Молода гвардія - Фадєєв Олександр

І їх урятували. Є на світі люди з орлиним серцем, повним відваги. Це звичайні люди, такі самі, як ти. Вони пробиваються на літаках до потерпілих крізь хуртовину й мороз, вони вивозять їх, підв'язуючи до крил літаків,— це перші Герої Радянського Союзу.

Чкалов! Він така сама звичайна людина, як і ти, але ім'я його гримить на цілий світ, як виклик. Переліт через Північний полюс до Америки — мрія людства! Чкалов. Громов. А папанінці на крижині!

Так іде життя, повне мрій та буденної праці.

По всій радянській землі і в самому Краснодоні немало людей звичайних, як і ти, але відзначених подвигами й славою,— такими, про які раніше не писали в книгах. В Донбасі, та й не тільки в Донбасі, кожна людина знає імена Микити Ізотова, Стаханова. Кожен піонер може сказати, хто така Паша Ангеліна, і хто Кривоніс, і хто Макар Мазай. І всі люди ставляться до них з повагою. А батько завжди просить читати йому ті місця в газетах, де мова йде про цих людей, і потім довго й незрозуміло хрипить і дуднить, і видно, що йому гірко на душі через те, що він старий і що його підбила вагонетка. Так, він багато прийняв на свої плечі труда в житті, Гаврило Тюленін, "дід", і Серьожка розуміє, як йому, "дідові", тяжко, що він уже не може тепер стати в ряд із цими людьми.

Слава цих людей — це справжня слава. Але Серьожка ще малий, він має вчитися. Усе це прийде до нього коли-небудь потім, там, у дорослім житті. А от щоб здійснити подвиги, подібні до подвигів Чкалова чи Громова, він цілком дозрів. Біда в тому, що тільки він один на світі розуміє це й більше ніхто. Серед людства він самотній з цим почуттям.

Таким застала його війна. Кілька разів Серьожка пробує вступити до спеціальної військової школи,— він повинен стати льотчиком. Його не приймають.

Всі школярі йдуть на польові роботи, а він, вражений у саме серце, йде працювати на шахту. Через два тижні він уже став до забою й рубав вугілля нарівні з дорослими.

Він сам не знав, як добре ставляться до нього люди. Вія з кліті виходив замурзаний, тільки світлі очі та білі дрібненькі зуби виблискували на його чорнім лиці; він ішов разом з дорослими, так само солідно, перевальцем ішов під душ, пирхав, кректав, як батько, і не кваплячись ішов додому вже босий: обутку мав казенну.

Він повертався пізно, коли всі вже пообідали,— його годували окремо. Він був доросла людина, мужчина, робітник.

Олександра Василівна витягала з печі чавунчик з борщем і насипала йому повну миску просто з чавунця, який вона придержувала в ганчірці обома круглими руками. Борщ парував, і ще ніколи не здавався таким смачним мамин пшеничний хліб. Батько дивився на сина, поблискуючи з-під кущуватих брів пронизливими вицвілими очима, ворушачи вусами. Він не дуднів і не кашляв, він спокійно розмовляв із сином, як з робітником. Усе батька цікавило: як ідуть діла на шахті, хто скільки вирубав? Батько питав і про інструмент, і про спецодяг. Він говорив про горизонти, штреки, лави, забої, гезенки, як про кімнати, кутки, комірчини власної квартири. Старий і справді працював чи не на всіх шахтах у районі, а коли вже не міг працювати, знав про все від своїх товаришів. Знав, у якому напрямі та як успішно посуваються виробки, міг, розкреслюючи повітря довгим кістлявим пальцем, пояснити кожному розташування виробок під землею і все, що там, під землею, робиться.

Взимку, просто зі школи, навіть не попоївши, Серьожка мчав до якого-небудь друга-артилериста, сапера, або мінера, або льотчика; о дванадцятій годині, коли вже злипалися повіки, готував шкільні завдання, а о п'ятій годині ранку був уже на стрільбищі, де ще один приятель-сержант учив його й бійців своїх стріляти з гвинтівки чи з ручного кулемета. І він справді не гірше за будь-якого бійця стріляв з гвинтівки, і з нагана, і з маузера, і з ТТ, і з дегтярьовського ручного, і з "максима", і з ППШ, і метав гранати і пляшки з запалювальною сумішшю, і вмів окопуватись, і сам заряджав міни, міг замінувати й розмінувати місцевість, і знав будову літаків усіх країн світу, і міг розрядити авіабомбу,— і все це разом з ним робив і Вітька Лук'янченко, якого він усюди тягав за собою і який ставився до нього приблизно так само, як сам Серьожка ставився до Серго Орджонікідзе чи до Сергія Кірова.

Цієї весни він зважився на ще одну, найвідчайдушнішу спробу потрапити не в спеціальну для юнаків, а в справжню, дорослу школу льотчиків. І знову зазнав поразки. Йому сказали, що він молодий, нехай приходить на той рік.

Так, це була страшна поразка — замість школи льотчиків іти на будівництво оборонних споруд перед Ворошиловградом. Але він уже вирішив, що не повернеться додому.

Як він мудрував та викручувався, щоб зачислили його до частини! Він не розповів Наді й сотої дрібки тих хитрувань та принижень, через які йому довелося пройти. І тепер він знав, що таке бій, і що таке смерть, і що таке стра&.

Серьожка спав так міцно, що навіть ранішній батьків кашель його не розбудив. Він прокинувся, коли сонце було вже високо; віконниці в кімнаті були причинені, але він завжди час пізнавав із того, як лягали на долівку й на речі в світлиці смуги золотавого світла із щілин між віконницями. Він прокинувся й одразу зрозумів, що німців ще нема.

Він вийшов на подвір'я вмитися й побачив "діда", що сидів на приступці, а трохи далі Вітьку Лук'янченка. Мати була вже на вгороді, а сестри давно пішли на роботу.

— Ага! Здоров, воїне! Аника! Кха-кха-кхаракха...— привітав його "дід".— Живий? У нинішні часи це найголовніше. Хе-хе! Товаришок твій од самого світанку дожидає, коли прокинешся.— І "дід" дуже приязно повів вусами до Віть-ки Лук'янченка, що нерухомо, покірно й серйозно дивився темними оксамитними очима на заспане, з маленькими вилицями і вже сповнене жадоби діяльності обличчя свого промітного друга.— То добрий у тебе товаришок,— провадив далі "дід".— Щоранку, ледве світ, а він уже тут: "Серьожка прийшов? Серьожка повернувся?" Серьожка йому... кха-кха... тільки й світу, що в вікні! — вдоволено казав "дід".

Так устами "діда" стверджувалась товариська вірність.

Вони обидва були на земляних роботах під Ворошиловградом, і Вітька, що перебував у цілковитій підлеглості в свого друга, хотів залишитися разом з ним, щоб вступити до військової частини. Однак Серьожка примусив його пд-вернутись додому — не тому, що він жалів Вітьку, а тим паче його батьків, а тому, що був певен, що їм не тільки не пощастить вступити до частини вдвох, але присутність Віть-ки може перешкодити вступити до частини йому, Серьожці. І Вітька, вкрай засмучений, ображений своїм товаришем-деспотом, мусив піти. Він не тільки піти мусив — він запри-сягся, що ні своїм батькам, ні Серьожчиним, взагалі нікому в світі не розповість про плани Серьожки: цього вимагало Серьожчине самолюбство, коли б його спіткала невдача.

З того, що розповідав "дід", ясно було, що Вітька додержав слова.

Серьожка та Вітька Лук'янченко сиділи за мазанкою, на березі брудного, порослого осокою струмка, за яким був вигін для худоби, а за вигоном — самотня велика будівля недавно виведеної і ще не пущеної в діло шахтарської лазні. Вони сиділи край балки, курили і обмінювались новинами.

З їхніх товаришів по школі,— вони обидва вчились у школі імені Ворошилова,— лишилися в місті Толя Орлов, Володя Осьмухін та Любка Шевцова, яка, за словами Вітьки, вела не властивий їй спосіб життя: нікуди не виходила з дому, і ніде її не було видно. Любка Шевцова теж училась у школі імені Ворошилова, але покинула школу ще до війни, закінчивши сім класів: вона вирішила стати артисткою й виступала в театрах і клубах району — співала й танцювала. Те, що Любка лишилася в місті, було особливо приємно Серьожці: Любка була одчайдушна дівка, своя в дошку. Любка Шевцова була Сергій Тюленін у спідниці.

Іще Вітька сказав Серьожці на вухо те, що вже йому було відомо: у Гната Фоміна переховується незнайомий чоловік і всі на "Шанхаї" сушать голову над тим, що це за чоловік, і бояться цього чоловіка. А в районі Сіняків, там, де були склади з боєприпасами, в льосі, відкритому зовсім, лишилося кілька десятків пляшок із запалювальною сумішшю, покинутих, видно, в поспіху.

Вітька несміливо натякнув, що непогано було б ці пляшки приховати, але Серьожка раптом згадав щось, посуворішав і сказав, що їм обом треба йти негайно в госпіталь.

Розділ чотирнадцятий

Надя Тюленіна, відколи фронт наблизився до меж Донбасу і в Краснодоні з'явились перші поранені, добровільно вступила на курси медичних сестер і от уже другий рік працювала за старшу сестру в військовому госпіталі, під який віддали нижній поверх міської лікарні.

Невважаючи на те, що весь персонал госпіталю, крім лікаря Федора Федоровича, вже кілька день як евакуювався, а більшість медичних працівників на чолі із старшим лікарем також виїхала на схід, лікарня й далі жила колишнім розпорядком. І Серьожка, і Вітька зразу пройнялись повагою до цієї установи, коли їх затримала в приймальні чергова няня-сиділка, звеліла витерти ноги вогкою ганчіркою й дожидати в вестибюлі, поки вона збігає по Надю.

Згодом Надя в супроводі няні-сиділки вийшла до них, але це вже не була та Надя, з якою Серьожка розмовляв уночі на її ліжку: на вилицюватому, з наведеними тонкими бровами обличчі Наді, так само як і на доброму, лагідному, зморшкуватому обличчі няні-сиділки, був якийсь новий, дуже серйозний і суворий, глибокий вираз.

— Надю,— жмакаючи в руках кепку й чомусь торопіючи перед сестрою, пошепки сказав Серьожка.— Надю, треба ж хлопців виручати, ти ж повинна розуміти... Ми з Вітькою походили б по хатах, ти скажи Федору Федоровичу.

Надя який час, роздумуючи, мовчки дивилась на Серьож-ку. Потім недовірливо похитала головою.

— Клич, клич лікаря або нас веди! — сказав Серьожка, спохмурнівши.

— Лушо, дай хлопцям халати,— сказала Надя. Няня-сиділка, витягши з білої фарбованої довгої шафи

халати, винесла їх хлопцям і навіть подержала за звичкою, щоб зручніше було попасти в рукави.

— А хлопчик правду каже,— раптом озвалась тьотя Луша, швидко жуючи м'якими старечими губами, блимнувши до Наді добрими, на весь останок життя втихомиреними очима.— Люди візьмуть. Одного я й сама взяла б. Кому ж не жалко хлопців? А я одна, сини на фронті, я та дочка.