кошовим випускали.
— Ти читав цей журнал? — жваво перепитав Ваня.
— Так, я читав цей журнал,— урочисто проголосив Жора,— я читав наш шкільний "Крокодил", я стежив за всім, що видається в нашій школі,— сказав він самовдоволено,— і я тобі твердо скажу: в тебе є талант!
— Уже и талант,— скоса ніяково глянувши на майора, сказав Ваня і кивком голови закинув своє розсипане довге волосся.— Поки що так, шкрябаємо віршики... Пушкін — оце поет, це мій бог!
— Ні, ти здорово, пам'ятаю, Ленку Позднишеву протяг, що вопа все біля дзеркала кривляється... Ха-ха!.. Дуже здорово, їй-богу! — з виразним спалахом вірменського акценту вигукнув Жора.— Як, як це? "Чудовий ротик розтуляла..." Ха-ха...
— Ну, дурниця яка,— ніяково й глухувато казав Ваня.
— Слухай, а в тебе любовних віршів нема, га? — таємниче спитав Жора.— Слухай, прочитай що-небудь любовне, еге? — І Жора підморгнув майорові.
— Які там любовні, що ти справді! — зовсім зніяковів Ваня.
У нього були любовні вірші, присвячені Клаві, і з заголовками зовсім як у Пушкіна: "К...". Саме так — велике "К" і три крапки. І він знову згадав усе, що сталось між ним і Клавою, і всі мрії. Він був щасливий. Так, він був щасливий серед загального нещастя. Але хіба він міг цим поділитися з Жорою?
— Ні, напевне, в тебе є. Слухай, прочитай, їй-богу,— блискаючи хлоп'ячими вірменськими очима, просив Жора.
— Годі вже дурниці говорити...
— Невже й справді не пишеш? — Жора раптом став серйозний, і в голосі його з'явилась та сама вчительська нотка.— Правильно, що не пишеш. Хіба тепер час писати любовні вірші, як цей Симонов, еге ж? Коли треба виховувати народ у дусі непримиренної ненависті до ворога? Треба писати політичні вірші! Маяковський, Сурков, еге ж? Здорово!
— Не в цім річ, писати можна про все,— роздумливо сказав Ваня.— Якщо ми народились на світ і живемо життям, про яке, може, мріяли цілі покоління кращих людей і боролися за нього, ми можемо, маємо право писати про все, чим ми живемо, все це важливе й неповторне.
— Ну, їй-богу, прочитай що-небудь! — благав Жора.
Нестерпна задуха стояла в повітрі; вони йшли, то сміючись і скрикуючи, то переходячи на тон інтимно-довірливий; ішли й вимахували руками, спини під речовими мішками були в них зовсім мокрі; порох осідав на обличчях, і, витираючи піт, вони його розмазували; і обидва — і смаглявий, як негр, Жора, і Ваня, з блідим загаром на довгастому обличчі,— і навіть вусатий майор скидались на сажотрусів. Але весь світ у цю хвилину був для них — і вони нітрохи не мали сумніву, що й для майора,— зосереджений на тому, про що вони говорили.
— Ну що ж, я прочитаю...
І Ваня, не хвилюючись, спокійним глухуватим голосом прочитав:
Ні, нам не скучно і не сумно, Нас не тривожить шлях життя, І зрад, і підступів незнаних Нас не хвилюють почуття.
Біжать бентежно чередою Юнацькі радісні літа, І мрії світлою юрбою Заполонили нам серця.
Огиди до життя не маєм, Чужі нам настрої сумні, Пустої юності розмаєм Ми не захоплюємось, ні!
Нас ваблять радощі суворі, І ми сміливо йдем туди, Де розцвітають на просторах Комуни сонячні сади! 1
— Ловко! В тебе ж, безперечно, є талант! — вигукнув Жора, в щирім захопленні дивлячись на старшого товариша.
Тут майор видав з горла якийсь дивний звук, і Ваня та Жора обернулись до нього.
— Ви, хлопці... ви навіть не знаєте, які ви, хлопці! — хрипко сказав майор, з хвилюванням дивлячись на них глибоко схованими під навислими бровами вологими очима.— Ні-і! Така держава стояла й буде стояти! — раптом сказав він і на когось люто насварився в простір коротким чорним пальцем.— Він думає, у нас життя припинив! — з кепкуванням у голосі провадив далі майор.— Ні, брат, дзуськи! Життя йде, і наші хлопці думають про тебе, як про чуму або холеру. Прийшов — і підеш, а життя своєю чергою — вчитись, працювати! А він ото думав! — глузував майор.— Наше-бо життя — навіки, а він хто? Прищ на гладенькому місці,— сколупнув, і нема його!..
